Сьогодні – вже минає 81-а річниця від народин  замордованого у радянських тюрмах великого українця.

Стус – з найвизначніших та найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників.

У вересні 1965 під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві під час акції протесту Василь Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом і Юрієм Бадзьом закликав керівників з «червоним піднебінням»  і населення столиці засудити арешти української інтеліґенції.

То був перший громадський  політичний протест на проти політичних репресій та утисків в СРСР в післясталінську добу. За цей вчинок поета було виключено  з аспірантури. Повний

Другого  січня 1972 року –  перший арешт: протягом  майже дев’яти  місяців Василя Стуса утримували  у слідчому ізоляторі.

Тоді була написана збірка поезій  «Час творчости».

На початку вересня 1972 київський обласний суд за звинуваченням в «антирадянській агітації й пропаґанді» засудив поета до п’яти  років позбавлення волі і трьох  років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Весь термін ув’язнення перебував у таборах Мордовії. Вірші, що Стус писав у таборі, тюремники вилучали та знищували.1979 року Стус повертається до Столиці і  приєднується до гельсінкської групи захисту прав людини. І хоч втратив здоров’я в ув’язненні, працював робітником на заводі, заробляючи на життя.

У травні 1980 був знову заарештований, його було визнано «особливо небезпечним рецидивістом» і у вересні засуджено на десять  років примусових робіт і п’ять років заслання.

Відмовився від призначеного йому владою та КГБ адвоката Віктора Медведчука, намагався  сам себе захищати. За поета  вивели із зали суду і вирок був оголошений за його відсутності..

Адвокатом Віктора Медведчука затвердили попри на чисельні протести обвинуваченого. Суд проходив за зачиненими дверима. Відомий письменник, правозахисник, громадський діяч і друг Василя Стуса Євген Сверстюк писав у спогадах:  «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката».

Сам Медведчук намагається запевнити, що роль адвоката в таких процесах була мінімальною: «Якщо хтось думає, що я міг би врятувати Василя Стуса, то він або брехун, або ніколи не жив у Радянському Союзі й не знає, що це таке. Рішення за такими справами ухвалювалося не у суді, а в партійних інстанціях і КДБ. Суд лише офіційно затверджував оголошений вирок».

Та  методи «захисту», які використовував Медведчук, свідчить «Хроника текущих событий»: «Адвокат у своїй промові сказав, що всі злочини Стуса заслуговують покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, коли працював  у 1979—1980 рр. на підприємствах Києва, виконував норму; крім того, він переніс тяжку операцію шлунка. Після промови адвоката засідання суду було перервано. Другого  жовтня засідання почалося прямо з читання вироку:  Стуса був позбавлений належного  йому за законом останнього слова.

Юридичгний  аналіз справи, здійснений  адвокатами Романом Титикалом та Іллею Костіним 2016 року, свідчить, що навіть за радянським законодавством Медведчук мав для захисту підсудного необхідні важелі, але ними не скористався і навіть порушив адвокатську етику, адже  провину свого підзахисного за нього самого.

Від  листопада 1980 Стус перебував у таборі ВС-389/36-1 в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю Росії). Йому заборонили бачитися з родиною, останнє побачення було навесні 1981.

На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зшитку  з поезіями  на рік був запроторений  до  камери-одиночки. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те під час читання  в камері він оперся ліктем на нари.
Помер поет проти ночі на четверте вересня. За офіційними даними причина смерті — зупинка серця. Товариш Стуса, також колишній політв’язень, Василь Овсієнко висунув припущення про загибель від удару карцерними нарами, яке могли навмисно підлаштувати наглядачі.

Смерть поета радянською влада  приховувала до середини жовтня.

Поховання відбулось без присутності рідних. Право на перепоховання адміністрація табору не надавала до завершення терміну ув’язнення. Більшість особистих речей  Стуса не повернулась до його родини.

Поховалм поета-дисидента  на табірному цвинтарі у селі  Борисово Чусовського району Пермської області.

У листопаді 1989, завдяки клопотанням рідних і однодумців, поета,  разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в Кучинському  таборі ВС-389/36, перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.

1990 року  прокурор УРСР Михайло Потебенько опротестував вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від сьомого  вересня 1972 року і вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від другого  жовтня 1980 року.

Того ж  року  постановою пленуму Верховного Суду УРСР і Ухвалою судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРСР Василя Стуса  посмертно реабілітовано.

Вассиль Стус – лавреат Державної премії ім. Тараса  Шевченка (1991), Герой України (2005, посмертно).

Над осіннім озером

Цей став повiсплений, осiннiй чорний став,
як антрацит видiнь i кремiнь крику,
виблискує Люципера очима.

П’янке бездоння лащиться до нiг.

Криваво рветься з нього вороння
майбутнього. Летить крилатолезо
на вiття виголiле. Рине впрост
на утлу синь, високогорлi сосни
i на пропащу голову мою.

Охриплi очi збiглися в одне —
повторення оцього чорноставу,
насилу вбгане в череп.
Неприхищений,
а чуєш, чуєш протяг у душi!

 

“А скажи – Модільяні був ідіот…”

А  скажи  –  Модільяні  був  ідіот?  –
допитувалась  вона,
коли  я  вправними,  як  у  піаніста,  пальцями
вигравав  на  засмаглих  персах.

–  Такий  же  ідіот,  як  і  всі  в  цьому  світі,  –
повчав  я,  обіймаючи
успокоєні  вибухи  її  сідниць.

–  Розумієш,  старий,  я  часто  думаю
про  незвичайність  мистцтва.
Це  зайва  розкіш.

–  Так,  мистецтво  –  то  завше  надмір,  –
відповідав,  виціловуючи  коліна.

–  Але  надмір  лише  й  рятує  нас  від  убогості.
Смертним  полишається  єдине:
бодай  маленький  надмір  –
У  вірі,
у  звичках,
у  смаках,
просто  –  в  примхах.

–  Так,  моя  маленька.  Саме  так.
Ти  як  завжди  говориш  діло,  –
повторював,
клацаючи  зубами  од  пристрасті.

–  А  коли  в  нас  народиться  доня,
ми  кластимем  їй  в  узголів’я  тільки  троянди,  –
охриплим  голосом  проказувала  вона.

–  Так.  В  узголів’ї  і  неодмінно  –
троянди,  –  не  своїм  голосом
я  погоджувався  покірно.

–  Яка  докучлива  муха  –
дзижчить  і  дзичжчить.
Убий  її,  любчику.

“Сховатися од долі – не судилось…”

Сховатися  од  долі  –  не  судилось.
Ударив  грім  –  і  зразу  шкереберть
пішло  життя.  І  ось  ти  –  все,  що  снилось
як  смертеіснування  й  життєсмерхь-
Тож  іспитуй,  як  золото,  на  пробу
коханих,  рідних,  друзів  і  дітей:
ачи  підуть  крізь  сто  своїх  смертей
тобі  услід?  А  чи  твою  подобу
збагнуть  –  бодай  в  передкінці  життя?
Чи  серцем  не  жахнуться  од  ознобу
на  цих  всебідах?  О,  коли  б  знаття…
Та  відчайдушне  пролягла  дорога
несамовитих.  Світ  весь  –  на  вітрах.
Ти  подолала,  доле,  слава  Богу.
На  хижім  вітрі  щезне  й  ниций  страх.

 

АВТОПОРТРЕТ ЗІ СВІЧКОЮ

Тримай  над  головою  свічку,
допоки  стомиться  рука  –
ціле  життя.  Замало  –  нічку.
Довкола  темінь  полохка.
Літають  кажани,  як  кулі.
Нестерпом  студиться  щока.
Де  ви,  крилаті?  Гулі-гулі!
Як  вам  –  нестерпно  –  без  небес?
Аж  очі  підвели  поснулі.
О  ні,  ти  не  один  воскрес!
Як  в  бодню  –  пугачеві  скрики.
Десь  бродить  землячок-дантес.
О  шанталавий,  недорікий,
а  чи  поцілиш  ти  мене?
Свіча  в  задумі  –  ні  мигне.

Василь СТУС

Підготував Кіндрат ВІТЧЕНКО