Що в книжкових шафах? Мови, прізвища авторів, жанри – усе це говорить про людину не менше за її резюме. Думаю, можна з досить високою вірогідністю скласти психологічний портрет людини за кількістю і якістю зібраних нею за життя книжок.

Саме домашня бібліотека є для мене тим, що робить дім домом. Подорожуючи, я скучаю за своїм ліжком, за кухнею, на якій звик до всього і все під себе підлаштував, але найбільше – за книжками.

Не за якоюсь конкретною, а за їхньою сукупністю, за теплим затишком, який вони створюють, виструнчившись на полицях у нерівні й різнокольорові ряди. Вдома книжки дивляться на мене, а не навпаки. Ми – не сусіди, а родина. Знаємо одне про одного багато сокровенних речей.

З людьми, яких люблю, я ділюся книжками. Розповідаю про найцікавіше з прочитаного, рекомендую звернути увагу на того чи іншого автора, але не можу сказати, що легко свої книжки позичаю чи передаровую. Це щось сильніше за мене: віддати з хати книжку – мука пекельна. Я ревную. Як психопат, як маніяк, я хочу, щоб мої книжки були у мене на полицях. Я звик до них, а вони звикли до мене.

Можливо, саме тому я й не записуюся в публічні бібліотеки. Бо після прочитання мені страшенно важко повернути книжку назад. Якщо вона сподобалася мені, хочеться, щоб ми й надалі були разом. Щоб вона завжди була під рукою, досяжна, доступна; щоб я давав їй прихисток, а вона створювала для мене дім.

Коли настрій кепський, я беруся за впорядкування своїх книжкових полиць. Щоразу розкладаю свої багатства по-новому: спочатку керувався абетковим принципом, пізніше – тематичним (художні – тут, наукові й історичні – осьде), а тепер, коли можу читати кількома мовами, створюю лінґвістичні ареали (сербська, американська, польська, українська). Зрештою, навіть останній метод шкутильгає, бо книжки сербських письменників в українських перекладах опиняються на полиці україномовної художньої літератури, а мали б займати місце в своєму «балканському» куточку. Так з’являється географічний підхід.

Є ще безліч важливих нюансів: наприклад, товстобокі словники позаймали місця ближче до підлоги, а великі альбоми репродукцій художників, збірки історичних мап і широкоформатні подарункові видання – прилягли бочком на верхівку шафи.

Окремо вишикувалися непрочитані книжки. Зліва – ті, що їх я хочу прочитати якнайшвидше. Навіть не хочу, а ставлю собі таке завдання. Правіше – ті, які я обіцяв собі прочитати негайно, аж накупив нових книжок і черга посунулася. Вони дивляться на мене з докором. Але найбільше допікають ті фоліанти, які я ніколи не буду читати. Є й такі. Я їх не викину і не віддарую, але й читати не буду. Хотів би, та не встигну – життя занадто коротке, щоб встигнути прочитати все. Можливо, рай – це можливість без поспіху прочитати все бажане?

Багато разів я на той і на інший лад викладав книжки на полицях, але хаос подолати не вдалося. Чесно кажучи, я й не хочу, щоб усе стало на свої місця – допоки в книгозбірні панує бодай якийсь безлад, доти і я їй потрібен. Як господар, хранитель і як служник.

завантаження (2)

Тепер, коли надворі зимно й темно, хочеться бути вдома, поближче до своїх книжок. Я вже не можу дочекатися, коли розквитаюся нарешті з усіма дедлайнами і покінчу зі святковими приготуваннями, щоб повністю поринути в читання.

Книжки вже дивляться на мене, немов підморгують, спокушають: візьми спочатку саме мене! Я вагаюся й вибудовую плани, щоб одразу ж їх змінити. Вибір завеликий, а вільного часу замало. І я розумію, що якщо в цього світу є Автор, то він створив свята для того, щоб людина змогла спокійно й на втіху собі начитатися. Алілуя!

26.12.2018
Андрій ЛЮБКА“Zbruć”