Відразу варто зазначити, що це – не просто збірка поезій. Книга ця – цілісна, можна сказати окремий твір, виокремити з якого певні частини не просто – настільки один вірш пов’язаний з іншим, настільки один розділ невіддільний від іншого… Небагато подібних прикладів знає література, та вони є. Таким в українській поезії є більшість поетичних книжок Богдана Ігора Антонича, в російській – у Євгенія Баратинського чи Євгенія Рейна…

IMG_20181214_130741

Еліну Свенцицьку цікаво не лише читати, а й слухати. Вона й у текстах своїх, і у розмові з публікою (як і зі своїми студентами) – максимально відкрита та відверта.

IMG_5979

Народилася 1960 року в Самарі,  де тоді працював батько, більшу частину життя прожила в Донецьку, де закінчила школу та філологічний факультет університету. Вік свій не приховує, адже, за її словами, чимала досягла в житті: стала професоркою, доктором філологічних наук, видала півтора десятка книжок поезії та прози. А ще Еліна – мати трьох дорослих дітей та бабуся.

IMG_5918

Дрогобицька гостя – лавреатка низки всеукраїнських і міжнародних літературних фестивалі та конкурсів, зокрема – в Києві, Барселоні, Філадельфії…

Сьогодні викладає на катедрі слов’янської філології та журналістики Інституту філології та журналістики Таврійського національного університету імені Вернадського.

Поетка говорить, що філологія власній творчости аж ніяк не заважає.

– Я не поодинока  в цьому . Можу навести приклади мого улюбленого російського  поета Інокентія Аненського чи українця Богдана Ігора Антонича. Література відкриває очі на те, що ми тут робимо. Багато письменників проявляли себе, як науковці і це нормально. Це можливість подивитися на одне і те саме,  по-різному,  і в мені це, гадаю,  цілком органічно поєднується».

Говорила Еліна Свенцицька й про свою двомовність, а про це її надто часто запитують.

IMG_6023

– Я – білінґва. Й те, що пишу двома мовами, – аж ніяк не результат раціонального розрахунку. Так сталось. Мова – це та призма, через яку людина дивиться на світ. Бродський говорив, що не поет обирає мову, а мова – поета.

І далі наша гостя зауважила, що для неї мова – «самотній голос душі, загубленої в нескінченних просторах.

А ще, на думку, письменниці,  українській мові суб’єктивне виявляє себе більш напружено, опукліше.

Чільне, мабуть місце у презентованій в центральній бібліотеці імені Чорновола збірці поезій посідає цикл «Листи з Донецька»: це теж ті речі, що залишилися від дому, який довелося не зі своєї волі залишити.

У передньому слові  до книжки Еліни Свенцицької журналістка Ольга Герасим’юк зазначає : « І сама Еліна Свенцицька жила там і була там відома як професорка-літературознавиця. Дочка одного із засновників донецької філологічної школи, без якого не можливе літературознавство зокрема України, а в цілому й Європи – Михайла Ґіршмана, що пішов з життя вже в теперішній окупації. Вона була відома в тому краї як дослідниця поезії доби срібного віку. І я зараз думаю, що поєднання в Еліниних текстах красивого й потворного, зображення предмета з усіма його непоказними деталями, як через збільшувальне скло, і точне, вивірене значення слова – звідти, з тої глибини часів».

Ці вірші, за словами поетки – озвучування певної долі, про людей, що вирвані з нормального життя, сум’яття душі, балансування на межі. Про долю людей, в яких одне життя скінчилось, а інше. Нове, не почалося. І весь простір для них чужий та ворожий. І поетка – частинка цієї долі…

– Мій дім там, в Донецьку, але зараз я мешкаю тут, у Києві. Серед повсякденних справ відчуваю себе не в столиці, де живу, а там, де народилася.

Це постійний гротеск. Людина знаходиться весь час у двох просторах. Так діє людська пам’ять. Це досвід, як у равлика із його мушлею, що постійно з тобою. Ця пам’ять дуже некомфортна, не знаєш, куди її приткнути, від неї постійно стреси. Але без неї не може бути життя. Без неї воно перетворилося б на хаос. Фізично я в Києві, але серце знаходиться там. З цього роздвоєння і з’явився цей цикл, та зокрема ця книжка, – каже авторка про свій  цикл “Листи з Донецька”. – Для мене важливим було те, що я могла, як епіграфі до всієї збірки, – «Нас усіх» що я могла час від часу сказати «ми»…

Відповіла поетка й на питання присутніх. Одне з поширених – про те, що, хоч і каже авторка, в її житті не відбувається нічого трагічного, але у віршах  части бачимо трагедію, суцільний відчай та прірву.

На це Еліна Свенцицька каже: – Це аж ніяк не декаданс, а сміливість бачити те, що не завжди й хотілося б бачити, від чого людина відсторонюється в буденному, повсякденному житті, адже інакше надто важко було б жити..

А песимізм, оптимізм?… Справжній літературний твір не можна оцінювати такими побутовими категоріями – каже Еліна. Логіка тут така: побачити прірву, й не просто побачити й пережити, а й сказати – гармонійно, яскраво, ритмічно, – це тільки вселяє віру в силу людини, її можливості. І це жодним чином не песимізм…

Найголовнішим же в збірці є те, про що сказала авторка наприкінці зустрічі:

– В мене є відчуття, що я озвучую долю не однієї мене, а багатьох людей, в яких мала і велика батьківщина розійшлися між собою. Всі ми постали між пекельним вибором. Мені пощастило, що я можу про це говорити через ритм та емоції. Коли, в якийсь момент відволікаєшся від того, що всередині, і починаєш на це дивитися з боку, з’являються вірші. Так працює пам’ять. Як для людини, яка пише давно, пам’ять для мене означає багато. Пам’ять про свою традицію, про літературу, про те, що було раніше. Зараз пам’ять для мене важить у екзистенційному сенсі. Це певний тягар і те, що ми тягнемо за собою. Це те, що не вміщується в теперішнє, від чого боляче і незручно. Але завдяки цьому, ми відчуваємо, що ми – це ми».

На завершення презентації лунали вірші з глибокої, трагічної і мудрої поетичної книжки, яку у своїй поетичній серії видало знамените «Видавництво Старого Лева».

Співорганізатори зустрічі з поеткою – полоністичний науково-інформаційний центр імені Ігора Менька ДДПУ імені Франка (Віра Меньок), міська бібліотека імені В. Чорновола (Людмила Литвин, Галина Михайляк), редакція інтернет-ґазети “Майдан”.

IMG_6057

Еліна Свенцицька

* * *

Епоха глуха і темна,

Як третя година ночі.

Тягнеться над землею

Злим журавлиним криком.

Посипалися з неволі

Гості камінчики – зорі,

І місяць – зуб часниковий,

І пахне повітря кров’ю.

Летіла лелеча зграя

Над конопляним містом,

Кинула біле пір’я

На похилену хату.

Летіла лелеча зграя,

Кинула чорне пір’я

На покошене поле.

Спитала: що обираєш?

 

І я обираю волю –

Рябу метушливу бабу,

Що просить трави сухої,

Збирає всілякий мотлох,

І не те щоб жебрачка –

Їй шкода покинути речі,

Бо це все ж таки пам’ять,

Бо тільки вона лишилась

В темну глуху епоху,

В конопляному місті.

 

Світлини автора