Забігаючи трохи наперед, скажу, що аж нині вранці я, здається, остаточно “вкурив” усю геніальну глибину задуму щодо функціонування львівського громадського транспорту саме у такому форматі — вщерть напакованих лютими людиськами салонів автобусів, маршруток, трамваїв чи тролейбусів.
Отже, я зайшов на зупинці до салону “дев’ятого” автобуса і зупинився при вході, бо можливості пройти далі не було. А коли з’явилася можливість зробити два-три кроки вглиб салона, я був несподівано дуже здивований. На другому кроці я послизнувся і не впав лише тому, що густина посполитих на один квадратний метр далеко перевищувала усі європейські стандарти. Чужі спини, дупи, та міцні плечові суглоби не дали мені осягнути раптовість переходу з вертикального стану в горизонтальний.

Саме ця обставина – тотальна стиснутість, освячена нашим шляхетним міським головою, – рятує нас, шановні співвітчизники, у львівському міському транспорті від різкого зростання кількості випадків невиробничого травматизму. Поодинці ми б падали, як корова на льоду, а тісним натовпом  стоїмо, “мов скеля непорушно”, і любимо нашого Івановича, зціпивши зуби, сфінктери і “булки” довкола них…
Послизнувшись, я спочатку подумав, що це підбори у моїх черевиках якісь не такі… Пошурхав почергово обома ногами по підлозі, сподіваючись, що різні поверхні подружаться між собою, але цього не сталося. Пані, що стояла поруч, заспокоїла мене, що слизько не тільки мені, а й усім решта, кого доля нині вранці запхала у цю “дев’ятку”. І далі ця ж пані розповіла мені, що за ніч на морозі автобус замерзає. А помиту звечора (а може й не помиту) підлогу не витирають насухо (а навіщо її витирати? не дворяни ж тут їздять – сраками повитирають…) і вкривається шкіркою льоду. При мінус семи градусах надворі температура повітря в салоні автобуса не піднімається настільки, щоб льодяна шкірка на підлозі розтанула.

І львів’яни та гості міста, потрапивши в цей автобус, стоять, як вояки у почесній варті, — не знижуючи градусу персональної напруги. А, не дай Боже, розслабишся – ноги роз’їдуться і продемонструєш публіці “вишукану позу” імені Андрія Івановича. На мою думку, у цій “персональній напрузі” є глибокий сенс: під час поїздки львів’яни й усі решта перебувають у згоді з головним принципом буття: живуть усвідомлено – перебувають тут і зараз  і не відволікаються на недоречні роздуми про варіанти майбутнього.
Розмірковуючи над усім цим, я дійшов висновку, що не просто так Андрій Іванович пішов до Києва за “покликом Ісусика”… Бо якщо мати совість і сповна приміряти ситуацію – ну хоча б у громадському транспорті міста, – до того рівня почуття відповідальности, якого вимагає посада міського голови, то можна не лише до Києва податися, а навіть записатися до експедиції на Марс із квитком в один кінець…

Ігор ПАРАЩАК – для “Майдану”.