З цих розмов і народилося пропоноване сьогодні читачам інтерв’ю з київсько-донецькою гостею.
Приналежність диктує різні вчинки, які не завжди узгоджуються з особистим вибором
– Передовсім, Еліно, ким себе відчуваєш у літературі, що є тут для Тебе головним?
– Я відчуваю себе в літературі самою собою і сама по собі в ній існую. З одного боку, часом це важко, часом – не комфортно. Та з іншого боку – це, напевно, правильно. Ти розумієш, в особливо важкі, кризові часи, людям зазвичай хочеться відчувати свою приналежність до чогось. Недаремно в такі моменти народжується питання: «З ким ви, майстри культури?». А люди, подібні до мене (я не одна така), ми – не тут і не там.
І з одного боку – якось важко стає, коли людина на видноті, коли вона сама, а з іншого боку – приналежність диктує різні вчинки, які не завжди узгоджуються з особистим вибором. Тут ти живеш, відповідаєш за свій вибір, робиш те, що вважаєш за потрібне, те, до чого покликаний.
– А що для тебе найважливіше, що власне є твоїм вибором?
– Мій вибір – це позиція діалогу. Знову ж таки, вона пов’язана з тим, що мій білінґвізм не вчора народився, він був завжди. Прозу завше я писала російською, а вірші українською. І це не пов’язано з жодними політичними подіями. Й цьому своєму виборові я не зраджувала ніколи. Спілкувалася я завжди так само і російською, і українською. І теж ніколи цьому не зраджувала, та й не було, власне, таких ситуацій, коли хтось би тиснув на мене й змушував зрадити чи змінитися. І, як на мене: там, де ти можеш, там, де ти є, потрібно поєднувати те, що розпадається. Адже жодна культура, жодна література насправді не існує сама по собі. Вона вся існує на межі – там, де взаємодіють цілковито різні речі. І я, мабуть, – те середовище, в якому і відбувається та сама взаємодія…
Вибір мій і справді був важким
– До Дрогобича ти приїхала з нагоди презентації твоєї нової поетичної книжки. Яка вона за рахунком?
– Художня – восьма, якщо ж говорити, скільки взагалі, то на одній з презентацій перед Дрогобичем Ольга Герасим’юк полічила, що 13, хоч я не надто в це вірю. Думаю, все ж менше. Але мені подобається: число хороше.
– Хочу запитати саме у зв’язку із назвою збірки – «Речі, що лишилися від дому». Що ж зосталося від дому й що втрачено, загублено через залишене: й дім реальний, і дім зі збірки, уявний?
– Річ справді в тім, що мій дім – це Донецьк. Але живу я вже п’ятий рік в Києві. Напевно, було правильно, що, з своїх власних міркувань, я зробила саме цей вибір. І знову – та ж сама ситуація: і не тут, і не там або, радше, і тут і там. Отже, в моєму житті відбувається постійно те саме. Тут Донецьк, який є моїм домом. Хоча насправді я чудово розумію, що присутній він нині лише в моїй голові, в моєму серці. Не виключено, що він і був там, зараз вже нічого неможливо стверджувати достеменно. Але я його надалі несу в собі. «Речі, що лишилися від дому» – це і справді речі, що залишилися від мого дому і в яких зараз цілковито інше життя, І якщо врахувати, що частина віршів, які увійшли до збірки, написана ще в Донецьку, можу сказати, що й поезій ці – теж речі, що залишилися від дому.
– Наскільки важким був твій вибір?
– Вибір справді був надто важким. Він був важким і в життєвому сенсі, адже на той момент, коли треба було обирати (то був вересень 2014 року), з роботи я йшла фактично в нікуди. Варіант з Вінницею, куди пізніше переїхала частина Донецького національного університету, яка не погодилася з захопленням ДНР, виник лише наприкінці жовтня, тож і справді було нелегко. Другий момент: там, у Донецьку залишалися мама і хворий батько, а також чоловік і син з родиною. Не кажу вже про те, що залишалося житло. Тому й було, над чим замислитися суто в життєвому сенсі. Власне кажучи, було що втрачати в сенсі відчуття себе серед своїх, серед тих, хто багато років тебе знає, буквально з дитинства, та йти у світ, хоча й знайомий, але зовсім інший. І тоді особисто мені не було зрозуміло те, що я розумію тепер. І це, зрештою, цілком природно.
– В той же час чимало тих, з тих, хто жив поряд, зробили інший вибір. Скажімо, частина університету Донецького перебралася в Україну, а частина людей залишилась і свідомо пішла на співпрацю з так званою «владою» так званої «республіки». Те саме відбулося й на Луганщині, й в окупованому Криму. Як ставишся ти до такого вибору?
– Ставлюся, скажімо так, з розумінням. І чого завгодно, але зрадництва в такій позиції самій по собі не бачу. Бо співпраця може бути різною. Це так само потрібно з’ясовувати, перш ніж навішувати ярлики.
Одне, коли людина виголошує якісь гасла та заклики, вбиває людей, інша річ, коли залишаються в лікарів пацієнти, залишаються студенти, учні, яких треба вчити. Це, як на мене, цілковито інше.
І як для моїх колег був зрозумілим і очікуваним мій вибір, так і для мене був цілком очікуваним вибір їхній. Хоч я й не знала, що опинюся цілковито на самоті. З російських філологів-літературознавців лише я поїхала до Вінниці: з нашого факультету поїхали здебільшого україністи.
Хоча зрештою мені було зрозуміло, що багато хто залишиться через різні власні обставини.
– Але ж є серед цих людей й такі, хто свідомо сповідує відмінні від твоїх принципи й чітко стоять на інших позиціях – засадах, що їх декларують квазі-республіки Донбасу.
– Мабуть, є. Але наскільки вони зараз залишаються на цих позиціях, – це велике питання. Адже з часом приходить розуміння багатьох речей, наслідки стають більш зрозумілими. Колись Пастернак написав про Маяковського, з приводу його «соціалістичного вибору”:
«Я знаю, ваш путь неподделен,
Но как вас могло занести
Под своды таких богаделен
На искреннем вашем пути?»
Сьогодні, напевно, саме цими словами я б окреслила цю проблему.
В поезії надто багато важить інтонація
– Гаразд, повернімося до літератури. Ти – теоретикиня-літературознавиця ), доктор філологічних наук, професорка, ще й критикиня, а з іншого боку – сама пишеш. Як поєднуються ці дві іпостасі, чи не заважає одне іншому? Адже зазвичай ти з критичного боку оцінюєш і аналізуєш чужі тексти. А як зі своїми? Взагалі що скажеш з цього приводу?
– Знаєш, мене часто про це запитують.
– То що, ставлю банальні запитання?
– Ні, це питання природні й очікувані. Цілком нормальні питання, адже існує певна мітолоґема: або ти раціонально мислиш, або ти емоційно виражаєш себе, свої думки та почуття. Насправді ж ці протилежності уявні, бо серце наше також розумний, тільки цей розум інший. А будь-яка розвинена людина – істота багатопланова, тож і виявляти себе вона може по-різному. Вже не кажу, скільки є прикладів таки «дивних» людей. Згадаймо того ж Богдана Ігора Антонича, того ж Івана Світличного або в російській літературі мого улюбленого Інокентія Федоровича Аннєнського чи Осипа Мандельштама…
В певну добу це видавалося цілком нормальним. А зараз, я думаю, напевно жоден літератор не може існувати без серйозного знання літератури. Однак як це в нього виявлятиметься, – вже інше питання. Адже знання літератури – це знання традиції. Якщо ти свою традицію знаєш, розумієш, усвідомлюєш,звідки те, що ти пишеш, то ти можеш зрозуміти, що ти можеш хоч трішки змінити, яке нарощування сенсу ти можеш створити. А без знання традиції ти просто стаєш епігоном, тобі здається, що ти винахідник і відкриваєш нові обрії, а насправді ти просто мало читав.
– Ну а як розрізнити в літературі, особливо сучасній, де традиція, а де епігонство, де висока література, а де таке собі наслідування?
– В принципі в поезії передовсім багато важить інтонація. Хоча й в прозі вона теж має значення. Практично кожен автор має свою власну інтонацію. Той же Антонич, ті ж шістдесятники, чиї інтонації цілковито впізнавані. Що у Вінграновського, що в Павличка, що в Драча, що в Ірини Жиленко. Не кажу вже про поезію російську. Наслідувачів Вознесенського безліч, але розрізнити їх не так вже й важко…
Коли ти в себе чуєш чужу інтонацію: ти відразу ж кажеш собі: “Ага, що ми тут робитимемо, що будемо змінювати, як далі з цим працюватимемо?..».
Так само є певний словник – словник поета і – особливо – словник напрямку чи течії літературної. Це теж в тексті завжди є відчутним.
В принципі, немає сенсу писати, якщо не маєш внутрішнього слуху. Цей слух живиться пам’яттю, ось він і вловлює чужу лексику чи інтонацію.
– Хіба ти не стикалася з текстами, автор яких глухий?
– Чесно кажучи, траплялися мені такі. І доволі часто.
– Це, як на мене, погодься, вельми печально?
– Це дуже печально, але це та сама ситуація, коли, як на мене, не спрацьовує критерій читацького вибору. Зараз, якщо судити з інтернету, будь-який дописувач, навіть такий, що є відвертим графоманом, може знайти потенційного читача або навіть велику кількість шанувальників.
– Нещодавно Сергій Жадан сказав, що сьогодні важко говорити про графоманство, адже його фактично немає. Ти говориш майже те саме. Виглядає так, що все залежить від вибору тієї чи іншої людини: читати щось на кшталт «унітаз-лінотип» чи читати справжню, високого ґатунку літературу. Але де ж вона, та межа між якісною та неякісною літературою?
– Зараз з цим доволі складно, тому що сучасна література дуже часто є принципово ненормативною, в кожному напрямі, в кожному типі поезії – власне уявлення про те, що таке поезія, література і якою вона має бути. Саме виходячи з цих критеріїв, те, що за межею, видно одразу. Та ж сама глухота, про яку ми говорили, кидається в вічі.
– Буває ще й сліпота.
– Справді, й вона буває, й так само кидається в вічі. А дехто читає так, як Селіван: йому байдуже що читати: подобається сам процес…
В науковому середовищі теж відчуваю себе не зовсім своєю
– Повернімося знову до філології. Ти – філолог спадковий, ім’я твого батька Михайла Ґіршмана широко знане. Тож мене цікавить: вибір фаху був твій і чому пішла саме слідами тата?
– На російську філологію університету я вступила за власним бажанням та вибором. Але тоді це жодним чином не означало, що піду шляхами батька. Річ у тім, що в студентські роки я думала, що я зовсім не теоретик, – я практик, я стану письменницею, а вже з роботою якось все вирішиться.
– Навчалася ти в Донецьку?
– Так, я закінчила тамтешній національний університет за фахом «російська мова та література». Передбачалося, що працюватиму я в школі. Не скажу, що це мені подобалось, але під час педагогічної практики я виглядала цілком гідно.
Потім якось, дуже поступово, виявилося, що я пишу кандидатську дисертацію.
Ну а коли вже пишу кандидатську дисертацію, то цілком логічно мені працювати в виші. Потім, так само поволі й поступово написала й другу дисертацію. З’ясувалося все теж поступово, але водночас я почала писати прозу, згодом і поезію – вірші українською. І якось зрештою вийшло поєднання теорії та практики. Через це й у науковому середовищі відчуваю себе не цілком своєю.
– Чи часто доводиться чути про себе не як про не Еліну Свенцицьку,а передовсім як про доньку Ґіршмана?
– В науковому світі – так, в літературному, звісно, не так часто. Але що дивного? Всі знають, та я й не приховую цього. До того ж я в себе в університеті організовую конференції пам’яті тата, тому все цілком зрозуміло.
Я видала книжку, йому присвячену, також, зрозуміло, й матеріали конференції ми видаємо. Як на мене, це цілком нормально: династії в професії – дуже гарна річ.
– Зустрічається так спадковість і в бізнесі.
– Так, і в бізнесі це є. А чому б ні?
– Ми тут уже згадували цілу низку авторів, зокрема поетів. Хто серед улюблених і російських і українських – письменників взагалі, не лише поетів? Хто, якщо й не вплинув, але багато означає для тебе – і як для теоретика літератури і як для письменниці?
– З-поміж біблійних заповідей найближча мені «Не роби собі кумира». Але в той же час, як вже говорила, Інокентій Федорович Анненський був ще в юності тією ідеальною перспективою, до якої я б хотіла прийти внаслідок і життя, й творчости. В українській літературі улюбленим поетом, часами незрозумілим, був насамперед Євген Плужник. Потім – Антонич, Юрій Клен. В російській поезію, безперечно, ще Мандельштам. Без нього взагалі ніяк. І якщо б раптом я почала писати вірші російською, то була б затятою наслідувачкою саме Осипа Мандельштама. Мабуть, і це свідоме відчуття теж вплинуло на мій вибір мови поезії, яку пишу.
– Ти вже втретє в Дрогобичі, один раз презентувала восени 2017 свою прозу та поезію, відтак взяла участь у Восьмому Шульцфесті в червні 2018-го. І ось знову ти в місті, яке, за твоїми ж словами, вже трохи стало твоїм. Чим же так приваблює Тебе Дрогобич, що погодилася знову побувати тут?
Дрогобич – місто настільки інтелігентне як жодне інше…
– Я не погодилася, я дуже хотіла ще раз повернутися сюди, адже насправді місто є дуже інтеліґентним, як мало яке інше маленьке містечко в Україні. Місто дуже затишне, спокійне, й люди тут дуже доброзичливі. Не кажу вже про цікаву архітектуру та пам’ятки старого Дрогобича.
– Що з твоїх віршів запропонувала б читачам нашого видання на завершення розмови?
– Оці дві поезії з «Речей, що залишилися від дому».
###
Ось вам казочка на ніч
Серце ходило містом,
Не чужим і не рідним,
Не живим і не мертвим
В якому лишитись не можна,
З якого поїхати важко.
Серце ходило містом,
Спорожніли вулиці неба,
відлетіло життя і листя,
в самі лишилися люди,
йшли вони під дощем у справах
і стріляли в братів своїх любих,
вечеряли, потім лягали
спати в холодні ліжка,
і всіх їх ніч накривала
залізним своїм відром.
А серцю не треба нічого,
окрім залишків свята,
і воно їх збирає,
складає в сірий мішечок:
ганчірка, три теплі кулі,
папірці й пляшка з-під пива,
дерев’яна тиша в будинку.
З неба в пітьму порожню
ллється чавунна втома,
бо ніхто вже не допоможе
тим, хто лишився вдома.
***
Душа моя – шеол, де тіні йдуть,
Що виткалися з темряви й любові,
Вони течуть в небесну каламуть,
І листя їм співає колискові.
Приходять під знайомий кипарис,
Стоять вночі, огорнені туманом.
Яке в вас горе дихає, скажіть?
Чом ваші крила пахнуть океаном?
А з ними кочовища діти злі
Над вогнищем холодним гріють руки,
Над затишком пустельним, крижаним,
Летять, летять прозорі дивні звуки.
– Щиро дякую тобі, Еліно, за розмову, приємне спілкування та вірші. Гарного, вдалого року та натхнення!
– Бажаю редакції та читачам порталу щасливого мирного року й дякую «Майдану» за увагу до моєї творчости.
Довідка:
Еліна Свенцицька – українська письменниця, філолог, літературознавиця.
Доктор філологічних наук, профессор Донецького національного університету ім. В. Стуса, професор катедри філологічних дисциплін та міжмовної комунікації Інституту філології і журналістики Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського.
Авторка не одного десятка цікавих і змістовних досліджень з російської прози та поезії (зокрема «срібного віку», а також статей про творчість Миколи Гоголя та Ісаака Бабеля), також в її доробку сім книг прози та поезії, створених впродовж майже двох десятиліть плідної літературної творчости.