***

Чеський поет і перекладач Ян Владислав (по-чеськи: Jan Vladislav; це його літературний псевдонім) народився як Ладислав Бамбасек 15 січня 1923 року в місті Глоговець у Словаччині (Західно-Словацька область) в чеській родині, батько його був поштовим службовцем, колишнім леґіонером. У 1939 році Ладислав Бамбасек переїхав із родиною до Чехії, де через три роки закінчив гімназію в Полічці.

Vladislav

Ще до закінчення гімназії влаштувався помічником до місцевої бібліотеки, де його зачарували іноземні фоліанти, тому в нього виник потяг до чужомовних видань. Першим твором, який він прочитав в оригіналі, був роман «Страждання молодого Вертера» Йоганна Вольфґанґа Ґете. Тоді ж він спробував перекладати сонети Франческо Петрарки, і це все в сімнадцятилітньому віці. Тоді ж і сам почав писати вірші.

Спершу видав збірку власних поезій (властиво – парафразів німецької народної поезії) «Голос кохання» («Milostný hlas», 1944), а потім і збірку «Незавершена картина» («Nedokončený obraz», 1946). Після війни студіював компаративістику в Карловому університеті в Празі (де був учнем Вацлава Черного). Коли в лютому 1948 року Ян Владислав з політичних мотивів був виключений з університету, більшість накладу його третьої поетичної збірки «Палаюча людина» («Hořící člověk») була сконфіскована. Відтоді в літературі Ян Владислав офіційно мав змогу виступати лише як перекладач або автор книжок для молоді. Тому його оригінальні поезії залишалися в рукописах. Два семестри вивчав порівняльну історію літератури в Ґреноблі. У 1968 році Ян Владислав взяв активну участь у створенні Кола незалежних письменників, а в 1969 році отримав науковий ступінь доктора філософії в Карловому університеті.

За часів «нормалізації» був цілком позбавлений можливості публікуватися. Заснував самвидавну серію «Kvart» («Четвірка», мається на увазі папір формату А-4), в якій вийшло понад 120 найменувань, між ними й декілька збірок віршів, есеїв і літературно-критичних статей самого Яна Владислава. У вересні 1976 року Ян Владислав став «ґуру» й першим почесним членом новоствореної асоціації «Societas Incognitorum Eruditorum» («Спільнота Прихованих Ерудитів», наукове товариство під такою назвою існувало в Оломоуці в 1746–1752 роках). У грудні 1976 року Ян Владислав одним із перших підписав Хартію-77.

Чи не найвідомішим твором Яна Владислава цього часу є есей «Три начерки однієї картини» («Tři skici k jednomu obrazu»). У 1981 році через переслідування комуністичним режимом Ян Владислав був змушений емігрувати до Франції, де жив у Севрі та Парижі. У Вищій школі соціальних наук вів семінар про неофіційну культуру в країнах за залізною завісою. У Парижі регулярно публікував статті в «Літературній газеті». У 2003 році овдовів і повернувся до Праги, взявся за публікацію своїх давніших оригінальних творів і перекладів. Підготував до видання свої нотатки «Відкритий щоденник 1977–1981» («Otevřený deník 1977–1981») і «Паризький щоденник 1981–1989» («Pařížský deník 1981–1989»). Помер Ян Владислав третього березня 2009 року в Празі.

З ориґіналу Ян Владислав перекладав із семи мов – англійської, французької, італійської, німецької, румунської, російської й української, а за допомогою підрядників – з китайської та японської. Яну Владиславу належать переклади сонетів Вільяма нашого Шекспіра, він упорядкував і видав у власних перекладах антологію італійської ренесансної лірики, антологію французької лірики, переспіви билин, вільний переказ казок народів світу (у двох томах).

Багатою є україніка в перекладацькому доробку Яна Владислава. Він переклав низку творів до антологій української поезії «Перемагать і жить» (1951) та «Україна співає і розповідає» (1957), низку віршів Тараса Шевченка (для видання «Вибране з творів найбільшого поета і будителя України», 1951), Лесі Українки (для видання «Досвітні огні», 1952), Івана Франка (для видання «Поезії», 1956). До останніх двох видань Ян Владислав написав супровідні статті. У перекладі Яна Владислава вийшли «Буковинська повість» Ігоря Муратова (1953) та роман «Майстер корабля» Юрія Яновського (1960). Ян Владислав є одним із перекладачів і упорядників (а також автором післямови) збірника «Україна співає» (1950), де зібрано триста народних пісень (у другому виданні 1951 року – триста дев’яносто пісень). Ян Владислав переклав і упорядкував «Козацькі думи» (1952), де представлено двадцять дев’ять дум, додав до них післямову та примітки.

Ян Владислав був нагороджений Орденом Томаша Ґарріґа Масарика (1991), французьким Орденом мистецтва та літератури (1993), премією ПЕН-клубу за життєвий доробок (1998), Державною премією в галузі перекладу (2001), премією міністра закордонних справ Чехії «Gratias agit» (2008).

***

Чеський письменник Йозеф Сухий (по-чеськи: Josef Suchý) народився першого березня 1923 року в селі Лесний Якубов в окрузі Тржебич у краї Височина на Моравії в селянській сім’ї. Після закінчення класичної гімназії в місті Брно (здав матуру у 1942 році) працював на малій батьківщині у сільському та лісовому господарстві.

Suchy

У 1945–1949 роках студіював чеську філологію та філософію на філософському факультеті в університеті імені Масарика у Брно (дипломна робота: «Пейзаж у творчості Якуба Демла» – «Krajina v díle Jakuba Demla»). У 1947 році Йозеф Сухий належав до групи католицьки орієнтованих поетів, яка згуртувалася навколо «Великоднього альманаху» («Velikonoční almanach»). Великий вплив на нього справила дружба з Якубом Демлом і Яном Заграднічком. У 1948 році його поетична збірка «Жорна» («Žernov») була знищена після видання.

У 1949 році почав працювати викладачем в Державному транспортному училищі у Валтицях, в тому ж році він був заарештований і засуджений за вигадану спробу незаконного перетину кордону. У 1952 році був звільнений з в’язниці та вступив на військову службу в допоміжному технічному батальйоні, де служив до 1954 року. Із 1955 року працював токарем на тракторному заводі «Брно-Лішень» («Brno-Líšeň»). Щойно в 1968 році він зміг влаштуватися на роботу до видавництва «Блок» («Blok»), де працював редактором до свого виходу на пенсію (1983). Помер Йозеф Сухий 30 травня 2003 року в місті Брно.

Як поет Йозеф Сухий дебютував у 1945 році в часописі «Акорд» («Akord»), потім друкувався в газетах і часописах «Вишеград» («Vyšehrad»), «Репертуар малої сцени» («Repertoár malé scény»), «Гість до дому» («Host do domu»), «Народна демократія» («Lidová demokracie»), «Творчість» («Tvorba»), «Племя» («Kmen»), «Літературний місячник» («Literární měsíčník»), «Родина» («Rodina») та інших. Своїм ім’ям прикривав Яна Скацела, зокрема його переклад драми Федеріко Ґарсії Лорки «Маріана Пінеда» (прем’єра 1973, видано 1974).

Книжковий поетичний дебют Йозефа Сухого (із політичних причин припізнений), збірка «Вранішня зоря у вушку голки» («Jitřenka v uchu jehly», 1966), відбувся наче під патронатом творчості Яна Скацела, близької йому передовсім своєю пасторальністю та простотою тематики. Пізніша медитативна лірика Йозефа Сухого, надзвичайно сконденсована і насичена метафорикою, тісно пов’язана з глибоким авторовим закоріненням у рідний край. Природна краса Височини у ній є тривким джерелом образності, вона визначає конкретний простір віршів, в яких домінує постійна спорідненість між пейзажем і людиною, між рослиною, каменем чи тваринкою та повсякденністю. Головною константою цієї поезії є міт сільської батьківщини та селянських коренів поетового роду, поглиблений християнським зв’язком між живими та мертвими, всепроникним досвідом дитинства. Її основною метою є прагнення до гармонії та життєвої чистоти.

Йозеф Сухий видав також такі поетичні збірки: «Пізньоцвітова флейта» («Ocúnová flétna», 1967), «Цебер» («Okov», 1969), «Під знаком терезів» («Ve znamení vah», 1970), «Веселкові камені» («Duhové kameny», 1976), «Стерня над снігом» («Strnadi nad sněhem», 1982), «Край твоїх долонь» («Země tvých dlaní», 1986), «Проти долі» («Proti osudu», 1988), «Обличчям до обличчя» («Tváří v tvář», 1992), «Хресний шлях» («Křížová cesta», 1995), «Жорна» (1998).

Для глибшого розуміння творчості Йозефа Сухого важливе значення мають його автобіографічно налаштовані та сильно ліризовані прозові твори («Світло Іллі» – «Eliášovo světlo», 1971, «Дім біля вранішнього пруття» – «Dům u jitřního proutí», 1983), зосереджені на роздумах про людську долю селянина та емоційних зв’язках із рідними краями. Прагнення до життєвої гармонії Йозеф Сухий виразив у дещо дидактичних творах для дівчат, головна героїня яких відзначається своїм оптимістичним ставленням до життя («Катка має клопоти» – «Katka má starosti», 1976, «Клопоти з Каткою» – «Starosti s Katkou», 1982). Відомою стала і прозова книжка Йозефа Сухого «Багряниця на снігу: слов’янська рапсодія» («Šarlat na sněhu: slovanské rapsodie», 1999).

Вийшли такі збірки вибраних творів Йозефа Сухого: «Зелене сузір’я» («Zelené souhvězdí», 1978), «Поезія для урочистостей та святкових зібрань у громадських справах» («Poezie k obradům a slavnostem sborů pro občanské záležitosti», 1987), «Жасминова зірка» («Jasmínová hvězda», 1990), «Серце і камінь» («Srdce a kámen», 2003, містить бібліографію).

Йозеф Сухий переклав романи Райнера Марії Рільке «Нотатки Мальте Лявридса Бриґґе» (1967) та Ервіна Штріттматтера «Крамниця» (1990), книжку Кіто Лоренца «Новий літопис» (1972, у співавторстві).

Йозеф Сухий упорядкував і переклав такі антології: «Вересовий спів: Антологія серболужицької поезії» («Vřesový zpěv. Antologie lužickosrbské poezie», 1976), «Приховане джерело: Антологія серболужицького оповідання» («Skrytý pramen. Antologie lužickosrbské povídky», 1981), «Ластівки світла: Антологія лірики Німецької Демократичної Республіки» («Vlaštovky světla. Antologie lyriky NDR», 1983), «Маґічні камені: Сучасна австрійська лірика» («Magické kameny. Současná rakouská lyrika», 1993).

Йозеф Сухий товаришував із моїм батьком Володимиром Лучуком, адже вони обоє, кожен по-своєму, займалися серболужицькою літературою. Коли я влітку 1988 року мандрував із кобітою тоді ще Чехословаччиною, то на тиждень осів у столиці Моравії, у Брні. Замешкали ми тоді на околиці Брна в особняку Йозефа Сухого (назву вулиці навіть пам’ятаю: Гамри). Ми з ним вечорами чимало встигли порозмовляти, як правило, за плящинкою якісного чеського пива. Дуже вже він цікавився давньою історією України, от про неї ми переважно й балакали.

Іван ЛУЧУК — для “Майдану”