***

Чеський письменник Станіслав Костка Нейман (по-чеськи: Stanislav Kostka Neumann) народився п’ятого червня 1875 року в Празі в родині адвоката Станіслава Неймана, депутата Райхсрату та Чеського ляндтаґу. Навчався у гімназії в Празі, але через слабі успіхи в навчанні перейшов до Торговельної академії, з якої був виключений.

Neumann

Будучи студентом, він зустрічався з робітниками та відвідував соціал-демократичні зібрання. Почав співпрацювати з газетою «Голос нації» («Hlas národa»). Був учасником організації чеської студентської та робітничої молоді «Омладина», за що був засуджений у 1893 році до однорічного ув’язнення, яке відбував у тюрмі міста Пільзень-Бори. В одиночній камері написав свою першу збірку віршів «Nemesis, bonorum custos» (у перекладі з латини «Справедливість – вартова добрих»), яка була видана в 1895 році. Дебютна збірка Станіслава Костки Неймана була написана під впливом реалістичної та натуралістичної творчості Йозефа Сватоплука Махара. Наблизився до декадентського (символістського) часопису «Сучасний огляд» («Moderní revue»), який видавали Арношт Прохазка та Їржі Карасек зі Львовиць.

У 1896 році видав дві поетичні збірки «Я – апостол нового життя» («Jsem apoštol nového žití») і «Апострофи горді та пристрасні» («Apostrofy hrdé a vášnivé»), а в 1897 році – одну: «Слава сатани між нами» («Satanova sláva mezi námi»). Це типово декадентські збірки. «Я – апостол нового життя» є вираженням невдоволення від невдач прогресивного руху; тут поет використовує багато абстрактних суспільних алегорій. Збірка «Апострофи горді та пристрасні» написана вільним віршем, у ній відчувається надія на відродження індивідуальності людини. Ключовим віршем збірки «Слава сатани між нами» є «Ave Satan», де герой вірша є символом бунту. Вірш «Я розцвів над багном» («Vypučel jsem nad bahna») є самовихвалянням і самовозвеличенням, у ньому автор підноситься над навколишнім брудом.

Після відвідин гірників у Мостецьку та Тепліцьку став анархістом і провідником анархістських бунтівників, організатором їхнього гурту навколо часопису «Новий культ» («Nový kult»), який видавав у 1897–1905 роках. При цьому часописі у 1902 році став співзасновником Есперантистського клубу в Празі; мову есперанто вивчив настільки, що міг спільно з Карлом Достелем-Лютиновим писати нею вірші. Збірка «Сон про натовп розпачливих та інші вірші» («Sen o zástupu zoufajících a jiné básně», 1903) також була декадентською. У ній автор особливу увагу звертає на щоденне життя, звичайні людські радості й печалі. Титульний вірш «Сон про натовп розпачливих» є важкозрозумілим. Сатана там є символом життя, а навколо страшна біда; виражена там також думка про необхідність існування сильних особистостей – провідників. Еротичний вірш «Пагорб убогих кохань» («Stráň chudých lásek»), у якому йдеться про коханців, які любляться на трав’янистому схилі під поламаним хрестом, є символом подолання християнства.

У 1899 році Станіслав Костка Нейман одружився з Камілою (уродженою Кремовою); їхній син Станіслав став згодом відомим актором. У 1904 році Станіслав Костка Нейман вирушив зі своєю новою подругою Боженою Годачовою до Відня, де пережив кризу анархізму у звязку з боротьбою за загальне виборче право. У 1905–1915 роках жив у Моравії, спершу в Речковицях, а потім у Біловицях над Світавою. Там почував себе цілком щасливим, відмовився від анархізму, почав цікавитися природою. Разом із братами Чапеками взяв участь в «Альманаху на 1914 рік», який відкидав символізм та індивідуалізм, а пропагував «цивілізм».

У цей час Станіслав Костка Нейман видав поетичні збірки «Жменька квітів з різних сезонів» («Hrst květů z různých sezón», 1907), «Чеські пісні» («České zpěvy», 1910), «Книга лісів, вод і пагорбів» («Kniha lesů, vod a strání», 1914), «Богині, святі, жінки» («Bohyně, světice, ženy», 1915). Збірка «Книга лісів, вод і пагорбів» є одним із найкращих зразків пейзажної лірики в чеській літературі. У ній оспівано моравський край; поет роздумує над сенсом життя і висловлює гасло, що людина повинна жити повним життям. Адже чуттєвий досвід дає їй радість від життя. Людина є невід’ємною частиною природи. Її метою є ідеал вільної людини. Похвалою землі є один еротичний вірш, де вона персоніфікована в образі чуттєвої жінки.

Під час Першої світової війни Станіслав Костка Нейман був на албанському фронті водієм санітарної машини. Після демобілізації працював редактором газети «Голос нації». У 1918–1920 роках був депутатом Революційних народних зборів Чехословацької республіки від Чехословацької соціалістичної партії. Там належав до лівого крила анархо-комуністів.

У 1918 році видав дві поетичні збірки «Тридцять пісень з розрухи» («Třicet zpěvů z rozvratu») і «Нові пісні» («Nové zpěvy»), а в 1920 році – поетичну збірку «Книга молодості та впертості» («Kniha mládí a vzdoru») та книжку статей «Хай живе життя» («Ať žije život»). Збірка «Нові пісні» позначена захопленням футуризмом, складається вона із трьох розділів: «Пісні дротів» («Zpěvy drátů»), що прославляють техніку, «Пісні з гуркоту» («Zpěvy z lomozu»), що прославляють техніку зі знанням негативних наслідків, «Пісні тиші» («Zpěvy z ticha»), що ідеалізовано оспівують природу. До збірки «Книга молодості та впертості» увійшли вірші, написані у 1895–1902 роках; у них відображені відчуття поета після звільнення з в’язниці; символізм і декаданс формують поетів індивідуалізм. Книжка «Хай живе життя» складається зі статей 19131914 роках про нове мистецтво, про нову соціальну поезію, яка оцінюється із позицій «цивілізму».

У 1918 році Станіслав Костка Нейман заснував часопис «Червень» («Červen»), намагаючись продовжити там передвоєнну лінію «нового мистецтва». У 1919–1921 роках був редактором часопису «Стовбур» («Kmen»), у 1922–1924 роках – часопису «Пролеткульт» («Proletkult»). Там опублікував марксистсько-ленінські статті «Пролетарська культура» («Proletářská kultura», 1921) та «Агітаційне мистецтво» («Agitační umění», 1923). Станіслав Костка Нейман був ініціатором пролетарської поезії, започаткував її агітаційний струмінь. У 1920-х роках Станіслав Костка Нейман став одним із співзасновників Комуністичної партії Чехословаччини. Після V з’їзду КПЧ (1929) підписав «Маніфест семи» («Manifest sedmi»), за що був виключений із партії.

У 1922 році вийшли військові спогади Станіслава Костки Неймана «Ельбасан» («Elbasan. Válečné vzpomínky»), у 1923 році – збірка агітаційної поезії «Червоні пісні» («Rudé zpěvy»). Його пролетарська поезія насичена закликами та гаслами. Ставлення до люду є гуманістичне. До збірки входять два розділи: «Пісні праці» («Písně práce») і «Пісні клятви» («Písně klení»). Вірші насичені пафосом, ми-форма означає колективізм; більшість віршів є верлібрами. Книжка природничих статей «З міста й назад» («S městem za zády», 1923) включає матеріали, написані в 1907–1915 роках, у них витворено компроміс протиставлення лісу та міста, любові та необхідності.

Від 1924 до 1934 року Станіслав Костка Нейман жив у Черчанах. Тоді створив свої праці «Військові цивільні» («Válčení civilistovo», 1925), «Історія любові» («Dějiny lásky», 1925), «Браґоджа та інші військові спогади» («Bragodža a jiné válečné vzpomínky», 1928), «Французька революція» («Francouzská revoluce», 19291930), «Історія жінки» («Dějiny ženy», 19311932), «Моногамія. Від Масарика до Рассела, від Рассела до соціалізму» («Monogamie. Od Masaryka k Russelovi, od Russela k socialismu», 1932). У 1932 році вийшов роман Станіслава Костки Неймана «Золота хмара» («Zlatý oblak»), а в 1933 році – поетична збірка «Любов» («Láska»), яка складається із трьох попередніх збірок: «Пісні про єдині речі» («Písně o jediné věci», 1927), «Печаль» («Žal», 1931) і «Червова дама» («Srdcová dáma», 1932). Це збірка інтимної поезії, любовної й особистісної лірики, оспівування кохання у всіх його привабах. Яскравим прикладом є хоча б вірш «Імпровізація» («Improvizace»):

Материнкою руки мої пахтять;

я лежав у траві, наслухаючи –

чи то серце, чи то жайворонки дзвенять,

вись гойдаючи?

Пробудилась земля в передзвоні пісень,

обіцяючи дивний день.

На осонні ополудні в пахощах трав

я суниці збирав на зрубі.

В мерехтінні весь ліс аромат огортав,

пахли кров’ю суниць мої руки і губи;

там я нахильці випив до дна

буйні радощі дня.

Бором руки мої пахтять;

на бігу за смерічки хапаючись,

на узліссі сарницю хотів я догнать,

по торішнім сліду до села повертаючись.

В дикім шалі, сп’янілий блакитним вином,

я спинивсь під вікном.

Люба, лада моя, ждала в затінку віт –

найпахучіший мій дивоцвіт!

(Переклав Володимир Лучук).

Римування віршів цієї збірки регулярне. Цікаво, що у своїх попередніх критичних зауваженнях поет заперечував власне інтимну лірику.

У 1930-і роки важко захворів і переважно лікувався в Подєбрадах. Видав дві політично анґажовані поетичні збірки «Серце і хмари» («Srdce a mračna», 1935) і «Соната горизонтального життя» («Sonáta horizontálního života», 1937), скеровані проти нацизму та капіталізму.

У збірці «Серце і хмари» Станіслав Костка Нейман полемізує з колишніми колегами з часів пролетарської поезії, особливо з Йозефом Горою та його збіркою «Серце і гамір світу». Вірші цієї збірки були актуальною політичною лірикою. «Соната горизонтального життя» є однією з вершинних поетових збірок. Вона вселяє віру в краще життя. Станіслав Костка Нейман видав подорожні нотатки «Чехословацька мандрівка» («Československá cesta», 1935) про свою мандрівку Чехословаччиною в 1933 році. Написав полемічний твір «Анти-Жід, або Оптимізм без забобонів та ілюзій» («Anti-Gide neboli Optimismus bez pověr a iluzí», 1937), у якому з правовірних сталіністських позицій виступив проти тез книжки Андре Жіда «Повернення з СРСР». У 1930–1932 роках Станіслав Костка Нейман був редактором часопису «Лівий фронт» («Levá fronta»), а в 1936–1938 роках – часопису «Народна культура» («Lidová kultura»).

Під час Другої світової війни жив самотньо на селі, щоб уникнути переслідування ґестапо. У 1945 році вийшла поетична збірка «Бездонний рік» («Bezedný rok»), написана ще в 1939 році, у 1946 році – збірка «Зачумлені літа» («Zamořená léta»), вірші якої були написані під час війни. У 1945–1947 роках редагував часопис «Творчість» («Tvorba»). Помер Станіслав Костка Нейман 28 червня 1947 року у рідному місті.

У своїй творчості Станіслава Костки Неймана оспівував людину, життя, землю, сонце, радість і красу. Як кожен добрий поет, використовував незвичайні словесні сполучення, неординарні образи, зокрема метафори.

У перекладацькому доробку Станіслава Костки Неймана – «Малі вірші в прозі» та вибір із «Квітів зла» Шарля Бодлера, «Світання» Еміля Вергарна, «Комунізм і анархія» Петра Кропоткіна, «Держава й революція» Володимира Леніна.

У 1932 і 1933 роках Станіслав Костка Нейман побував на Закарпатті, став поборником прав закарпатських українців. Це відображено в його книжці нарисів «Енціани з Попа-Івана. Літні враження з Рахівщини» («Enciány s Popa Ivana. Letní dojmy z Rachovska», 1933), щоденнику «Карпатське літо» (1934), циклі віршів «Карпатські мелодії» зі збірки «Бездонний рік».

Українською мовою окремі твори Станіслава Костки Неймана переклали Григорій Кочур, Феофан Скляр, Марк Зісман, Олекса Новицький, Володимир Лучук, Роман Лубківський, Петро Скунць, Дмитро Меденцій та інші ([Вірші] // Чеська поезія: Антологія. – Київ, 1964; [Твори] // Легенда про голод. – Ужгород, 1969; [Твори] // Забута земля. – Ужгород, 1982; [Вірші] // Слов’янська ліра. – Київ, 1983; Туристи // Закарпатська правда. – 1983. – 7 серпня; [Вірші] // Кочур Г. Друге відлуння. – Київ, 1991).

***

Чеський письменник Йозеф Гора (по-чеськи: Josef Hora) народився восьмого липня 1891 року в селі Добржін біля Роудниці-над-Лабою (Північно-Чеська область, тоді Австро-Угорщина). Гімназію закінчив у Роудниці в 1910 році. Потім студіював у Празі юриспруденцію, але став журналістом.

Hora

Перші вірші друкував у часописі «Весна» («Vesna»). Спочатку співпрацював із соціал-демократичними газетами, а від 1921 року з газетою «Червоне право» («Rudé právo»), де вів культурну рубрику, а також із пролетарським часописом «Право народу» («Právo lidu»). У 1921 році вступив до Комуністичної партії Чехословаччини, після виходу з якої (1929, «Маніфест семи») став редактором газети «Чеське слово» («České slovo»). Співпрацював Йозеф Гора також із часописами «Сучасне ревю» («Moderní revue») і «Дзвін» («Zvon»), пізніше видавав власний часопис «План» («Plán»). Після розриву з комуністами поступово перейшов від партійної журналістики до публіцистики, заснував серію дрібних монографій «Особистості та праця» («Postavy a dílo»), до якої написав книжечку про Карела Томана (1935).

На творчість Йозефа Гори впливали мандрівки – до СРСР, Франції, Угорщини, Італії, Словенії, Словаччини, Естонії. Помер Йозеф Гора 21 червня 1945 року в Празі. Посмертно став першим Народним митцем Чехословаччини (1945).

Дебютував Йозеф Гора збіркою «Вірші» («Básně», 1915), позначеною впливом Ярослава Врхліцького й Антоніна Сови. Поетична збірка «Дерево в цвіту» («Strom v květu», 1920) включає віталістично-експресіоністичні вірші, у ній з’являється відчуття динаміки часу. Збірку «Працюючий день» («Pracující den», 1920) вже можна зарахувати до «пролетарської поезії», це взагалі одна з перших збірок такого типу в чеській поезії. Все ж вірші цієї збірки не є революційними та буремними, у них радше присутні роздуми про долю робітників. Робітник був для Йозефа Гори носієм класової ненависті, але його колективізм був носієм нового типу гуманізму. Вірш «Робітнича мадонна» («Dělnická madona») є типовим прикладом пролетарської поезії Йозефа Гори. Робітнича квартира нагадує поетові Віфлеєм, але дитя, яке народилося, не буде розіп’яте, а замість того почне боротьбу за «прихід справедливості»:

Прийшовши, ти стіни б вогкі побачив,

Та льоху сірість брудну, та ліжко й жінку на ньому,

Що народила від людини.

А де ж фіміам? Самий тільки чад від печі,

Убогої страви нужденний запах,

Купку дітей, що тобі заспівали б колядку злиднів,

На сіннику ти знайшов би.

Мадонно! Як ти згрубіла! І як відквітла!

На руці посинілих жил сплетіння,

Висохлі губи, затяте зречення на чолі,

А слова кохання давно вже

Поглинула паща убозтва.

А три волхви? Відступились від цього дому,

Не вистачило в них дарів для тебе, мати з дитям,

І зірка Божа дозволила їм заблудити,

Розсипати злото своє, свої пахощі, усміх ласкавий

По теплих покоях, по мяких спочивальнях, –

Самі багачі – пішли між свої.

А Віфлеєм

Повен убогих, обідраних, босих,

Заблуканих, немічних та сліпих.

Ти важко дихаєш, врода з тебе опала,

Диво-хлопчик пє гірке молоко твоїх жил.

Та вір:

Як дійде він тридцятьох років,

У місто в’їде з євангелієм повстань на устах,

На площі виголосить прихід справедливості,

Озброїть юрби, метал і мрію вкладе їм в руки –

І не віддасть себе на розп’яття.

Бо в нього молитвою буде дія.

(Переклав Григорій Кочур).

Після 1921 року Йозеф Гора став програмовим речником чеської пролетарської й експресіоністичної поезії. Про це свідчать збірки «Серце і гамір світу» («Srdce a vřava světa», 1922) і «Буремна весна» («Bouřlivé jaro», 1923). Ознаки його пролетарської поезії дуже схожі на ознаки поезії Їржі Волькера, але Йозеф Гора не писав балад, лише лірику. Від збірки «Працюючий день» його пролетарська поезія певним чином еволюціонувала, але не так на почуттєвому рівні, як у рамках літературних координат. Паралельно з поезією Йозеф Гора писав романи, які за художніми якостями не досягають рівня його віршів. Романом «Соціалістична надія» («Socialistická naděje», 1922) автор зголосився до лівого руху. Романи «Голодний рік» («Hladový rok», 1926) і «Подих на склі» («Dech na skle», 1938) присвячені воєнній тематиці.

У наступних збірках віршів Йозеф Гора частково відходить від пролетарської поезії. У збірці «Італія» («Itálie», 1925) починає домінувати ліризм, соціальних мотивів тут не бракує, але вони відступають на другий план. Автор захоплюється красою Італії, якою він її бачив під час мандрівки. Часто порівнює її зі своєю батьківщиною. І в збірці «Струни на вітрі» («Struny ve větru», 1927) лірика переважає над пролетарською поезією. Вірш «Час» («Čas») найкраще характеризує цю збірку; у вірші поет замислюється над плином часу; тут вже немає і сліду пролетарської поезії.

У збірці «Мати крила» («Mít křídla», 1928) Йозеф Гора вже зовсім відходить від пролетарської поезії. «Книга часу й тиші» («Kniha času a ticha») включає чотири тематично споріднені збірки. Темою віршів є час. До «Книги часу й тиші» увійшли збірки: «Твій голос» («Tvůj hlas», 1930), «Тонучі тіні» («Tonoucí stíny», 1933), «Дві хвилини тиші» («Dvě minuty ticha», 1934) і «Тихі послання» («Tiché poselství», 1936). «Варіації на теми Махи» («Máchovské variace», 1936) є антифашистською збіркою. Автор вибрав Карла Гінека Маху (до 100-ліття від дня смерті якого і вийшла збірка) як символ революційності та спротиву. Йдеться про те, що людина не повинна піддаватися тиску ситуації, але мусить активно їй протистояти. Так вона залишиться жити у своїх діяннях і після смерті.

Йозеф Гора медитує на теми Махи – життя, смерть, час. Збірка «Батьківщина» («Domov», 1938) прославляє Чехію та її славну минувшину, у ній висловлене переконання, що народ є вічним. Найзнаменитішим віршем збірки є «Спів рідної землі» («Zpěv rodné zemi»), тут Йозеф Гора оглядає чеську історію, бачить у ній війни і страждання, які країна так чи інак переживає і переборює. Нація сприймається не лише як щось лише сучасне, але і як попередні та майбутні покоління.

Поема «Ян-скрипаль» («Jan houslista», 1939) була видана після окупації, вона була алегоричною, адже Йозеф Гора не міг під час написання висловлюватися вільно з огляду на нацистську цензуру. Темою поеми є повернення музиканта, який вибрався у світи, до рідної країни. Приблизно тоді ж була написана і поема «Сад Попелюшки» («Zahrada Popelčina», 1940). Поема «Життя і творчість поета Анелі» («Život a dílo básníka Aneliho», 1945) була написана під час війни, а видана посмертно. Поема складається із двох частин, можна сказати, що це на половину автобіографічна поема. У першій частині в ліро-епічній манері розповідається про життя фіктивного арабського поета, а в другій – подано вибране з «його» ліричних віршів. У збірці «Записки хворого» («Zápisky z nemoci», 1945) вражені почуття невиліковно хворого поета, який роздумує над проблемами немочі та старості. Поезія «Течія» («Proud», 1945) написана з легкістю, наперекір неминучій смерті.

Йозеф Гора переклав з російської роман у віршах «Євгеній Онєгін» Олександра Пушкіна, твори Михайла Лермонтова, Сергія Єсеніна, Бориса Пастернака. Видав антологію словенської поезії у власних перекладах «Зорі над Триглавом» («Hvězdy nad Triglavem»).

У 1925 році Йозеф Гора відвідав Україну. У 1927 році виступив у журналі «Молодняк». У 1927 році в газеті «Червоне право» були опубліковані в перекладі Йозефа Гори кілька віршів Івана Кулика і стаття «Український поет-комуніст І. Кулик у Празі». У статті, опублікованій у 1927 році в журналі «Стовбур» («Kmen»), Йозеф Гора високо оцінив поезію Павла Тичини. У пресі 1930-х років Йозеф Гора привернув увагу громадськості до роману Івана Ольбрахта «Микола Шугай, розбійник», присвяченого Закарпаттю.

Українською мовою окремі твори Йозефа Гори переклали Микола Терещенко, Григорій Кочур, Роман Лубківський, Володимир Житник та інші ([Вірші] // Чеська поезія: Антологія. – Київ, 1964; [Вірші] // Ленін іде по планеті. – Київ, 1969; Книга революції // Творці нового світу. – Київ, 1977; Пісня про війну // Слов’янська ліра. – Київ, 1983; [Вірші] // Кочур Г. Друге відлуння: Переклади. – Київ, 1991).

Іван ЛУЧУК – для “Майдану”