***

Нісенітниці ніч шепоче,

Дім зсутулений і непевний.

Розлилися хіна та оцет

Там, де був садочок вишневий.

 

І, щоб вижити в царстві соннім,

Ми серця фарбуємо чорним,

І підемо за втомленим сонцем

Шляхом сморідним коридорним.

 

З головою — зі страшного холоду,

Із шиєю — з жахливого холоду,

Зі спиною — із жорсткого холоду,

З очима — з безмежного холоду,

З руками — з пекельного холоду,

Із тілом — з неозорого холоду.

Аби гріти тіло своє пухирчасте

Коло чужого вогню.

                                  

             ***

Ось ліхтар похилився – стоїть,

Ось і ранок настав – а він світить,

У фіранках здригається вітер,

Стугонить і гуде кожна мить.

Не побачити світла ніяк,

А він світить, неначе востаннє –

Світло болісних наших звитяг,

Світло слова і світло кохання.

Не прикриє воно від біди,

Світло це на стежках наших хибних,

І потрапимо всі ми туди –

В світ похилий речей непотрібних.

Світло там, у залізних дощах,

Світло там, і даремне, і вбоге,

Поряд лялька безнога й душа,

Що метеликом лине до нього.

Світ оцей – між ганьбою і сном.

Вийшли люди, щоб долі коритись.

Тільки світло – навіщо воно? 

А він світить, і світить, і світить!

***

Ви рано мене поховали –

Накидали купу сміття,

Мій дім віддали на поталу,

На спомин здійняли виття.

 

І йшли, як худоба, додому

Чекала голодна доба,

І в очі летіла полова,

Бо тризною стала ганьба,

 

І шлях уторований стерся,

І долю вже знаю свою…

Націдивши кварту з-під серця,

Я варту свою підпою.

 

Землею затулені очі.

Та все ж я почую, коли

Покличуть до волі охочих,

Байдужих мирської хули.  

***

Спопеляється дім

Вогняною журбою.

Вірним жахом нічним

Я лишуся з тобою.

Важко сон обійняв

І веде за яруги.

Що ти зробиш, як там

Тільки сонце і туга? 

На покинутий дім

Обернуся в тривозі.

І лишився мені

Тільки стовп при дорозі.

 

 

***

Відпусти мені, Боже, провини мої,

Ось і я по воді відпускаю скорботу,

Коли доля ласкава, мов листя осоту,

І приречення миті зливаються в дні.

 

Бачиш, тінь виринає між звивистих стін,

Виростає вона, напівмертва від щастя,

Піднімаються плечі вузенькі, кутасті,

Коливається пил і хитається дзвін.

 

Павутинням стягнуло своїх і чужих,

Павутинням холодним заповнена тиша,

У завалах пітьми мостить затишок миша,

В падолисті життя, в плутанині доріг.

 

Відпусти мене, серце, бо ось вона я.

Впала ніч горілиць, але, мабуть, вже досить,

І повільно пливе під ногами земля,

І скрипить, мов гарба, і від тебе відносить.

 ***

Господи, що це? Просто

Серце, бачиш… О вітре!

Хай крило твоє гостре

Сльози з обличчя витре.

 

Буде вода звичайна –

Що нам вона спородить?

Вранці, тиха і п’яна,

Жертва жерти виходить. 

Небо тихого болю

Хмарами набухає..

Годуєш її собою –

Шматує, смокче, зітхає.

 

Падає з неба зірка –

Жити, мабуть, не хоче.

А на мотузці ганчірка,

Наче душа, тріпоче.

            

***

О за море, за море, за море, над битвою хвиль

У нічні небеса, де палають осінні Плеяди,

Де ні радощів наших, ні туги, ні нашої зради,

Тільки тиша залізна сувора повзе звідусіль.

О за море, за море, лети, моє серце, лети…

Над минулим моїм розкружлялися мухи і трутні,

Воно стрижнем залізним у чорних легенях тремтить…

Та яким воно стане, коли до нас прийде майбутнє?

Хто привів нас в цей світ? Хто нам каменем світло закрив,

Поробив нас зі слів і в зелене повітря закинув?

Як нам з іхтіозаврами наших безмежних чуттів

Жити тут – у холодних хатинах?

 

І за шумом лікарні не чути, чи справді болить…

Чи віддати прозріння й жалі – та ніхто не бажає…

І осінні Плеяди ведуть до мети через мить,

До тієї мети, коли тіло вже не заважає…

***

Хоч що-небудь лиши на холодні часи,

Хоч що-небудь лиши на годину тривоги…

Ось твоє передмістя – веселе та вбоге,

І неправду казали вночі голоси.

 

Збережи, збережи цей засмічений кут,

Це повітря лихе, ті осудливі дзвони,

І цей клаптик землі, що залишиться тут,

У долоні твоїй, коли охолоне.

 

А коли охолоне, настане пітьма,

І погляне на нас вона поглядом чесним,

І прокинеться в тілі смертельна душа –

Під небесною тугою, сумом небесним.

 * * *

Епоха глуха і темна,

Як третя година ночі,

Тягнеться над землею

Злим журавлиним криком.

Посипалися з неволі

Гострі камінчики – зорі,

І місяць – зуб часниковий,

І пахне повітря кров’ю.

Летіла лелеча зграя

Над конопляним містом,

Кинула біле пір’я

На похилену хату.

Летіла лелеча зграя,

Кинула чорне пір’я

На покошене поле.

Спитала: що обираєш?

І я обираю волю –

Рябу метушливу бабу,

Що просить трави сухої,

Збирає всілякий мотлох.

І не те щоб жебрачка –

Їй шкода покинути речі,

Бо це все ж таки пам’ять,

Бо тільки вона лишились

В темну глуху епоху,

В конопляному місті.

                  ***

Провінція – це світ, і там –

Всі наші сплутані провини,

Які не йдуть в життя глибини…

Хіба все це потрібне нам?

 

Чуття провини знов прийшло,

Дрібним чиновником в мундирі

Рахує стіни – їх чотири,

І дзеленчить розбите скло.

Квартири темний коридор.

Зима змагається із нами.

Грудневий дощ. Черговий борг.

Дитина вперто грає гами.

І кожна мить – розлита тьма,

І кожен крок – важкий, врочистий…

Як довго тягнеться зима!

Який цей сніг нудний і чистий!

Ми по зернині, мов птахи,

Своє життя збирали зрання.

А в серці мідні копійки,

Дзвенять, немов жага кохання.

 

                      ***

Чорна мати моя – невблаганна, задушлива ніч,

Все кружляєш по колу ти птахом нечутним і хижим…

Ось і ми роздивляємось смутно

крізь дощик сліпий навсібіч,

І виходимо з пекла повітрям подихати свіжим.

 

Чорна мати моя, нам би трохи живої води…

Похилилися стиха дерева в зажурі й покорі.

Листя плоть, не тремти, ні від кого нічого не жди,

Твої душі-листки – на землі, почорнілі від горя.

 

Україно моя – пил, суріпка та сива імла,

Лезо туги залізної, щастя, в яругах забуте.

Над тобою звучать переплутані слава й хула,

Над тобою тумани нависли, розбурхані й люті.

 

І відійде навіки минувшин твоїх заметіль,

Блуканина вночі і шукання вітчизни чужої,

Щоб гарячого лоба торкнулася тінь

Від калини червоної, юної, злої.

 

***

Минуле насувається здаля,

Торкнуся – поміж пальців вислизає…

Його хвостом рибина хилитає,

Пливе – і відпливає… І не я –

А вже чужа рідня сидить в кімнаті,

Прийшла з усіх зруйнованих країн,

Щоб скаржитись, щоб між подертих стін

Про справи недолугі розмовляти.

Які вода нашіптує казки!

Про чорних вепрів довжелезні ікла,

Про п’яну бійку й про дитину зниклу…

І збайдужілі дивляться зірки

На ту, котра додому, ту дорогу,

Але від дому втрачено ключі…

І падають, і падають вночі

Метелики померлі на підлогу.

***

Ти не зла, ти не добра, ти просто далека…

Рукою обвітреною дала – й забула.

Це по водах твоїх ходить чорний лелека,

А за ним коливається тінь потонула.

 

Де ж ви, діти? Куди, у які це руїни

Подалися ви в пошуках власного болю?

О тягнися, тягнися, панельна країно,

Місяць – просто дрібниця, печатка неволі.

 

Чередою, як гуси, йдуть дні жалюгідні,

У повітку чужу, за хитку огорожу.

Мертве море твоє, моя юносте бідна,

Подолати не можу, не можу, не можу …

 ***

Дотягніть, дотягніть моє мертве коріння

Аж до місяця, аж до чужого життя,

Там, на місяці, кошики роблять з пагіння,

В кожен кошик потроху кладуть забуття.

Вислизає мій дім. Вислизає безсило

З рук – чужий і похилий, стоїть вдалині,

Моя воля на шиї – як зашморг без мила,

І вже добре в пекельній оселі мені.

Вже на місяці все це – пощерблені сходи,

Сіра кішка моя і незграбне пальто,

А на темних світлинах зіниці червоні –

На обличчях, які не впізнає ніхто.

Ці маленькі замучені квіти – на щастя,

Хоч вони від минулого нас захистять.

А під чорним розхитаним небом, як казка,

Чорні вулиці чорного міста летять.

 

КОЛО ХВОРОБИ

                             Т.

***

Моя хвора дитина

до моря прийшла,

коло моря стояла

і рибкою стала…

рибка пливе в глибину,

а до мене пливе

моє горе…

Оріоло моє, Оріоло,

чи побачу тебе я колись…

 

Наше море –

це хвора вода,

не жива і не мертва,

а хвора –

Оріоло моє, Оріоло,

чи побачу тебе я колись?

 

Говори, говори, говори,

як ти пнешся і тягнешся,

тягнешся й пнешся,

від залізного неба

й від хворого моря

додому.

Оріоло моє, Оріоло,

чи побачу тебе колись?..

 

Говори, говори, говори,

що хвороба – це мотлох життя,

що душа випинається в нитку,

а нитка зшиває повітря,

а воно розсипається білими ґудзиками,

які вітер відносить додому,

у святі і порожні місця.

Оріоло моє, Оріоло,

чи побачу тебе колись…

                

  

***

Юність моя відійшла, і торбина на плечі лягла.

Йшла я дорогою, спала, і сонце стояло

Гірко і чесно, як друг позабутий.

Степ годувала я сіллю – і виросли трави.

 

Що я скажу тобі, сонце? Ти в небі живеш без притулку,

Носиш в собі пекельний вогонь і не знаєш, коли

Спалить тебе він із травами разом.

Тихе життя – наче вовни шматок, як заліза ковток.

Треба знайти хоч шматок

ряднини, бажано білої – потрібна ж кишенька душі…

Пазурів доля не має, це просто характер.

Не плач, не питай, не завадиш, не буде інакше…

Нічого, нічого, не плач…

            

***

І галка летить до вікна,

І галка злітає й чорніє…

Чому твоє небо зелене?

Тут просто дитина хворіє.

 

Цей дощик, як зошит в клітинку.

Коли повернуся додому,

Дістануся моря чужого,

Отрутою повного моря,

До злої землі притулюся…

 

І прийдуть на запах сирітства

Всі любі мої воріженьки,

Подивляться в очі суворо

І казочку теплу розкажуть.

Що матінка мила мене не любила,

Ніяк не любила, хоч як я просила…

Що ж? І на тому спасибі.

 

І душа моя заплуталася в повітрі,

Додому не долетівши.

              

              ***

Покотилися злі коліщата,

Розкрутилися, рвуться, дрижать,

Тільки ніч, тільки скривджених натовп

Суне в пастку трамвайних дверцят.

 

Я приїду, приїду до тебе.

Мов камінчик, покотиться мить.

Птах чавунний – у синьому небі,

Птах чавунний над морем летить.

Світло бідне, ламке від морозу

Протече крізь запилене скло.

Я вже поруч, ось тут, на порозі,

Щоб самотньо тобі не було.

Еліна СВЕНЦИЦЬКА

26731311_1556703091112324_323941080506676063_n

Довідка: 

Еліна Свенцицька – українська письменниця, філолог, літературознавиця.

Доктор філологічних наук, профессор Донецького національного університету ім. В. Стуса, професор катедри філологічних дисциплін та міжмовної комунікації Інституту філології і журналістики Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського.

Авторка не одного десятка цікавих і змістовних досліджень з російської прози та поезії (зокрема «срібного віку», а також статей про творчість Миколи Гоголя  та Ісаака Бабеля), також в її доробку сім книг прози та поезії, створених впродовж майже двох десятиліть плідної літературної творчости.

44081503_1915469208569042_5136680293586960384_n

Прозу пище російською, поезію — виключно українською.

 

FB_IMG_1540820268650

FB_IMG_1540820276973

44932898_1933438963438733_572591515050704896_n

FB_IMG_1540820238319

 

 

 

 

 

FB_IMG_1540820293236