14 жовтня, у свято Покрови та День захисника України, проходив у Львові вулицею князя Романа (раніше — Ватутіна, а за часів міжвоєнної Польщі — короля Баторія). Вулицю загородили військові машини й бронетранспортери, один навіть із ракетою. Вони чекали на свою чергу, щоб виїхати на проспект Свободи, де починався військовий парад. І хоча я людина вже немолода і, як мені здається, не сентиментальна, але ця техніка разом із молодими хлопцями, обмундированими, як натівські солдати, зворушили мене. У нас є армія, здатна захистити.

Це говорили мої емоції. А от розум підкинув дещо інше. Зокрема, спогади Олександра Вата — польського поета-авангардиста єврейського походження, який у вересні 1939 року, тікаючи від Гітлера, опинився у Львові. Де його заарештував НКВД і запроторив до Луб’янки, яка назавжди вилікувала Вата від лівацтва. Але перш ніж його кинули за ґрати, Ват встиг придивитися до нової радянської дійсності та порівняти її з міжвоєнною Польщею. Так от у порівнянні з радянським режимом 20 років правління Пілсудського нагадували театр із декораціями з пап’є-маше. Коли ж йшлося про радянську владу, то те, що відбувається було брудним, вошивим, зі смородом дьогтю — але справжнім!

Мемуари Вата спливли у думках після погляду на розмальовану в біло-сині кольори ракету на одному із бронетранспортерів: вона справжня чи з пап’є-маше?

Розум — проклята штука. Він постійно задається незручними питаннями, без яких жити було значно легше.

Наприклад, якби справа дійшла до великомасштабного зіткнення із російською армією, чи встояла б українська армія? Не повторила б вона долю польської армії в 1939-му, коли Вермахту вдалося зломити її трохи більше ніж за два тижні? 17 вересня Червона армія ступила на східні території колишньої Польщі, коли польського війська вже практично не існувало. Напередодні катастрофи польська влада на радість громадянам влаштовувала гучні військові паради: після довгих десятиліть бездержавності у поляків нарешті з’явилася армія, здатна їх захистити!

Чому ж за україномовного президента у нас проблеми з економікою?

Патріотизм, якщо він щирий, — гарна штука. Його роль не можна недооцінювати, а тим більше сміятися над ним. Але військова міць держави передусім — функція її економіки. У жовтні Міжнародний валютний фонд у своєму звіті назвав Україну найбіднішою країною Європи. Міжвоєнна Польща теж була однією з найбідніших держав Європи — дещо багатшою за Литву та Румунію, але біднішою за Італію, Іспанію, Ірландію. До того ж славилася своєю агресивною націоналістичною політикою проти національних меншин — білорусів, євреїв, німців і, головне, проти українців. Логіка була простою: спочатку збудуємо сильну національну державу, а економіка запрацює сама собою.

Багато знайомих, особливо у Львові, дотримуються тієї ж логіки. Однак мій впертий розум продовжував шукати відповіді на незручні питання: чому ж тоді за україномовного президента у нас проблеми з економікою? І, навпаки, за російськомовного — хай бандита і з авторитарними замашками — економіка зростала? Може, тому що російськомовні президенти байдужі до національного будівництва? Тому і виходить як у міжвоєнному СРСР у порівнянні з міжвоєнною Польщею: брудне, вошиве, зі смородом дьогтю — але справжнє!

Не втомлюся повторювати: економіка не барон Мюнхґаузен, вона не витягне сама себе із болота за волосся. Економіка запускається політикою. Але не тією, що прописує мовні квоти, а тією, яка створює незалежні суди. Логіка проста: держава, наступивши собі на горло, забирає свої регулятивні функції з економіки, залишаючи лише там, де це необхідно (армія і допомога соціально незахищеним). Але що робимо ми? Правильно: до пожежного та інших інспекторів додаємо ще одного — мовного!

Я розумію емоції українців, тому що сам такий. У нас, українців, довго відбирали право користуватися своєю мовою, твердячи, що це для нашого ж блага. Мовляв, хочеш стати повноцінною людиною, говори нормальною людською мовою, російською чи польською, а не своїм сільським діалектом.

Українці нагадують підлітка-сироту, якого в дитинстві позбавляли можливості мати улюблену іграшку, а тепер, коли вона у нього з’явилася, він ніяк не може із нею награтися. Зрештою виходить, що ми україномовні, але бідні.

Я не стверджую, що перехід на російську мову зробив би нас багатими. Просто кажу, що економіка не запускається гуманітарною політикою, мовною чи історичною.

Настав час нам це вже зрозуміти.

Ярослав ГРИЦАК, “Новое время”