***

Чеський письменник Франтішек Грубін (по-чеськи: František Hrubín) народився 17 вересня 1910 року в Празі (Чехія, Австро-Угорська імперія), дитячі та юнацькі роки провів у містечку Лешани над Сазавою. Навчався в декількох празьких гімназіях, у 1932–1934 роках студіював (без видимих успіхів) філософію та педагогіку в Карловому університеті в Празі. Від 1934 року працював у Міській бібліотеці в Празі, а пізніше – в міністерстві інформації. У 1939 році одружився, мав двох дітей. Став одним із засновників дитячого журналу «Чебрець» («Mateřídouška»), у 1945–1948 роках був його редактором. У 1946 році Франтішек Грубін став професійним письменником. На ІІ з’їзді Спілки чехословацьких письменників (1956) Франтішек Грубін спільно з Ярославом Сейфертом відважно критикував поєднання літератури з політикою, виступав проти втручання політики в літературні справи та за звільнення арештованих із політичних мотивів письменників у соціалістичній Чехословаччині. Це призвело до заборони видання творів Франтішека Грубіна, проте незабаром йому було дозволено перекладати та писати твори для дітей, а згодом заборона була знята. Помер Франтішек Грубін першого  березня 1971 року в місті Чеське Будейовіце (Чехословаччина).

Hrubin

Франтішек Грубін видав цілу низку поетичних збірок, зокрема такі: «Проспіване здалеку» («Zpíváno z dálky», 1933), «Прекрасна у злиденності» («Krásná po chudobě», 1935), «Краєвид опівдні» («Země po polednách», 1937), «Хліб із криці» («Chléb s ocelí», 1945), «Аж до кінця кохання» («Až do konce lásky», 1961). Для збірки «Проспіване здалеку» властива пісенна мелодійність, близька до Сейфертової. У збірці «Прекрасна у злиденності» присутні мотиви народження та смерті, землі та всесвіту, відчувається туга за гармонією в житті. Збірка «Хліб із криці» є реакцією на воєнне лихоліття.

Франтішек Грубін написав декілька поем. У поемі «Ніч Йова» («Jobova noc», 1945) використано паліндром «JOB = BOJ», який підкреслює змальований у ній патетичний образ чеського народу. Ліро-епічна поема «Хіросіма» («Hirošima», 1948) насичена антивоєнним пафосом, близька в цьому плані до неї поема «Метаморфоза» («Proměna», 1957). Поеми Франтішека Грубіна «Романс для корнета» («Romance pro křídlovku», 1962) і «Лешанська шопка» («Lešanské jesličky», 1970) наповнені спогадами з дитинства.

Перу Франтішека Грубіна належать прозові твори «Біля столу» («U stolu», 1958) і «Золотий ранет» («Zlatá reneta», 1964). Франтішек Грубін – автор драм «Серпнева неділя» («Srpnová neděle», 1958) і «Кришталева ніч» («Křišťálová noc», 1961). Для дітей вийшли поетично-прозова збірка «Скринька віршів і казок» («Špalíček veršů a pohádek») і збірка загадок «Біжи, овечко, біжи» («Běží, ovce, běží») (обидві – 1957). Написав сценарії до фільмів «Різдвяний сон» («Vánoční sen») режисера Боривоя Земана та «Романс для корнета» («Romance pro křídlovku») режисера Отакара Ваври. Перекладав Франтішек Грубін головно з французької (Шарль Бодлер, Артюр Рембо, Поль Верлен), а також німецької, російської, української (Павло Тичина).

Українською мовою окремі вірші Франтішека Грубіна переклали Сава Голованівський, Іван Цитович, Олекса Новицький, Борис Тен та інші; збірка віршів для дітей «Про що співає деревце» вийшла в перекладі Володимира Лучука ([Вірші] // Чеська поезія: Антологія. – Київ, 1964; Про що співає деревце. – Київ, 1975; [Вірші] // Лучук В. Чарівний глобус. – Львів, 1977; Мізинчик та його товариші. – Київ, 1982).

***

Чеський письменник Вілем Завада (по-чеськи: Vilém Závada) народився 22 травня 1905 року в селі Грабова поблизу Острави в родині робітника металургійного заводу, який загинув у 1915 році на галицькому фронті. До початкової школи ходив у рідному Грабові, у 1917–1923 роках навчався в класичній гімназії в Остраві. Від 1923 року студіював слов’янську філологію на філософському факультеті Празького університету, студіював також чеську й французьку філологію. В останній рік університетських студій паралельно відвідував і Державну бібліотечну школу.

Zavada

Після закінчення університету в 1927 році Вілем Завада став редактором видавництва «Авентинум» («Aventinum»), в якому видав десятки есеїв і розмов із видатними письменниками, такими як Франтішек Ксавер Шалда, Владислав Ванчура, Карел Чапек. Одним із найвідоміших есеїв Вілема Завади є «За Отокаром Бржезіною» («Za Otokarem Březinou», 1929). У 1927 році вступив у Спілку модерної культури «Дев’ятьсил» («Devětsil»). У 1929 році здобув ступінь доктора філософії за дисертацію «Вацлав Шольц, життя і творчість» («Václav Šolc, život a dílo»). У ці роки зав’язалася дружба Вілема Завади з поетами його ґенерації Вітезславом Незвалом, Ярославом Сейфертом, Константином Біблом, Франтішеком Галасом.

У 1930–1931 роках був редактором річника «Дебати Авентина» («Rozprav Aventina») при видавництві «Авентинум». У 1931 році одружився з Ярославою Грейсовою, яка походила з відомої євангелістської родини. Через шлюб змінив свою конфесію з католика на члена євангелічної церкви. У 1933 році почав співпрацювати з видавництвом «Мелантріх» («Melantrich»), у 1933–1937 роках був редактором двотижневика «Листки про мистецтво та критику» («Listy pro umění a kritiku»), вів культурну рубрику в газетах «Чеське слово» («České slovo»), «А-Зет» («A-Zet»).

У 1937 році був прийнятий на роботу до Університетської, згодом Державної бібліотеки, де працював (із трирічною перервою на початку 1950-х років) до 1960 року, у 1948 році та 1958–1959 роках обіймав посаду її директора. Незабаром після травня 1945 року вступив до Комуністичної партії Чехословаччини, що відобразилося і на його поетичній творчості. У 1951–1953 роках як член Спілки чехословацьких письменників вів секцію молодих авторів, від 1953 року був головним редактором поезії у видавництві «Чехословацький письменник» («Československý spisovatel»). Від 1960 року працював у Спілці чехословацьких письменників, у 1960–1963 роках був її секретарем. На пенсію вийшов у 1965 році. У 1954–1976 роках виконував функції голови Чеського літературного фонду. Від 1972 року і до кінця життя входив до президії Спілки чеських письменників. Ще від студентських років, коли на канікулах відвідав різні країни (Австрію, Швейцарію, Італію, Францію), протягом усього життя багато подорожував. Помер Вілем Завада 30 листопада 1982 року в Празі.

Творчість Вілема Завади є дуже песимістичною, повною трагічного відчуття життя. На це вплинуло багато чинників: передчасна батькова смерть, власний досвід війни, проведена серед остравських шахт і заводів молодість. Його творчість можна назвати нігілістичною. Очевидним є сильний зв’язок із рідним краєм.

Перша поетична збірка Вілема Завади «Панахида» («Panychida», 1927) сповнена прославлення мертвих, спогадів про Першу світову війну. Незважаючи на сильний вплив на вірші цієї збірки пануючої тоді течії поетизму, настрій її є трагічним. Життя він бачить і сприймає як сукупність страждань і смутку.

Вірші другої збірки Вілема Завади «Сирена» («Siréna», 1932) також є похмурими за настроєм; темні почуття та песимізм переростають в огиду до життя, в барокову судомну апокаліптичну візію розкладу й руйнування світу. У сучасності поет бачить тільки ніщоту. Смуток переважає і в цій збірці.

Збірка «Шлях пішки» («Cesta pěšky», 1937) є поворотною в поезії Вілема Завади в часи загрози національній незалежності; він облишив свій натуралістичний стиль і став помічати цінності, які зможуть протистояти марноті життя. Їх він знайшов у повсякденній праці звичайних людей, в їхній вродженій солідарності, а також у тісному зв’язку з рідною остравською землею, яка стала для нього джерелом соціальних і національних надій. У збірці відчутні зміни в побудові віршів, апокаліптичні візії розкладу замінилися пошуком нових вартостей, які приховані в любові до природи, в людській солідарності.

Збірка Вілема Завади «Вежа на фортеці» («Hradní věž», 1940) ознаменувала повернення до попередніх трагічних почуттів, ухил до поезії абстрактних символів. Проте в ній відчувається і зв’язок зі світом, стурбованість долею народу. Фортечна вежа є для автора символом рідного краю.

Процес духовного оновлення суспільства відображено в збірках «Воскресіння з мертвих» («Povstání z mrtvých», 1946) і «Місто світла» («Město světla», 1950), в яких відчувається соціальна зорієнтованість, яка визначила схематизм, риторичність і дидактичну прямолінійність віршів. Збірка «Польові квіти» («Polní kvítí», 1955) цінна особистісною реакцією на життєві деформації 1950-х років, особливо на культ особи.

Згущення поетичного вираження та звертання до засадничих питань людського існування притаманні трьом останнім збіркам Вілема Завади У збірці «Одне життя» («Jeden život», 1962) автор збагатив свою поетичну мову, повернувся до метафоричного багатства початків своєї творчості. «На порозі» («Na prahu», 1970) є вершинною збіркою повоєнної творчості Вілема Завади, у ній піднято філософські питання балансування людини на порозі смерті. Незважаючи на переважно особистісну екзистенційну проблематику, збірка стала виразом загального (в тих часах) депресивного відчуття тривоги, страху й безнадії. У збірці «Спасибі, життя» («Živote, díky», 1977) відчувається помірний оптимізм і примирення із власним життям.

Поетичний доробок Вілема Завади виданий у пяти томах у 1972–1979 роках.

Вілем Завада видав збірки віршів для дітей «Я люблю свою матусю» («Mám rád svou maminku», 1954), «Піду в дитячий садок» («Půjdu do mateřské školky», 1955), «Йдуть вояки, йдуть» («Jdou vojáci, jdou», 1956) і «У мамусі, у татуся» («U maminky, u tatínka», 1959).

Вілем Завада перекладав (переважно поезію) з таких мов: французької (Жерар де Нерваль), російської (Олексій Толстой), румунської (Міхай Емінеску, Василе Теодореску), словенської (Отон Жупанчич, Сречко Косовел), словацької (Ян Костра), польської (Ярослав Івашкевич), болгарської (Атанас Далчев), а за допомогою підрядників з єврейської (книга Йова з Біблії), перської (Омар Хайям), угорської (Шандор Петефі, Ендре Аді, Аттіла Йожеф).

Поетичний розвиток Вілема Завади гарно коментує книжка його вибраних досліджень, спогадів і роздумів про літературу «Країна й люди мого серця» («Krajina a lidé mého srdce», 1975).

Вілем Завада підтримував дружні стосунки з Павлом Тичиною та Максимом Рильським, брав участь у відзначенні 100-річчя від дня народження Лесі Українки (1971).

Українською мовою окремі вірші Вілема Завади переклали Григорій Кочур, Тамара Коломієць, Сидір Сакидон, Роман Лубківський ([Вірші] // Чеська поезія: Антологія. – Київ, 1964; [Вірші] // Слов’янська ліра. – Київ, 1983).

***

Чеський письменник Їржі Тауфер (по-чеськи: Jiří Taufer) народився п’ятого  липня 1911 року в окрузі Бланско в Моравії, його батько Франтішек Тауфер (1885–1915) був письменником, брат Отакар Тауфер (1909–1981) також писав вірші. До босовицької реальної гімназії (яку закінчив у 1932 році), де на нього великий вплив справив комуністично налаштований викладач історії Людвик Войтєх, добирався з пролетарського району поближніх Летовиць.

Taufer

У 1932–1937 роках навчався на правничому факультеті університету в місті Брно, де долучився до лівацької політичної та публіцистичної діяльності «Лівого фронту». У 1933 році поїхав до Москви на Міжнародну олімпіаду революційних театрів. У 1934 році був арештований і ув’язнений за участь у виданні брошури «Пролетарська рівність» («Proletářská rovnost») та періодичної листівки «Антифашист» («Antifašista»). У 1935 році став співзасновником організації соціалістично орієнтованих митців «Блок» («Blok»), а в 1936–1938 роках був співредактором її квартальника «У» («U»).

У червні 1939 року Їржі Тауфер через Польщу перебрався в Радянський Союз, де працював у чехословацькій редакції московського радіо, у видавництві іноземної літератури, співпрацював із чехословацькими газетами. Після Другої світової війни повернувся до Чехословаччини. Їржі Тауфер обіймав чимало високих офіційних посад: був директором видавництва «Свобода» («Svoboda»), послом в Югославії (1948–1949), заступником міністра закордонних справ (1949), міністра інформації (1950–1953) та міністра культури (1954–1956). У 1953 році очолював Державний комітет з питань мистецтва. У 1956–1966 роках був т. зв. професійним письменником і перекладачем (spisovatel a překladatel z povolání). У 1966–1971 роках працював радником з питань культури посольства в СРСР. За часів т. зв. «нормалізації» став членом президії Спілки чеських письменників (1972–1982), головою редакційної ради «Літературного місячника» («Literární měsíčník») та редакційного кола часопису «Плем’я» («Kmen»). Помер Їржі Тауфер третього  грудня 1986 року в Празі.

Вірші, замітки, літературно-критичні та полемічні статті, переклади Їржі Тауфер публікував у багатьох періодичних виданнях. У другій половині 1920-х і на початку 1930-х років Їржі Тауфер публікував вірші, інспіровані молодечою емпіричною споглядальністю Їржі Волькера, поетичною грайливістю й аванґардовою поетикою. Та поезія культивувала політично анґажовані вірші, написані під сильним впливом Вітезслава Незвала, сповнені очікуванням революції та юнацької життєвої сили. Видав тоді збірки «Вечірні очі» («Večerní oči», 1928), «Гра тіней» («Stínové hry», 1931), «Шах і мат, Європо!» («Šach mat, Evropo!», 1933), «До побачення, СРСР» («Na shledanou SSSR», 1935), «Рентґенограми» («Roentgenogramy», 1938).

Вірші 1938–1957 років, включаючи й поему «Героїка» («Eroica», 1957), які прославляли радянський військовий «героїзм», Їржі Тауфер зібрав в об’ємній збірці «Літопис» («Letopis», 1958). У цій збірці Їржі Тауфер постав як поет потужної раціональності, насиченої гіпертрофованими та часто ретроградними каскадами образних паралелей. Намагання дотримуватися ідеологічних стандартів приводила його часто до дидактичних конструкцій і до позиції глашатая революційних ідей. В його поезії знаходимо (крім уже згаданих авторів) відгомін вільного вірша Волта Вітмена та Станіслава Костки Неймана, елементи поетики віршових схем і аґресивного пафосу Константина Бібла та Володимира Маяковського. Цикл із п’ятдесяти сонетів «Сонетар» («Znělec», 1961; від чес. «znělka» – «сонет») є збіркою ліричних портретів поетових взірців і супутників.

У 1949 році Їржі Тауфер доніс на Ярослава Сейферта, повідомивши, що у винарні за столом чув його ганебний вирок радянським поетам: «Краще бачити французького поета, який блює, ніж радянського, який складає вірші»; це спричинило кампанію цькування Ярослава Сейферта.

Поетичним підтвердженням колишніх сталіністських виступів є поема («ліричний памфлет») «Тема – пам’ять» («Téma paměť», 1966), яка зближує авторову поетичну творчість із його мемуаристичною есеїстикою. Автобіографічний досвід у поезії Їржі Тауфера зазвичай інтегрований до ширшого історичного контексту, трактованого як простір для політичної агітації.

Для пізнього періоду творчості Їржі Тауфера характерними є збірка «Продовження буде» («Pokračování příště», 1979) і поема «Індіанія» («Indianie», 1979).

Значною частиною творчого доробку Їржі Тауфера є його переклади з російської. Спершу він перекладав прозові твори, а від кінця 1940-х років взявся за переклади поезії – творів Володимира Маяковського (вийшов десятитомник творів), Велемира Хлєбнікова, Бориса Пастернака, Миколи Асєєва, Леоніда Мартинова. З посередництвом російської мови перекладав твори Назима Хікмета. За пропаганду російської літератури в Чехословаччині радянський уряд нагородив Їржі Тауфера орденами Трудового Червоного Прапора і «Знак Пошани».

Паралельно з перекладацькою роботою Їржі Тауфер займався різнорідною есеїстикою, присвяченою лівацько орієнтованим (або лівацьки інтерпретованим) авторам. Після монографій про Станіслава Костку Неймана, Вітезслава Незвала та Бедржіха Вацлавека була низка студій про російських письменників (Володимир Маяковський, Максим Горький, Микола Гоголь), потім про Назима Хікмета, Віктора Гюґо, Волта Вітмена.

Автобіографічні тенденції доробку Їржі Тауфера відтіняє його мемуаристична книжка «Партія, люди, покоління» («Strana, lidé, pokolení», 1962). Їржі Тауфер був також впливовим критиком, а своєю літературно-політичною публіцистикою визначав (спільно з Ладиславом Штоллом) літературне життя в Чехії, особливо в 1950-х рр.

Українською мовою окремі вірші та поеми Їржі Тауфера переклав Олекса Новицький ([Вірші] // Чеська поезія: Антологія. – Київ, 1964; Героїка: Поема // Всесвіт. – 1976. – № 12: Азов: Поема // Всесвіт. – 1979. – № 9).

Іван ЛУЧУК