Дивлюся я на ту дошку і міркую.
З раннього дитинства нас поділяють на тих, ким пишаються, а ким ні. Марічка швидко читає, Іванко гарно малює, а Петрик додає та віднімає. На дошку цих славних діток будемо ними пишатися! А рештою? Діти ходять тими коридорами і зиркають на тих, кого виділили педагоги. Чи це правильно? На мою думку- аж ніяк.

Звісно, це не таке пряме цькування, як у Харкові, з тортом, але в кожному разі вже від малого, за якоюсь там “формулою успіху” визначають чиїми Марічками та Івасиками пишатися, а чиїми  – ні. Хоча усі ми прекрасно розуміємо, що діти діляться на дві категорії: геніальні та чужі. Взагалі оці дошки мені в мене особисто викликають єдину асоціацію.

В часи мого дитинства, ще в радянську  добу, біля костьолу в Дрогобичі була дошка ганьби. Постійна фотовиставка,  на який час від часу  змінювала світлини, на яких були ті, хто втрафив до витверезника, набешкетував, надебоширив, не хотів працювати, а також інший дрібно-девіантний елемент. Люди завжди з цікавістю дивилися,  чи раптом нема там знайомого кого, а вже як знаходили,  весело тицяли пальцями, і тішилися як діти.

Тобто дошка так направду не працювала. Жодного тобі осуду від мешканців, жодних докорів. Навпаки, людині співчували, адже втрапити на дошку, означало, що позбавлять премії, або може навіть “13тої зарплатні”. Ганьбою там і не пахло.
Точнісінько так само й  ті дошки в школі: жоден  тими дітками особливо не пишається, потрапляння на цю дошку – це радше повинність, яку має виконати педагог організатор, або класовод. Аби пінопластові букви були не просто так. Ридають, мабуть,  ночами вчителі, на яких покладена місія вибрати поміж десятків чубів та бантів, тих 54 обраних яким випала честь висіти на щедро полакованій дошці у файлику, усміхнено поглядаючи на темний коридор рідної школи.

Доки ще  той совок буде нас тримати й в освіті нашій тривати?