МРЕВ у моєму місті щодня – щодня! – реєструє більше десяти пригнаних і розмитнених авто з Єропи. Середня вартість – 10 тис. доларів. Зубожіння страшно накрило моє місто – я стою в пробці на вулиці, де, ще десять років тому, автомобілі, що проїжджають, можна було порахувати на пальцях двох рук. Зараз – вони стоять. Пробка тягнеться на відстань, десь, півтора кілометра. Бензин дорогий. Тому маршруткою не їздять. В пробці джипів стоїть більше, ніж “жигулів”. Власне, “жигулі” – одні. Неймовірно стара пердяча шкапа, якимось дивом вилізла у світ лакованих кузовів та турбованих кубометрів і, з німим докором, тихо коптить світ Божий, молячись аби пустили доїхати до заправки – бензин “на лампочці”….

…у селі Водяне, вірніше – за селом. Там є позиція. Позиція – це така річ, де спеціальні люди, одягнені в “шопопалоабитепло”, живуть під землею, щоб за тисячу сто тридцять вісім кілометрів від них хтось міг сказати, шо, @обані бариги так за@бали, шо айфон тільки шостий і будувати дачу – важко. Тим спеціальним людям не холодно і не жарко. У них свій світ. Вони сплять позмінно і, найгірше – зранку. Туман такий стиглий, що пробирає до костей. І поки ти вилізаєш зі спальника, то дуже погано. Веселіше стає, коли закипає вода і заливається свіжа кава у бляшане горнятко… Кава на позиції пахне особливо. Вона наче додає фарб у вицвілий ранковий степ. Запах можна ковтати ротом і довго-довго смакувати, перекочуючи язиком, поки не взяти до губ першу сигарету… Перша сигарета – заміняє жінку на позиції. Задоволення від неї, разом з кавою – просто неземне…

.. за тисячу сто тридцять вісім кілометрів хтось тухло відригне і вимкне телевізор зі словами, “@обанийврот, коли ж то всьо ся скінче?!” Він теж вип’є кави. Але без задоволення, навіть, земного… “норма” на митниці вже “тисічу”. І “водка – дорожає”. І “сігарєти – скоро, як в Польщі”. Його не тішить нічого – йому погано. Він – зубожів. Про це йому сказав телевізор.

…на позиції буде прилітати. Коли здригається земля – це стодвадцята, а коли гидотно свистить – вісімдесята. Воно таке. Ніби й нічого. Аби не поруч. Бо бєрців шкода. В корєша, в Іловайську, новенькі “Лова” від волонтерів пішли спати… Ну, з ногою, ага. Але – що ж за бєрци були!Ах! Відірвало зі стопою. Не врятували. Довелось берци викинути. Нові майже. “Лова”. Корєшу зараз взагалі взуття не треба – всесезонки в нього. Алюмінієві. Ну, чи, з якого там сплаву. Пристібаються до культі…

Інфляція. Долар вартує – аж двадцять вісім. Життя не вартує нічого. Найприкріше, що за тисячу сто тридцять вісім кілометрів від місця, де міни відривають ноги, життя теж не коштує нічого. І не тішить тих, хто відригує тухло на власній кухні.
Не винні – зубожіли.

 Влодимир ШЕРШЕНЬ БАРАНЯК