У місті Львові в Театрі Скарбека відбулась ювілейна вистава «Наталки Полтавки – в пам’ять столітних відродин української народности.

Театр Скарбека – не просто собі театр. Нині це театр імені Марії Заньковецької.

31 жовтня 1898 року виконання програми святочного вечора випало під кожним взглядом світло. Драматичний пролог доктора Івана Франка в артистичнім виголошені пана  Лопатинського, при всяких сценічних аксесоріях, зробив потрясаюче вражіння.

Тогочасна преса так само засвідчила, що білети на святочний вечір були кілька днів наперед розібрані всі до одного. Простора саля театру графа  Скарбка заповнилася битком; навіть на високій ґалєрії можна було бачити багато пань, що, очевидно з конечности, мусіли вдовольнитися і таким місцем. Вся публика явилася в святочних одягах, багато було жінок в гарних народніх строях. Щохвилі стрічалися лиця нібито добре знані, а таки не львівські; були се патріоти з різних сторін краю та з Буковини. В одушевленім настрою і зі спокійною нетерпеливістю вижидала зібрана руська рідня піднесення завіси.

Цю завісу по-справжньому піднесуть – день у день і ніч у ніч – рівнісінько через 20 років. Тоді й почнеться Листопад.

А тим часом на сцені – пролог Івана Франка. Зрештою, він і сам суцільний Пролог. Він і сам про себе сказав, що він Пролог.

Отже, пролог до дійства, яке розпочнеться рівно через два десятиріччя, лунає зі сцени у присутності Автора й виконанні Льва Лопатинського, актора та адвоката.

І в тому пролозі серед багатьох інших є й такі слова:

До великого моменту

Будь готовий кожний з вас, –

Кожний може стать Богданом,

Як настане слушний час.

Уявляєте собі трепет, з яким прислухалася до цих слів переповнена зала?

Зрештою, хай знову свідчить преса: Драматичний пролог д-ра Івана Франка, виголошений п. Лопатинським, хоч і обкроєний поліцією, потрясав душею до глибини. З послідніми словами прологу залунала в театрі урочиста пісня народного гімну «Ще не вмерла Україна», котру публика відспівала стоячи. Оплескам, викликаючим то декламатора, то автора прологу, не було кінця.

z1534493017a14i

* * *

Поряд із чотирма природними стихіями – води, вогню, землі й повітря – п’ятою є стихія нації. Романтичні поети на різний спосіб працюють із кожною з чотирьох, а п’яту створюють для себе самі. Франко в цьому сенсі – дуже романтичний, хоч і дещо спізнений поет.

Його пролог, яким відкривався той театральний вечір, мав назву «Великі роковини» і присвячувався 100-річчю першої «Енеїди» Котляревського. Завдяки цьому ми отримуємо ще глибшу ретроспективу.

Ця історія народжується у первісних своїх витоках за 120 років перед тим, як вона почнеться.

І так наче сама собою прокладається лінія роковин з вісімками в кінці: 1798 – 1898 – 1918 – 2018.

* * *

Поляки, що їх як стихію було створено дещо раніше кількома не спізненими романтичними поетами, культурне життя руської рідні зверхньо іґнорували, а в масі своїй і не надто знали про існування в неї якогось культурного життя. Тож і незчулись, як покірні, невибагливо-зацофані й переважно добрі чи хоча б нешкідливі русини знагла поробилися українцями – лютими й чомусь дієздатними.

Листопад 1918-го став історичним шоком.

Дуже показова реакція, що вихлюпується, приміром, з Чеслава Мончинського, лідера польських бойовиків Львова, у книжці, виданій 1921 року, по гарячих слідах Події: Раптово під кінець ХІХ ст. [той русинський уламок людності – ЮА.] знайшов для себе як нації нову самоназву, якої й не знала історія цих країв – назву, етимологічно запозичену з польської мови: українців і України. Створені для них окремі школи, до яких примусово зганяли всю греко-католицьку молодь, невдовзі дали їм кадри розаґітованої інтеліґенції, що запанувала над значною частиною спокійного руського люду через не перебірливу в засобах аґітацію й люту ненависть до всього польського.

Такі от неочікувані метаморфози.

Були спокійні, стали розаґітовані. Були руські (з одним с) – недорозвинуті, хоч і сумирні. А стали українці.

Цілком непрохана нація – вислід австро-пруської інтриґи проти Польщі й поляків.

Ех, пане Мончинський! До театрів треба було ходити частіше.

А взагалі ця історія з тих, які тривають і досі.

Юрій АНДРУХОВИЧ, “Zbruć”