***

Чеський письменник Іван Ольбрахт цікавий нам перш за все через те, що написав багато творів про Закарпаття, яке за його життя (властиво, у період його творчого розквіту) як автономна одиниця (під назвою Підкарпатська Русь) входила до складу Чехословаччини. Роман «Микола Шугай, розбійник» є справжнім діамантом у діадемі його «закарпатських» творів.

Olbracht

Іван Ольбрахт (по-чеськи: Ivan Olbracht) – це його письменницький псевдонім. Народився Каміл Земан (такий його автонім) в місті Семіли на півночі Чехії, яка перебувала тоді в складі Австро-Угорської імперії. Його батьком був адвокат і письменник Антал Сташек (власне Антонін Земан), який вирізнявся високим соціальним сумлінням, що було відображено і в його книгах, і який взяв собі за дружину письменницю Гелену Маліржову. Закінчив гімназію в Дворі Кралове, а університету не закінчив ні в Празі, ні в Берліні, де студіював право та філософію.

Від 1905 до 1916 року обіймав посаду редактора газети «Робітничі листки» («Dělnické listy»), яка виходила чеською мовою у Відні. Після повернення до Праги редагував до 1920 року газету «Право люду» («Právo lidu»). Навесні 1920 року нелегально прибув до Москви і прожив там 6 місяців, брав участь як делегат від неорганізованої ще компартії Чехословаччини в засіданнях Другого Конгресу Третього Інтернаціоналу.

У травні 1921 року став одним із організаторів компартії Чехословаччини та редактором її центрального друкованого органу «Червоне право» («Rudé právo»), пробув на цій посаді до 1929 року. За цей час був двічі ув’язнений за свої революційні комуністичні погляди: вперше в 1926 році в Сілезькій Остраві, а вдруге в 1928 році на Панкраці в Празі. У 1929 році вийшов із партії після підписання «Маніфесту семи» («Manifest sedmi»). Вперше на Закарпатті (Підкарпатській Русі, яка входила тоді до складу Чехословаччини) побував 18 березня 1931 року. 14 червня 1931 року прибув у Колочаву і тут почав збирати матеріал для книги про Миколу Шугая. На Закарпатті заснував Комітет із захисту трудівників Підкарпатської Русі (Komitét pro záchranu pracujícího lidu Podkarpatské Rusi), до якого вступило багато діячів чеської культури (наприклад, Франтішек Ксавер Шалда, Вітезслав Незвал). Заснував там і школу. У 1934 році в Празі відбулася прем’єра художнього фільму режисера (і письменника) Владислава Ванчури «Марійка-невірниця» («Marijka-nevěrnice») за сценарієм Івана Ольбрахта та Карела Нового. Сюжетною основою фільму стало однойменне оповідання Івана Ольбрахта. Фільм знімали в Колочаві, і в ньому крім професійних акторів (і самого Івана Ольбрахта) знімалися й місцеві мешканці.

На парламентських виборах 1946 року був обраний депутатом до вищого законодавчого органу Чехословацької Республіки – Установчих Національних зборів. У парламенті залишався до кінця каденції, тобто до виборів 1948 року до Народних зборів. Народним митцем Чехословаччини Ольбрахт став у 1947 році. Помер Іван Ольбрахт 20 грудня 1952 року у Празі.

Літературну діяльність Іван Ольбрахт розпочав у першому десятилітті ХХ ст. На його твори мали великий вплив соціальні питання та соціалістичні ідеї, у них був виражений протест проти буржуазного суспільства. Найважливішою віхою його творчості був період, пов’язаний із Закарпаттям (Підкарпатською Руссю), який охопив усі 1930-і роки; цикл творів про Закарпаття вважається вершиною його літературної творчості. Чеський літературознавець Рудольф Гавел писав, що Іван Ольбрахт «сказав чеському читачеві про Закарпаття більше, ніж усі державницькі газети й журнали за попередні понад десять років».

У перших літературних спробах Івана Ольбрахта переважала публіцистика. У нарисах із життя ткачів «Домашній промисел у Подкрконоші» («Domácí průmysl v Podkrkonoší», 1908) і «Спірити» («Spiriti», 1908) він показав злидні та безправність працюючого люду. Повісті й оповідання з провінційного життя включали критику буржуазного суспільства та міщанської психології: «Тягар» («Břemeno», 1906) і «Найкращий день життя» («Nejkrásnější den života», 1908). Сатиричною спрямованістю, використанням ґротеску характеризуються оповідання про австрійську армію: «Історія Емануеля Умаченого» («Historie Emanuela Umáčeného», 1909), «Про любов до монархії» («O lásce k monarchii», 1910) і «Право на скаргу» («Právo stížnosti», 1913).

Збірка оповідань Івана Ольбрахта «Про злих відлюдників» («O zlých samotářích», 1913) складається з трьох оповідань про середовище циркачів, волоцюг і покидьків суспільства, які борються за збереження залишків своєї гідності та свободи: «Йоска, Форко та Павлинка» («Joska, Forko a Pavlínka»), «Расик і пес» («Rasík a pes»), «Брат Жак» («Bratr Žak»). Ці люди виштовхнуті поза межі закону, тому потрапляють у ще більшу ізоляцію, а це пробуджує в них зло. Про них можна сказати, що вони злегка анархістичні й певним чином схожі на «босяків» Максима Горького. Оповідання «Брат Жак» було в 1938 році перероблене на повість, а в 1954 році екранізоване п. н. «Комедіанти» («Komedianti»).

Тема «злих відлюдників» продовжується в першому романі Івана Ольбрахта «Тюрма найтемніша» («Žalář nejtemnější», 1916). У романі йдеться про поліційного комісара, який вийшов на пенсію й осліп. Центральним мотивом дії є його параноїдальні ревнощі, через які він є дуже грубим зі своєю дружиною. Він вельми важко зносить свою сліпоту, психічно ламається, а вкінці й жінка покидає його. У назві роману мається на увазі тюрма любові та ревнощів. У майстерних психологічних характеристиках відчувається вплив Зиґмунда Фройда (увага до підсвідомого, до снів тощо).

Роман Івана Ольбрахта «Дивна дружба актора Єсенія» («Podivné přátelství herce Jesenia», 1919) є психологічним твором, у якому змальовано життя празького актора Єсенія, який є принциповим, працьовитим, врівноваженим, але не талановитим, натомість його конкурент актор Веселий є легковажним, але талановитим, тож усе, за що він береться, йому вдається. Єсеній дуже переймається тим, що незважаючи на всі зусилля, не має успіху, бо йому бракне таланту.

У книжці Івана Ольбрахта «Заґратоване дзеркало» («Zamřížované zrcadlo», 1926) відтворено враження від перебування в ув’язненні в Сілезькій Остраві, до якого він потрапив за прокомуністичну промову в тому місті. В оповіданнях збірки «Дев’ять веселих історій з Австрії та республіки» («Devět veselých povídek z Rakouska i republiky», 1927) з гумором, з сатиричною усмішкою вказано на хиби старої Австрії та нової Чехословацької республіки. Автор критикує передовсім цензуру, бюрократію та корупцію.

«Анна-пролетарка» («Anna proletářka», 1928) Івана Ольбрахта є агітаційним романом, у якому описано перетворення простої покоївки на свідому революційну працівницю, на революційного бойовика. Це була спроба зобразити з класового погляду середовища буржуазне та пролетарське, а на тому тлі показати зародження комуністичної партії в боях за Народний дім (Lidový dům) у 1920 році. Твір став успішним після 1948 року.

Роман Івана Ольбрахта «Завойовник» («Dobyvatel», 1947) є белетристичною адаптацією твору американського історика Вільяма Гіклінґа Прескотта «Історія завоювання Мексики». Книга розповідає про іспанського завойовника Ернана Кортеса.

Найвидатнішою частиною творчого доробку Івана Ольбрахта є цикл його творів про Закарпатську Україну. «Земля без імені» («Země bez jména», 1932) Івана Ольбрахта є книжкою репортажів, які інформують про поганий соціальний і національний стан Підкарпатської Русі (Закарпаття). У ній присутні аналіз історичних обставин і характеристика місцевого населення (русинських пастухів і лісорубів, єврейських ремісників і купців, чехів, угорців, румунів, циган). Книжка складається з чотирьох частин.

Перша частина «Село ХІ століття» («Vesnice XI. století») ознайомлює з теренами Закарпаття. Автор вказує на суворі умови, в яких місцеві мешканці змушені жити. Ґрунт є безплідним, тому чоловіки виїжджають на лісові роботи в Галичину, Трансильванію, Боснію. Жінки займаються чоловічою роботою. Життя тут жорстоке й важке. Виживають тільки найсильніші. Люди не мають що їсти, але церкві постійно мусять віддавати данину й десятину. На Закарпатті є церква греко-католицька та православна, проте релігією карпатських пастухів і лісорубів є суміш поганства та християнства. Вони визнають свого бога, якого називають Божко або Дажбог. Життя місцевого населення, русинів, є життям середньовічним, яке характеризується примітивним господарством. Їх життя забезпечує скотарство та рубання лісу, просте виготовлення речей хатнього вжитку, одягу та взуття. Життя без грамотності, шкіл, новин зі світу.

Друга частина «Ті, про яких тут раніше не було чутно» («Ti, o kterých tu dříve nebylo slýcháno») розповідає про те, який вплив мають на Закарпатську Україну чехи. Намагаються закарпатський народ чехізувати. Запроваджують тут чеські школи та крамниці, поводяться як колонізатори. Їм не залежить на русинах, беруть їхню працю, а ті мусять животіти.

Третя частина «Євреї» («Židé») розповідає про єврейське населення. Описує його сучасну бідність. Запроваджені банки, тож євреї не мають змоги накопичувати гроші й багатіти. Іван Ольбрахт розповідає про одну єврейську родину, в домі якої під час побиту на Закарпатті зупинявся.

Четверта частина «Бій за культуру та мову» («Boj o kulturu a jazyk») закликає русинів-українців боротися за свою національність, культуру та мову. Іван Ольбрахт справедливо визнає, що найближчими для русинів-закарпатців є українці. Закликає українських інтелектуалів і письменників до дальшої творчості та боротьби за свою ідентичність.

Справжнім шедевром Івана Ольбрахта став його майже пригодницький та одночасно дуже поетичний роман «Микола Шугай, розбійник» («Nikola Šuhaj loupežník», 1933), створений на закарпатській, тоді підкарпаторуській, життєвій і фольклорній основі. Герой роману, колишній солдат Микола Шугай (насправді Сюгай), реальна історична особа. Шугай після Першої світової війни став розбійником, який грабував багатих та віддавав награбоване бідним, і який загинув через зраду дружини Ержіки. Це яскраве продовження «довбушівського» мотиву в літературі. Микола Шугай Івана Ольбрахта, попри певну романтизованість, водночас суворо реалістичний у своїй приреченій, але від того не безглуздій непокорі. Ще в 1923 році постать Сюгая (Шугая) спробував романізувати угорський письменник Белла Ілеш, але спроба не була вдалою.

«Гори й століття» («Hory a staletí», 1935) є продовженням книжки Івана Ольбрахта «Земля без імені». Тут зібрана культурна, соціальна та географічна інформація, обєднана в одне ціле.

«Ґолет у долині» («Golet v údolí», 1937) Івана Ольбрахта – це збірка оповідань з єврейською тематикою, в якій присутні, зокрема, такі твори: «Чудо з Юльчею» («Zázrak s Julčou»), «Подія в мікве» («Událost v mikve»), «Сумні очі Ганни Караджичевої» («O smutných očích Hany Karadžičové»). Термін «ґолет» (івритом גלות «вигнання») тут використовується на означення маленького єврейського села. Чи не найпоказовішим для збірки є оповідання «Сумні очі Ганни Караджичевої». У ньому йдеться про єврейську дівчину Ганеле з малого сільця Поляни, «ґолету в долині», і про її вихід з того замкнутого світу. Вона йде з дозволу свого батька до Моравської Острави, до сіоністського центру, готуватися до подорожі в Палестину. В Остраві знайомиться з неортодоксальним євреєм Іво Караджичем (властиво Ісаком Коеном). Вони закохуються навзаєм, Іво їде разом із Ганною до її рідного села, щоб просити в батька її руки. Ганна знає, що це, найімовірніше, буде означати розрив і з родиною, і зі всіма людьми зі старого ортодоксального єврейського світу, у якому вона зростала. За драматичних обставин їм обом насамкінець вдається покинути село, Ганна знає, що це назавжди, адже тим, що вона відреклася віри предків, вона для всіх, родини та знайомих, померла. Коли в супроводі поліції вона покидає село, то ще чує батька, який читає каддіш, молитву за померлих, за нею. Смуток у її очах зявився тоді, коли усвідомила, що за любов і вступ у нову частину свого життя мусила вмерти для тих, хто до того часу був цілим її світом.

Писав Іван Ольбрахт і твори для молоді. Його «Біблійні історії» («Biblické příběhy», 1939) – це історії зі Старого Заповіту; автор випускав виразно побожні пасажі, богослужбові повчання та дидактично-релігійні частини. Увагу зосередив на розділах, у яких йдеться про історію, про суспільну та політичну ситуацію, про спосіб мислення одного зі старожитних народів. У творі зображено страждання й переслідування єврейського народу.

У часи окупації Чехословаччини нацистами це було закликом до опору й хоробрості. «Із старих літописів» («Ze starých letopisů», 1940) – це опрацювання старих чеських міфів і переказів, які автор доповнив своїми коментарями. Книжка «Про мудреця Бідпая та його звірят» («O mudrci Bidpajovi a jeho zvířátkách», 1947) – це опрацювання староіндійських казок зі збірки «Панчатантра» Едуарда Валечки. Іван Ольбрахт зактуалізував твір передовсім у мовно-стилістичному плані. Вклад Івана Ольбрахта в цей твір є чималим, проте він все ж не є самостійним.

За творами Івана Ольбрахта в Чехословаччині були зняті фільми «Микола Шугай» («Nikola Šuhaj», 1947, режисер Мирослав Йозеф Крнянський), «Микола Шугай, розбійник» («Nikola Šuhaj loupežník», 1977, режисер Евжен Соколовський), «Балада про бандита» («Balada pro banditu», 1978, режисер Владимир Сис), «Ґолет у долині» («Golet v údolí», 1995, режисер Зено Достал), «Ганеле» («Hanele», 1998, режисер Карел Кахиня). В Україні зняли два документальні фільми про Івана Ольбрахта та Колочаву: «Я піду в далекі гори» (1981, режисер Віктор Стороженко) й «Ольбрахт і Колочава» (2009, режисер Сергій Губський).

У 1982 році вийшов роман українського письменника Івана Долгоша «Колочава», в якому змальовано образ Івана Ольбрахта. У Колочаві діє музей і відкрито памятник Іванові Ольбрахту (скульптор Михайло Белень). В Ужгороді у 2014 році заснували Українсько-чеський інтелектуальний клуб імені Івана Ольбрахта.

Українською мовою окремі твори Івана Ольбрахта переклали Степан Масляк, Семен Панько та інші. Окремими книжками вийшли такі видання: «Микола Шугай, розбійник» (Львів, 1952), «Анна-пролетарка» (Київ, 1955), «Сумні очі Ганни Караджичевої: Оповідання та повість» (Ужгород, 1973), «Микола Шугай, розбійник: Твори» (Ужгород, 1990). З українських славістів про Івана Ольбрахта найбільше написала Нонна Хомівна Копистянська; згадаю лише вибрані її публікації про чеського письменника: «Збірка Івана Ольбрахта “Голет у долині”» («Слов’янське літературне єднання», Львів, 1958), «Твори Івана Ольбрахта про Закарпатську Україну» («З історії чехословацько-українських зв’язків», Братислава, 1959), «До характеристики творчості Івана Ольбрахта 20-х років» («Міжслов’янські літературні взаємини», 1963, вип. 3), «Іван Ольбрахт» («Сучасні письменники Чехословаччини: Літературні нариси і портрети», Київ, 1963), «Традиції і новаторство в романі Івана Ольбрахта “Микола Шугай, розбійник”» («Українське слов’янознавство», 1970, вип. 3), «Роль українського фольклору в творах Івана Ольбрахта» («Слов’янське літературознавство і фольклористика», 1973, вип. 9), «Іван Ольбрахт: хронологія життя і творчості: До 100-річчя з дня народження» («Всесвіт», 1982, № 1). У 1990 році вийшла у Львові її книжка (щоправда, російською мовою, що доволі кумедно, зважаючи на тоді вже невідворотній крах «совка», але путі славістичні несповідимі) «Иван Ольбрахт – человек, писатель, публицист». Можливо, комусь спаде на гадку перевидати українські переклади творів Івана Ольбрахта на українську (закарпатську) тематику. А можливо, хтось вже до цього додумався, просто мої бібліографічні щупальця до того не дотягнулися.

***

Чеський письменник Ґеза Вчелічка (по-чеськи: Géza Včelička; автонім: Антонін Едуард Вчелічка) був не тільки письменником (поетом і прозаїком), але й журналістом (зокрема, репортером), мандрівником, організатором пішого туризму, вельми обдарованим художником.

Vcelicka

Народився Ґеза Вчелічка сьомого травня 1901 року у столиці Чехії Празі. Був другим сином кельнера Едуарда Вацлава Вчелічки та його жінки Марії. Родина часто переїжджала з місця на місце, залежно від того, в якому закладі батько працював кельнером чи офіціантом. На досвід і почуття дитини впливала своєрідна атмосфера тих місць, де працював його батько. У 1914 р. закінчив школу, тоді батько вирішив його (як і його брата) віддати вчитися на офіціанта до готелю «Золотий гусак» на Вацлавській площі в самому центрі Праги. Із цього навчання хлопець утік, а батько, покаравши його, знову віддав на аналогічне навчання, тепер вже до кавярні «Парламент» на тій же площі. І звідти хлопець утік, батько знову його відлупцював, дісталось йому і від власника кав’ярні.

Юнак намагався повіситися, але його врятував інший офіціант. Під тиском батька мусив далі продовжувати ці нелюбі заняття в кав’ярні «Монополь», у 1918 р. вже працював офіціантом у кав’ярні «Роял». Така робота була Ґезі Вчелічці не до душі, тож він із цим покінчив у 1920 р. Тоді він закінчив однорічну торгову школу й почав працювати в Карліні на фабриці металевих виробів. Коли батько через хворобу легень став інвалідом, В. фактично утримував цілу родину.

У 1925 р. почав публікувати свої перші вірші, тоді ж і його почала переслідувати хвороба легень, через яку змушений був у 1926 р. лікуватися в санаторії. На фабрику Ґеза Вчелічка не повернувся, став займатися чим доведеться – передусім продажем соціалістичної літератури. Тоді крім віршів почав писати перші шкіци, репортажі й оповідання, які публікував у різних виданнях. До деяких своїх дописів робив власні малюнки й карикатури. Хвороба легень загострювалася, але на лікування в горах чи на морі не було коштів. Тож Ґеза Вчелічка задля покращення здоровя вирушив у свою першу мандрівку у Високі Татри. У 1928 р., коли помер його батько, Ґеза Вчелічка видав першу збірку своїх репортажів і нарисів із життя «Декілька проклятих» («Několik prokletých»), а також баладну новелу з периферії «Поет і танцівниця» («Básník a tanečnice»).

У 1929 р. вирушив у свою першу мандрівку – «автостопом» і «зайцем» у поїзді до Братислави. Там грав на гітарі в барах, заробивши таким чином гроші на квиток, щоб дунайським пароплавом добратися аж до Болгарії. І там заробляв чим доведеться, передусім грою на гітарі. Став писати й надсилати до часописів у Чехію нариси та репортажі. Через три місяці повернувся додому, хвороба легень вщухла, але Ґеза Вчелічка захворів знову й надовго – потягом до мандрів. У 1930 р. вирушив через Болгарію до Туреччини, де мав конфлікти з місцевою поліцією, тож через Белград повернувся додому. Того ж року став редактором, а в 1931 р. головним редактором лівого журналу «Турист» («Tramp»), також працював у редакції газети «Червоне право» («Rude pravo»). Для комуністичної преси писав також, крім іншого, соціально скеровані репортажі. Репортажі Ґези Вчелічки наснажені любов’ю до подорожей та блукань по світу.

У 1931 р. Ґеза Вчелічка відвідав Німеччину, Францію, Туніс і Алжир. У 1932 р. Ґеза Вчелічка як репортер видання «Творчість» («Tvorba») взяв участь у страйках. Того ж року видав свій перший роман «Кав’ярня на головній вулиці» («Kavárna na hlavní třídě»), у якому відобразив свої учнівські роки (роман одночасно вийшов чеською мовою в Празі та Москві), і збірку подорожніх репортажів зі своїх мандрівок чужиною «Космополіти та Робінзони» («Světoběžníci a Robinzoni», 1932). Ці репортажі об’єднані постатями трьох приятелів-мандрівників, які відвідали різні країни на Балканах, Близькому Сході й Північній Африці, пізнаючи тамтешнє життя у всій його розмаїтості. У 1932–1933 рр. Ґеза Вчелічка працював репортером у Німеччині, репортажі звідти склали книжку «У країні свастики» («V zemi hákového kříže», 1933), в якій висловлене занепокоєння небезпекою розвитку нацизму.

У лютому 1933 р. у Празі виник «Клуб Джека Лондона» («Jack London Club»), до діяльності якого долучився і Ґеза Вчелічка. Того ж року Ґеза Вчелічка інсценізував свій роман «Кав’ярня на головній вулиці», вистава на музику Е. Ф. Буріана після прем’єри в листопаді 1933 р. була показана більше 40 разів, що сприяло й зростанню популярності самого роману. У 1934 р. написав книжку соціальної прози «Декілька проклятих» (назва якої співпадає зі збіркою 1928 р.). На основі подорожі чехословацьких письменників до Радянського Союзу видав книжку репортажів про Москву та Ленінград «Два міста на світі» («Dvě města na světě», 1935). Після п’яти років праці видав свій найвідоміший роман «Поліцейська година» («Policejní hodina», 1937), у якому йдеться про події, що відбулися в 80-90-х рр. XIX ст., коли Прага швидко та нестримно почала перетворюватися з глибоко провінційного міста на велике промислове місто фабрик і заводів.

У 1939 р. Ґеза Вчелічка видав сатиричну книжку «Між Марокко та Збраславом» («Mezi Marokem a Zbraslaví»), а до мандрівничих мотивів повернувся в книжці «Мандрівникове повернення» («Poutníkův návrat») та збірці віршів «Старе дзеркало» («Staré zrcadlo»). До і після «Старого дзеркала» Ґеза Вчелічка видав дві поетичні збірки: «Стежкою мрій» («Pěšinou snů», 1930) і «Монастирська вулиця» («Klášterní ulice», 1944). Для поетики Ґези Вчелічки характерним є вірш «В мишачій норі»:

За Милосердним, край Мишиних нір,

пасуться миші, гризучи папір;

і робітник, схиливши плечі, йде:

немов петля, його робота жде.

Над вулицею звис вологий піт,

постукує недоля до воріт.

На дні склянок важка нудьга лежить

і зазирає в очі кожну мить.

З балкона втупиш погляд на щурів,

туди, в куток, де сіті павуків, –

і вже з ума не йде картина та –

безвольний усміх шарпає уста.

А ввечері у сутінках сидиш.

І налягає темрява. Мовчиш.

Лягай на нари! – і отак щодня

чекаєш лежачи нового дня.

(Переклав Володимир Лучук).

Ґеза Вчелічка написав цілу низку мандрівних пісень, архівідомою була пісня «Маня» («Máňa»), яку він скомпонував на мотив пісень одеських нетрів; її часто називають популярною чесько-українською піснею. Після нацистської окупації Чехії Ґеза Вчелічка два роки переховувався від ґестапо, але загострення легеневої хвороби змусило його взимку 1941 р. вирушити на лікування в Буловці. Того ж року Ґеза Вчелічка втретє одружився.

У 1943 р. лікувався в Тухомержицях, а потім у празьких лікарнях. Позаяк окупанти мали інші клопоти і їм було не до Ґези Вчелічки, йому вдалося у 1944 році видати в Остраві роман «Празькі таємниці» («Pražské tajemství»), у якому він згадує свою молодість і пригоди мешканців тих празьких місцин, де йому довелося мешкати. Це оригінальна проза на стику культурно-історичного репортажу й мемуарів. У книжці вміщено понад півсотні авторових світлин празьких закутків, тож вона стала унікальним документом празької історії.

Крім того, що Ґеза Вчелічка фотографував стару Прагу, він намалював чимало олійних картин, на яких зображені розмаїті місцини та закутки його рідного міста. У 1944 р. Ґеза Вчелічка підпільно видав збірку віршів «Монастирська вулиця» власним накладом, поставивши на титулі фальсифіковану дату видання – 1938 рік. Ця збірка, з якої віє специфічним празьким духом, у 1946 р. була удостоєна Літературної премії міста Праги. У березні та квітні 1946 р. у Клатовському театрі відбулося десять вистав за романом «Кав’ярня на головній вулиці», у травні у Ґези Вчелічки народилася дочка Даніела. Того ж року Ґеза Вчелічка видав книжку подорожніх репортажів (цього разу про Малу Азію та Балкани) «Народження мандрівника» («Zrození poutníkovo»), а в 1949 р. вийшли подорожні нотатки з мандрівок по північній Африці «Космополіти та Робінзони» (назва якої співпадає зі збіркою 1932 р.).

У 1950-х рр. більшість книжок Ґези Вчелічки перевидавалися, а їх автор здобув широке визнання й низку нагород. Зокрема, у 1953 р. він отримав Літературну премію столичної Праги за життєвий доробок в галузі красного письменства, а в 1959 р. був пошанований титулом «Заслужений митець», у 1961 р. став кавалером «Ордена праці». Романи «Кав’ярня на головній вулиці» та «Поліцейська година» були екранізовані. Режисером фільму «Кав’ярня на головній вулиці» (1954) був Мирослав Цикан, а фільму «Поліцейська година» (1958) – Отакар Вавра. Хоча після 1948 р. піший туризм почали переслідувати, Ґеза Вчелічка не зрікся свого мандрівного минулого й надалі сповідував його ідеї. У 1964 р. він скликав прес-конференцію, на якій підкреслив свою прихильність до пішого туризму і закликав пресу заступитися за нього. Помер Ґеза Вчелічка 30 грудня 1966 р. в Празі. Після 1990 року Ґезу Вчелічку сливе забули через те, що він був комуністом. Але він все ж залишив незгладимий слід і в літературі, і в історії пішого туризму (трампінґу).

Українською мовою окремі твори Ґези Вчелічки переклали Володимир Лучук, Роман Лубківський та ін., а роман «Поліцейська година» переклав П. Гонтар (три видання – Київ, 1961, 1972, 1982).

**

Чеський письменник Богумил Ржига (по-чеськи: Bohumil Říha) народився 27 лютого 1907 року в сільці Вишетіце (тепер це частина села Шебіржов у районі Табору). Його батько був ковалем, тож ціла родина через його роботу часто мандрувала по різних маєтках у південній і східній Чехії. Осіли вони в 1919 році в Чаславі, де Богумил закінчив середню школу, а в 1925 році – педагогічне училище.

Rziha

Короткий час працював у маєтку, потім майже три роки – помічником учителя у народних школах на Чаславщині. Після відбуття військової служби (1929–1931) Богумил Ржига працював учителем у середніх школах, зокрема в Гарбах (1934–1938), а потім до 1945 року – в Подєбрадах.

У 1945 році посів місце окружного шкільного інспектора спершу у Високому Миті, а від 1949 року в Подєбрадах. У 1952–1956 роках працював секретарем Спілки чехословацьких письменників (Svaz československých spisovatelů). Від 1953 року був членом редколегії Державного видавництва дитячої книги (Státní nakladatelství dětské knihy), у 1956 році став його директором, на цій посаді пропрацював до 1967 року.

У 1963 році Богумил Ржига став головою чеського Товариства друзів книги для молоді (Společnost přátel knihy pro mládež), а в 1964 році, після його прийняття до Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури (IBBY – International Board on Books for Young People) при ЮНЕСКО, очолив чехословацьку секцію цієї організації, був постійним учасником її конґресів і конференцій. Багато подорожував, окрім європейських країн і республік колишнього СРСР, побував у Китаї, південно-східній Азії, Мексиці.

У 1967 році Ржига вийшов на пенсію та повністю присвятив себе літературній праці. У 1971 році приєднався до новоствореної Спілки чеських письменників (Svaz českých spisovatelů), від 1972 року був членом її правління та ради. Творчість Богумила Ржиги для дітей та молоді була неодноразово відзначена як на батьківщині, так і за кордоном. У 1972 році він отримав премію імені Марії Маєрової, у 1979 році за книжку «Новий Ґулівер» від польської секції IBBY – премію імені Януша Корчака, у 1980 році – міжнародну Золоту Медаль Ганса Крістіана Андерсена.

У 1975 році Богумил Ржига був удостоєний звання народного митця Чехословаччини, у 1977 році став кавалером Ордена Праці, у 1980 році – лауреатом Державної премії імені Клемента Ґоттвальда, у 1982 році – кавалером Ордена Республіки. Помер Богумил Ржига 15 грудня 1987 року у Добржіші у вісімдесятилітньому віці. У 1989 році чеська секція IBBY вирішила за видатні здобутки в галузі літератури для дітей і молоді щорічно вручати Медаль Богумила Ржиги.

Дебютував Богумил Ржига казками та прозовими історіями для дітей. На ці твори вплинула поетика Владислава Ванчури, у них на тлі пригод головних героїв він формулював сенс людського життя як щастя, що досягається безвідмовною допомогою ближнім (казки «Про лікаря Пінґа» – «O lékaři Pingovi», 1941 і «Про трьох принців» – «O třech penízcích», 1941, оповідання «Кумасик Блажей» – «Kmotříček Blažej», 1946). У пізніших творах на воєнну тематику («Втеча» – («Na útěku», 1947, «Повстання в горах та інші історії» – «Povstání na horách a jiné povídky», 1949) Богумил Ржига зосередився на дидактичному показі щоденного сучасного життя, у якому дитина повинна була виховуватися на колективізмі, мала брати участь у побудові нового, комуністичного ладу («На сигнал дзвону» – «Na znamení zvonku», 1953, перероблене видання 1954). Богумил Ржига видав ще такі книжки казок: «Про чортика, вигнаного з пекла» («O čertíkovi vykopnutém z pekla», 1947), «Про трьох принців та інші розповіді» («O třech penízích a jiné povídky», 1957, включає казки «Про трьох принців», «Повстання в горах» і «Про лікаря Пінґа»), «Як човнярі задобрили сонце» («Jak vodníci udobřili sumce», 1974).

Від середини 1950-х років твори Богумила Ржиги для дітей молодшого віку характеризується подальшим удосконаленням навчально-пізнавальних тенденцій. Знання психологічних особливостей молодшого віку дають можливість авторові влучно змальовувати деталі при характеристиці персонажів і середовища. У повісті «Шлях Гонзика» («Honzíkova cesta», 1954) дошколярик пізнає життя та працю в колективізованому селі; відмінності між містом і селом відчувають і герої подальших творів Богумила Ржиги з мотивами шляху. Особливо це відчутно в повісті «Адам і Отка» («Adam a Otka», 1970) та циклі про Вітека, який включає книжки «Наш Вітек» («Náš Vítek», 1961, розширене видання 1970), «Як Вітек поїхав до Праги» («Jak jel Vítek do Prahy», 1973), «Вітек знову вдома» («Vítek je zase doma», 1974), «Вітек на екскурсії» («Vítek na výletě», 1975), «Вітек» («Vítek», 1982, видання включає повісті «Як Вітек поїхав до Праги», «Вітек знову вдома» і «Вітек на екскурсії»). Прямі повчання про правила поведінки присутні в написаній у середині 1980-х років повісті «Гра на хлопчика» («Hra na kluka», 1989), яка вийшла посмертно, як і повість «Таємний свисток» («Tajemná píšťala», 1990).

Спонтаннішого вираження необхідності пізнання різносторонності світу досягає Богумил Ржига в імпресіоністично написаних прозових творах, які прославляють романтику природи, дитячу згуртованість («Дикий коник Рин» – «Divoký koník Ryn», 1966, «Хлоп’ятко Пляменятко» – «Klouček Smítko», 1974), віру в справедливість і допомогу слабшим («Індіанська романтика» – «Indiánská romance», 1981). Для дітей Богумил Ржига написав ще книжки «Про літачок “Канюк”» («O letadélku Káněti», 1957), «Заміняється капітан» («Střídá se kapitán», 1963), «Веселі історії – і щось ще?» («Veselé povídky – a co ještě?», 1964), «Два хлопчики у вогні» («Dva kluci v palbě», 1975), «Весілля у ставку» («Svatba v rybníce», 1982), «Я його вистежу сам» («Já ho vypátrám sám», 1987). Для молоді Богумил Ржига написав повісті «П’ять богів тягнуться через море» («Pět bohů táhne přes moře», 1968) і «Новий Ґуллівер» («Nový Gulliver», 1973).

Досвід роботи у школі допоміг Богумилові Ржизі глибоко відчути дитячий спосіб мислення, зрозуміти особливості дитячого розвитку. У творчому доробку Богумила Ржиги для дітей є принаймні три напрями. Перший: твори, що розповідають безпосередньо про щоденне життя дитини (наприклад, веселі повісті «Адам і Отка», «Шлях Гонзика», «Про літачок “Канюк”»). Другий напрям – книжки метафоричного характеру, що розвивають уяву («Дикий коник Рин», «Новий Ґуллівер»). І третій – чарівні казки.

Велику вартість для чеської навчальної літератури, призначеної молодшим віковим категоріям, незважаючи на спрощену політичну тезовість, має «Дитяча енциклопедія» Богумила Ржиги («Dětská encyklopedie», 1959, перевидання 1962, 1966, 1971; перша переробка 1978, друга переробка 1985, третя переробка Е. Яновської 1998). У пізніших енциклопедичних книжках Богумила Ржиги «Велика ілюстрована книжка для малих дітей» («Velká obrázková knížka pro malé děti», 1976, спільно з Міленою Лукешовою) і «Велика ілюстрована книжка про звірят» («Velká obrázková knížka o zvířatech», 1981, спільно з Міленою Лукешовою) його раціональний і моралізаторський виклад пом’якшений поетичним сприйняттям світу співавторкою Міленою Лукешовою.

Тема соціалізації села та конфронтації міста й села пронизує також прозові твори Богумила Ржиги для дорослих. У 1950-х роках з позицій т. зв. «будівельної» прози Богумил Ржига дослідив заселення пограниччя у романі «Земля навстіж» («Země dokořán», 1950), а також колективізацію села – у романі «Дві весни» («Dvě jara», 1952). Психологічно складний портрет людини, яка пристосовується до нових умов, змальовано у романній дилогії «Селянин» («Venkovan», 1955 – перша частина, 1958 – друга частина, 1974 – сукупне видання). Цей роман, перероблений на початку 1970-х років, розпочав серію творів Богумила Ржиги про людей, які потрапивши в середовище соціалістичного села, оцінюють тамтешні міжособистісні взаємини та знаходять там свою життєву сутність.

До сільського колективу пристосовується і листоноша з повісті «Дивна людина» («Divný člověk», 1964, перероблено п. н. «Листоноша Родимка» – «Poštmistr Znamínko», видана у 1988 році), і міський інтелектуал у романі «Доктор Мелузін» («Doktor Meluzin», 1973; його прообраз з’явився ще в повісті «П’ять богів тягнуться через море»), і сільський учитель, який узяв на себе відповідальність за своїх співгромадян, у повісті «Учитель Віктор Пельц» («Učitel Viktor Pelc», 1984). Для дорослих Богумил Ржига написав також книжки «Зустріч під лісом» («Setkání pod lesem», 1953), «Хто буде жити?» («Kdo bude žít?», 1960), «Дерева моєї країни» («Stromy mé vlasti», 1982). Повість «Про іржавого задираку та пухнастого пана» («O rezavém rváči a huňatém pánovi», 1971), написана начебто для дітей, насправді є «дорослою», адже є метафорою подій 1968 року.

Про часи чеського короля Їржі з Подєбрад (1420–1471) розповідає трилогія, що складається з романів «Переді мною вклякни» («Přede mnou poklekni», 1971), «Очікування короля» («Čekání na krále», 1977) і «І був тільки меч» («A zbyl jen meč», 1978). Ілюстрації з цієї трилогії увійшли до розлогої статті Богумила Ржиги «Шлях до людського серця» («Cesta k lidskému srdci», 1987).

Низка творів Богумила Ржиги була екранізована; він працював над сценаріями до фільмів за такими своїми творами: «Шлях Гонзика» (1956, режисер Мілан Вошмік, співавтор сценарію Ота Гофман), «Дикий коник Рин» (1981, режисер Вацлав Ґаєр), «Два хлопчики у вогні» (1983, режисер Вацлав Ґаєр). За мотивами повісті «Про літачок “Канюк”» був знятий фільм «Канікули в хмарах» («Prázdniny v oblacích», 1959, режисер Ян Валашек, сценарист Ота Гофман), однойменний фільм був знятий за повістю «Адам і Отка» (1973, режисер Яромир Дворжачек, сценарист Мілан Павлик). За романом «Доктор Мелузін» був знятий фільм «Дим картоплиння» («Dým bramborové natě», 1976, режисер Франтішек Влачіл, сценаристи Франтішек Влачіл і Вацлав Нивльт), за романом «Селянин» була знята однойменна телевізійна вистава (1984, режисер Евжен Соколовський, сценарист Ярослав Дітль). Однойменну інсценізацію повісті «Адам і Отка» здійснив Карел Маконь (прем’єра відбулася у 1972 році).

Видав Богумил Ржига збірки статей про літературу «Уперта мрія» («Zatvrzelý sen», 1973) і «Хвала письменництву» («Chvála spisovatelství», 1976), п. н. «Хвала письменництву» вийшло видання вибраних статей (1988).

З-під пера Богумила Ржиги вийшли книжки репортажів і подорожніх нотаток «Шлях до Угорщини» («Cesta do Maďarska», 1953), «Вела мене удача» («Vedla mě náhoda», 1969) і «Під сонцем і дощем» («Ve slunci i v dešti», 1983), а також путівник для молоді «Наша Прага» («Naše Praha», 1976, розширене видання 1982, спільно з М. Колем).

Написав Богумил Ржига книжки спогадів «Мої будинки» («Moje domovy», 1972) і «Як ми йшли у світ з дитячою книгою» («Jak jsme šli do světa s dětskou knihou», 1987).

«Вибрані твори» («Vybrané spisy») Богумила Ржиги вийшли в шести томах (1984–1988).

Твори Богумила Ржиги перекладені багатьма мовами народів світу.

Українською мовою роман Богумила Ржиги «Дві весни» переклав Б. Данек (вийшов окремим виданням у Києві в 1957 році), а роман «Доктор Мелузін» – О. Бобренко (надрукований у журналі «Всесвіт», 1976, № 10, того ж року вийшов окремим виданням у видавництві «Дніпро»).

Іван ЛУЧУК — для “Майдану”