Переможцями не народжуються

44933394_2169134743349328_4998993868394332160_n

Срібна призерка Третіх літніх юнацьких Олімпійських ігор (найголовніших міжнародних змагань для  спортсменів-юніорів у віці від 14 до 18 років), чемпіонка України, переможниця Кубка Дерюгіної, на чемпіонаті Європи серед юніорок виборола найбільше нагород – дві срібні та дві бронзові медалі, а з Всесвітньої гімназіади повернулася одразу з п’ятьма відзнаками, дві з яких – найвищого ґатунку – і всі ці здобутки лише за поточний рік. Своїми досягненнями юна грація прославляє нашу країну на весь світ. Недарма торік Христина отримала почесне звання «Львів’янка року», під час голосування мешканці Львова віддали їй 61,3 відсотка голосів.

Найцікавіше те, що Христина не мала особливих здібностей до гімнастики, коли почала займатися нею.

Олесь Пограничний, тато Христини:

«Деколи думаєш, що у житті щось трапляється випадково, а насправді це зовсім  не так. Ось і у нас було подібне. Христинка разом зі старшою на два роки сестрою Олесею займалася бальними танцями. На танцях постійно виникає проблема браку партнерів: тренуєшся, тренуєшся, а потім хлопець полишає заняття. І коли ця проблема вчергове постала перед нами, ми зрозуміли, що таке виникатиме періодично, тому почали підшуковувати щось інакше. Це більше стосувалося Олесі, бо Христинці тоді було лише п’ять років. Привели старшеньку на художню гімнастику, а сподобалось і молодшій. Подумали, хай також лишається і стрибає собі для підтримання форми, бо Христинка не мала завдатків до цього виду спорту. Ось так стрибала, стрибала і настрибала (усміхається)».

Ірина Руда, тренер:

«В Олесі були кращі природні задатки, але більшу цікавість до гімнастики проявила Христина, вона так наполегливо і старанно працювала, можливо, хотіла, щоб на неї звернули увагу».

І увагу таки звернули. Тренеру Ірині Рудій маленька дівчинка невловимо нагадувала когось. І чим довше вони спілкувалися, тим більше наставниця помічала в Христині саму себе в дитинстві. Вони навіть схоже починали у гімнастиці.

Ірина Руда, тренер:

«У три з половиною роки я побачила по телевізору гімнастику і почала вимагати у батьків, щоб мене туди завели. Мене віддали на балет, на що я сказала: «не дуріть, це не те». А коли прийшли на гімнастику, брати мене не захотіли, аргументуючи тим, що ще замала. Та зрештою вирішили, хай ходить  –  скаче десь збоку біля дівчат (сміється).

Я мала дуже хорошу тренерку світлої пам’яти  Галину Федорову, яка розвинула у мені безмежну любов до гімнастики. Свого часу вона сказала моїй мамі: «ви собі хоч що плануйте, але Іра буде тренером».  Тепер ми з мамою часто згадуємо це і сміємося. Адже я аж ніяк не збиралася тренувати. Мої батьки – лікарі, тому я вступила до медінституту, щоби продовжувати їх справу.  Але щось невловиме муляло мене, певно, я знала, що могла у спорті досягнути більшого. Просто тоді, коли я займалася, у гімнастиці був розкол на два табори – існувало дві Федерації в Україні. Було не зрозуміло, як пробиватися, до кого приставати. Я так і не побувала у Дерюгіної, не отримала можливості реалізувати себе, а  завдатки у мене були.

І ось коли я вже зовсім закінчила зі спортом, життя подарувало шанс – мені запропонували допомагати у тренуванні маленьких гімнасток. Я таємно від батьків вступила до інституту фізкультури і, як бачите, таки стала тренером, хоча й медінститут закінчила також. Спершу лише допомагала, а  2008 року відкрила свій гімнастичний клуб – «Ніка».

Шанс отримала не лише тренер, але й Христина, потрапивши свого часу саме до Ірини Євгенівни, бо, як каже тато дівчини, вони знайшли одна одну.

Олесь Пограничний:

«Затяті обидві. Вони  немов ті термінатори, поки свого не досягнуть – не заспокояться. Ніколи не здаються! Не дивлячись на біль, втому, інші випробування чи перешкоди. Вони так у цьому схожі – відгомін й доповнення одна одної.

Ірина Руда:

«Христина постійно когось наздоганяла. Наздогнавши, не заспокоювалась і переганяла. Комусь щось доводила, з кимось змагалася… А ще вона ніколи не боялася! Скільки дітей добре вміють виконувати вправи, але показати цього не можуть, оскільки бояться виступів.

Якщо у неї щось не виходило, то  діяла на кшталт «я цього маю навчитися і поки не вийде, з залу не піду». Я і сама десь така.

Не боялась вона і програвати.  Довгий період займала 4-5 місця. В такі моменти у багатьох спортсменів-початківців пропадає цікавість, адже всі хочуть медалей. А Христину це чіпляло, бо вона мріяла про п’єдестал, але не зламало.

Так тривало багато років. І ось як у казці маленька гусінь перетворилася на метелика. Христина виграла найважливіший національний старт  –  чемпіонат України.

Далі була важка боротьба за потрапляння на ІІІ літні юнацькі Олімпійські ігри. Ліцензію фактично здобула Христина.  Але до Ігор залишалося ще півроку, а ліцензія не була іменною. У Києві є ще одна сильна гімнастка цього віку –  Вікторія Онопрієнко. Між ними двома і мали обрати.  Оце Христинчине прагнення перегнати дало своє –  завдяки кращим виступам на змаганнях (всеукраїнських та міжнародних) упродовж того півріччя вона здобула путівку до Буенос-Айреса».

За два дні до юнацьких Олімпійських ігор – травма

А випробувань лише додавалося. За два дні до відправлення на юнацькі Олімпійські ігри – травма. На тренуванні. Уявіть, шок обох, адже одна мить могла  перекреслити все те, до чого йшли роками.

Ірина Руда:

«Це сталося у суботу, а в понеділок вночі ми вже мали вилітати до Аргентини. Напевно, Христина недорозім’ялася, на додачу була з дороги – ми приїхали в Київ на контрольні тренування. Також перед тим хворіла вірускою, а особливо не лікувалась, бо ліки могли розцінити як допінг. Мабуть, наклалося одне на одне, і на фоні ослабленого організму таке й сталося.

Отак тренуєшся щодня і навіть в неділю, мінімум по чотири години, а, як правило,  більше,
готуєшся, стараєшся підчитати якісь наукові статті, радишся, щоб все врахувати, навіть процес акліматизації  і тут бац –  всі схемки і плани вже не актуальні.

Все перекреслилось, викинулись плани-схеми і ми діяли відповідно до ситуації, що склалася. Христину не можна було навантажувати, довелося скасовувати тренування, бо, якби  перерозтягнула зв’язки, взагалі  б могла не виступити. Не розклеїтись допомогла Альбіна Дерюгіна, головний тренер збірної команди України. Вона поговорила з Христиною, зібрала її докупи в психологічному плані, допомогла повірити у себе й запевнила,  що не все так страшно. Впевненості своєю довірою додала також Ірина Дєрюгіна».

«Стрічку довелося позичати у спортсменок інших країн»

А у Буенос-Айресі «сюрпризи» продовжились.

Ірина Руда:

«Я й сама не очікувала, що буде так складно. Я в принципі нормально сприймаю все, але  навіть мені було складно. Незвичні умови приживання. Це не готельний комплекс, мешкали ми не разом, Христину поселили в олімпійському селищі в кімнаті з незнайомими дівчатами. Відчуття закритої території. Особливо нема з ким поговорити, не можливо вийти погуляти. Все абсолютно нове. Ніби дрібниці, але це додаткові стреси. Ще й переживання через травму: чи зможе взагалі виступити, чи потрапить у фінал. Медаль ми не загадували, а ось у фінал вийти були зобовязані»

Христина Погранична:

«На контрольному подіумному тренуванні нас очікувала чергова несподіванка. Стрічка не пройшла контроль, отож, я не мала права виступати з нею. Вага і довжина були в нормі, але, як виявилось, зшитими мали бути перших 100 сантиметрів стрічки, у моєї ж було зшито лише 80 см. Ми не сподівалися такого, адже купляли її у фірмі, яка має ліцензію  Міжнародної федерації художньої гімнастики. Я мала запасну, але тієї ж самої фірми, тобто також невідповідну. Терміново довелося шукати десь стрічку. На кваліфікацію мені її позичила гімнастка з Ізраїлю, а на фінал – білоруска. Я так вдячна за це дівчатам. Але в роботі я відчувала, що стрічка чужа, ще й інакшого кольору. Я звикла до сприйняття свого кольору, з яким  працювала роки два».

До фіналу багатоборства  Христина пройшла з третього місця кваліфікаційного етапу. У фіналі показала найкращий результат у вправі з обручем та вийшла в лідери. Однак після наступного виступу  з першого місця злетіла на четверте через втрату м’яча під час вправи. З булавами показала другий кращий результат та піднялася на третю позицію. І знову другий результат –  зі стрічкою.  У  підсумку багатоборства – друга сходинка турнірної таблиці та срібна медаль.

Христина Погранична:

«Коли я не зловила м’яч, була доля секунди шоку. Але ж впало – вже не вернеш назад. Що сталося – те сталося, потрібно було працювати далі і боротися.

Допомогло ще й те, що мала хорошу підтримку на трибунах. Окрім українських спортсменів, дуже сильно вболівала за мене й місцева публіка».

Батьківські молитви

А вдома тримали кулачки батьки. Як виявилось, вони вболівальники не емоційні, а спокійні, бо…

«Ми просто дуже віримо в те, що вони роблять, – ділиться мама Христина Погранична-старша.– Ми релігійні люди і постійно молимося за доньку. У нас з нею сильний духовний контакт.

Ми довіряємо провидінню, і воно нас веде. Перед від’їздом було під сумнівом чи взагалі зможе змагатися Христинка, і так вдало виступила –  то велика ласка Божа».

Зустріч з кумиром

Ще від початків своєї кар’єри Христина мріяла зустрітися з Анною Різатдіновою – однією з найвидатніших спортсменок України і світу. Як же тішилася наша героїня, коли її кумир здобула титул чемпіонки світу (2013 рік), виграла «бронзу» на Олімпійських іграх у 2016 році. Завдяки своїй наполегливій праці Христина врешті познайомилась з Анною. Дівчина потрапила до юніорської збірної команди України і часто зустрічається з Анною на зборах у Києві, разом їздили і на деякі змагання.  Ба більше, Христина отримала похвалу від кумира.

Анна Різатдінова на своїй сторінці у фейсбуці: «На жаль, мало хто знає цю юну дівчину в нашій країні, але вона вже у свої 15 років прославляє Україну на весь світ

Медаль є – умов для тренувань  нема

Художня гімнастика – дуже дорогий вид спорту, більшість виїздів на змагання коштом батьків Христини. Крім того, виявляється, дівчина не має потрібних умов для тренування у Львові. Вона була чи не єдиною серед учасниць юнацьких Олімпійських ігор, хто до змагань готувався не на професійному  гімнастичному подіумі, а на акробатичному килимі.  І попри все здобула медаль!

 Ірина Руда:

«На подіумі зовсім інше відчуття рухів, приземлення, поворотів, відштовхувань. Дуже важливо, готуючись до міжнародних змагань, тренуватися саме на подіумі. Ми часто їздимо на збори в Київ у Школу Дерюгіних, там є хороші умови, але ж хотілося б такого і вдома, де Христина тренується більший час.

Після перемоги нас гарно зустріли у Львові. У той же день нас привітав голова ОДА Олег Синютка. А на зустрічі в міській раді Андрій Садовий та начальник Управління молоді та спорту Львівської міської ради Антон Нікулін пообіцяли купити нам професійний килим. Але проблема в тому, що немає де його покласти. Це ж не просто розкатав-скатав. Встановлюється  спочатку подіум, а вже на нього стелиться килим і це має бути стаціонарна конструкція. Тобто шукати треба зал. І тут знову проблема – стеля в залі має бути висока, адже ми підкидуємо предмети.

Ми хочемо це навіть не для Христі, а, наприклад, для збірної Львова, адже у нашому місті багато талановитих гімнасток. Якщо нам допоможуть, я думаю, від цього виграють усі».

Наступного року Христина переходить у категорію сеньйорів і у майбутньому має шанси представляти Україну і на дорослих Олімпійських іграх. Отож, побажаємо нашій грації та її тренеру Ірині Євгенівні отримати отой гімнастичний подіум у Львові, всього ж іншого вони доб’ються самі – такі вже вродилися.

Цікаві факти про рідних Христини

– У сім’ї Пограничних зі спортом дружать всі. Тато займався альпінізмом і скелелазінням. У 90-х був інструктором у «Пласті». Там і познайомився з мамою Христини (також Христиною), яка була пластункою. Разом почали їздити у гори і на скелі. Весільною подорожжю у них було сходження на Ельбрус.

– Олеся (старша сестра Христини) гімнасткою не стала, однак досягла успіхів у карате. У 2013 році вона була чемпіонкою України у своїй ваговій категорії, брала участь у чемпіонаті Європи. Сьогодні студентка І курсу медуніверситету.

– Є також малесенька Ангелочка. Ще одна сестричка та палка вболівальниця Христинки. У майбутньому, можливо, й конкурентка. Звичайно, це жарт, але однорічна малеча вже виявляє цікавість до гімнастики й тягає по хаті Христинині обручі та м’ячі.

– Мама Христина –  хірург, кандидат медичних наук. Багато працює. Ангела народилася у вересні, а мама вже наприкінці жовтня вийшла на роботу. Драйвовий темп життя у всіх членів родини.

– Тато Олесь за освітою журналіст, хоча все життя мріяв бути істориком, однак якось не склалося. Входив до різних організацій, як от «Товариство Лева» – перша недержавна громадська організація у Львові. Був серед тих, хто випускав самвидавну пресу, наприклад, інформаційний вісник «Поступ».  В  середині 80-х років вступив до Львівського національного університету імені Івана Франка (факультет журналістики). Був одним із співзасновників молодіжної організації «Студентське Братство» (1988), співредактором самвидавної газети Студентського Братства «Братство» та незалежного студентського часопису «Віко» (1988-1990). Учасник студентського голодування на майдані Незалежності («Революція на граніті») (1990).

Працював на посаді редактора служби інформації на радіо Люкс FM Львів, коли воно тільки заснувалося – у 1994 році. Потім очолив службу інформації на радіо «Львівська хвиля» (1997-2000). Співзасновник журналу «Ї» – незалежного культорологічного часопису.

У 2002 році очолив відділ комунікацій та зв’язків із ЗМІ у «Концерні Галнафтогаз» (мережа ОККО) (до 2014 року). Прес-секретар Почесного Консульства Литви у Львові (2003-2014). Співзасновник Українсько-Польського «Радіо МАН» (2003 р.). Директор Інституту Релігії та суспільства Українського католицького університету (2015). У 2016 році поїхав на Донеччину та працював прес-секретарем голови Донецької обласної військово-цивільної адміністрації. Коли стало зрозуміло, що у сім’ї буде ще одна донечка – повернувся до Львова. Вже понад рік працює директором Школи вільних та небайдужих.

Наталія ВАСЬО, “Львівська ґазета”

Усі фото з соцмереж Христини Пограничної