Настояний запах хвої протримається на цій вулиці ще кілька днів. Усе світиться. Два тижні тому відбувся парад Санта Клаусів. Тисячі нью-йоркців, перебраних у червоні санта-клаусівські костюми, бродили містом, утруднюючи автомобільний рух й заважаючи іншим пішоходам. А потім, завалившись до барів і пабів, сиділи там до ранку. Червоний костюм на вулиці – маркування Різдва, що надходить. У поромній почекальні острова Статен Айленд звучить тягуча, наче текіла, мелодія ситари. Не знаю чи пасує це пощипування струн до ранішнього дощу? До цього молочного туману? До заякорених барж? До різдвяного часу? Сьогодні веселить публіку не саксофоніст чи скрипаль, а ситарист, з іспанським прізвищем, яке написано на банері “Music Under New York”. Музики перед Різдвом сподіваються на щирість принагідних слухачів, які або кинуть долар, або за десятку куплять СD. Різдвяні пожертви збирають усі – від пожежників до гуманітарних організацій для безхатьків.

 

З дощем і музикою в Нью-Йорку спливають останні дні 2018 року. Два диски гарячий і холодний, помаранчевий і лимонний, сонце і місяць – які змінюють одне одного на небесному склепінні, й визначають календарні системи людства, увійшли у свої звичні зимові фази. Прив’язаність до одного календаря, не означає точність літочислення чи єдину й правильну структуру часу. Але, за григоріанським календарем, черговий рік ось-ось змінить останню цифру під час цього грудневого дощопадіння. За юліанським календарем у нас завжди є тринадцять запасних днів і Старий Новий рік. Ця календарна пауза спонукає перетрясти рукопис нової книжки віршів, отримати індійську візу, поїхати, нарешті, на лижі й очікувати снігопаду. Старша дочка надіслала кілька знимок з безсніжної Ісландії. Повертаючись з Лондона, зупинилася на кілька днів в Рейк’явіку. Питає що у Нью-Йорку? – кажу, що дощ. А у тебе? У нас вітри, – відповідає – і також дощить. Розповідає, що вперше спробувала акуляче м’ясо. Вперше побачила ґейзери, сонні вулкани, покриті снігом і меланхолійну урбаністику й спробувала прожити кілька коротких світлових днів, які починаються біля дванадцятої й закінчуються о пів на четверту в Ісландії, котра поки що без снігу.

Нью-Йоркський дощ за нас з А. вирішив, що ми повинні відвідати виставку Енді Воргола і там в один голос процитувати вірш Мідянки. До музею в Пітсбурзі – неблизько і свято для ворголівських фанів влаштував Український музей на Шостій вулиці. Маестро поп-арту придибав зі своїм звіринцем. У 1973 році Воргол сфотографувався з улюбленим псом – таксою Арчі, що свідчило про любов до звірів, тому пропозиція Фрейди і Рональда Фельдманів долучитися до поширення розголосу про вимираючі види диких звірів, не була ним відкинута, а навпаки розвинулася у серію зображень на шовку.

Вночі, геть за північ, коли на кожен шерех чи різкий звук людський слух особливо вразливий, я почув, бо писав у суцільній тиші сонного дому, дивні звуки. Доносилися вони знадвору. Подумалося, що, мабуть, знову єнот. Кілька тижнів тому, вгодований, пухнастий зі смугастим хвостом прийшов на веранду і зацікавлено дивився на мене крізь скляні двері. Звичайно, що приходив не з цікавості, а у пошуках їжі. Інколи, особливо ночами, єноти залазять у міські смітники і вишукують для себе прийнятну поживу. Від світла, що падало з кухні, очі єнота світилися забарвлені в зелений колір. Але цього разу мене відвідав опосум – біла мордочка і рожевий ніс. Він витягнув з целофанового мішка тетрапакет з-під молока і намагався його прокусити. Можливо, звірка привабив запах залишених на дні крапель молока? Він довго вовтузився з тим пакетом, але прокусити, не дивлячись на свої гострі зуби, не зміг. Тоді облизав свої лапи – й зник в грудневій темряві.

З-поміж вимираючих звірів, на які звернув увагу Енді Воргол – метелик «Срібна цятка», усурійський тигр, африканський слон, деревна жабка і чорний носоріг. До слова, білий носоріг зникне, бо залишилося дві самки цього виду. Восени на Астор плейс було влаштовано візуальний перформенс , виставивши скульптури трьох останніх білих носорогів, згодом одного прибрали, бо в Кенії, поки тривала акція, помер останній самець. Перехожі тоді охоче фотографувалися на тлі скульптур вимираючого виду.

Минулого ранку груднева злива тарабанила по даху, а телефон розривався від попереджень ймовірного підтоплення.

Що ж, цієї пори нас заливають дощі.

Але не полишає постійне очікування снігу і відчуття, що ми дочитуємо «Носорогів» Йонеско.

22.12.2018

Василь МАХНО, “Zbruć”