– Як ви зараз себе ідентифікуєте: як письменницю, активістку чи викладачку/дослідницю?

                                              Фото Дмитра Ларіна

– Це складно розділити. Громадянська позиція – це надзвичайно важлива для мене частина діяльности. А те, що моє улюблене заняття і водночас професія дослідниці-викладачки взаємопов’язані, – теж само собою зрозуміло, адже наукові досягнення входять до обов’язків університетського викладача. Ясна річ, не кожен викладач долучається до якихось громадських справ чи займається публічною діяльністю, але й не кожен громадський активіст є професором університету.

 – А письменницею ви себе вважаєте?

– Ні, якщо письменником/письмен- ницею вважати автора/авторку винятково художньої літератури. Так – якщо це поняття трактувати ширше, і літературною справою вважати есеїстику, нон-фікшин, переклади. Таке ширше поняття літературної діяльности не всім до смаку. Тому можна це висловити описово: я авторка кількох книжок, кількох сотень статей, багатьох розлогих інтерв’ю, десятків перекладів, упорядниця кількадесяти книжок. Я вже давно належу до польського та українського ПЕН-клубів (міжнародна організація, яка об’єднує письменників навколо принципу свободи слова, редакторів та перекладачів; назва походить від англійського слова «pen», що означає «ручка»). Ось зовсім недавно мене обрали віце-президенткою українського ПЕН-центру. Це почесна місія, але це – ще один громадський обов’язок, що жодним чином не пов’язаний з матеріальною винагородою.

 – Львівська обласна рада оголосила 2019 рік роком Бандери у Львівській області. Що ви про це думаєте?

– Львівська область – це провінція. На жаль, Львів, який був величезним центром культури і має такі претензії до сьогодні, насправді є ментальною провінцією. Мені дуже прикро це казати, я знаю, що мої друзі-львів’яни будуть дуже ображені на таку думку, але ментально – це провінція. Я не кажу, що всі львів’яни – це провінція, але ті, хто сьогодні при владі в області, – так. Це люди, які не досить освічені політично, недостатньо розумні чи кмітливі, щоб передбачити не один крок наперед, а принаймні три. Очевидно, вони ухвалююють рішення за принципом «в пику полякам». Нащо такі речі робити, я не можу зрозуміти. Замість того, аби зробити все, щоб власні громадяни, мешканці Львівщини не тікали з рідного міста у пошуках кращої долі та роботи, представники влади влаштовують дешеві псевдополітичні ігрища.

 – Так само можна говорити про заборону скульптур левів на цвинтарі польських орлят.

– Так, ця дріб’язковість і свідчить про ментальність провінції, це її елемент.

На жаль, зміна, яка відбулася у польській політиці щодо України, «нова історична політика», дуже негативно вплинула на стан взаємин між державами і сприяє радикалізації настроїв, у тому числі на українському боці кордону. З українського боку (маю на увазі тих, хто відповідає за історичну політику та за рішення на місцевому рівні) зроблено чимало помилок, починаючи з надання Бандері звання героя України, а протягом останніх двох років – забракло витримки чи то холодного розуму. Із польського боку – надто багато цинічного розрахунку на підтримку крайнього правого електорату.

 – Ваша громадська діяльність почалася, певно, коли ви навчалися в університеті?

– Мабуть, трохи раніше, тому що я не була ще студенткою, а вже брала активну участь в різних заходах, наприклад, у відновленні цвинтарів та сакральної архітектури. Все це почалося зі спільних мандрівок Карпатами, коли я відкрила для себе зовсім новий світ. Це було 1978 року, мені ще залишалося два роки середньої школи до початку навчання в університеті, і саме тоді я вирішила, що таки не вступатиму до політехнічного інституту, а виберу гуманітарний напрямок: україністику.

Коли я вступала до університету, був червень 1980-го року, ще не було руху «Солідарності», з яким почалася більш масштабна активність. Можна сказати, що мої попередні ролі – це волонтерська чи напівволонтерська, напівтуристична діяльність, швидше розвага. Із початком «Солідарности» все стало цілковито  на інші рейки: спалахнула надія на незалежне від держави українське громадське життя. Для мого покоління це була мрія про об’єднання українських студентів у загальнопольську організацію. Мрія створення окремої спілки українських студентів у Польщі була здійснена лише частково. Ідея полягала ось у чому: якщо вдалося зареєструвати загальнопольську організацію «Солідарність», то й ми зможемо зареєструвати загальнопольську організацію студентів. Звичайно, це не подобалося комуністичній владі, і вона не дала на це дозволу. Не сподобалося також деяким старшим українським діячам, які побоювалися чи то репресій, чи то втрати монополії, хтозна. Остаточно нашу спілку зареєстрували при Варшавському університеті завдяки тому, що в мене були дуже гарні зв’язки з університетським самоврядуванням, де я також була активною діячкою. Варто тут згадати трьох ключових осіб: голів самоврядування Варшавського університету – Марціна Фрибеса та Марціна Наврота, а також тодішнього ректора Генрика Самсоновича. Я в той час очолювала самоврядування на нашому «червоному» факультеті, поки русисти не зрозуміли, що тут перейняли владу ворожі сили. Потім, звісно, мене витіснили, не дуже чемно і не дуже законно.

Оля Гнатюк. Книжковий АрсеналОля Гнатюк на Книжковому Арсеналі
– Чи це правда, що, відмовляючи вам у заснуванні загальнопольської організації українських студентів, керівництво сказало, що у такому разі потрібно було би створити спілку студентів також німцям?

– Так. Це правда, вони навели дурнуваті арґументи. Я пригадую, наскільки нам стало смішно з цього, а з іншого боку – страшно. Цю німецьку страшилку комуністична влада Польщі використовувала до самого кінця. Так само, як радянська влада – польську страшилку в Галичині, мовляв, ви не підстрибуйте, бо щось зміниться – і повернуться німці/поляки, і наведуть тут  порядок.

Цікаво, що завдяки цим контактам із самоврядуванням, які в мене були, ми відродили його роботу відразу, коли була відновлена робота університету, тому що самоврядування не мало політичної прив’язки. Це була дуже хороша лазівка, саме завдяки цьому мені вдалося отримати фінансування на принаймні два або й три студентські табори, куди з’їжджалися студенти з усієї Польщі.

 – У цей час українська спільнота у Варшаві, мабуть, була нечисленною?

– Звичайно, у Варшаві не було аж так багато українців, особливо місцевих, але було певне середовище. Воно гуртувалося навколо церкви отців василіян на вулиці Медовій, 16. Звісно, це був складний час, адже церква була напівлегальна, але наш парох і протоігумен отець Йосафат Романик був винятковою особистістю. Він вмів притягувати людей, а не відштовхувати.

Коли підвальчика в церкві на Медовій, де зараз люди збираються після літургії, ще не було – ми всі збиралися в кав’ярні «Алі Баба», там були навіть «свої» столики. Ми жартували, що там підслуховують, але все одно туди ходили, всі знали, що в неділю там можна побачити кого хочеш.

 – А до «Нашого слова», коли воно ще було на вулиці Новгородській, ви ходили?

– Я не дуже часто туди ходила, мені не подобалася тамтешня атмосфера.

 – Чому?

– Це була також принципова незгода в політичному сенсі.

 – Тому, що «Наше слово» проходило через цензуру?

– Цензура була повсюдною. Але одна справа – цензура, а інша – перестраховування. Нема нічого гіршого, ніж автоцензура.

 – Ви також були людиною, яка починала популяризувати українську літературу в Польщі, знайомити польські літературні кола з українською літературою.

– Це вже трошки пізніше. Альманах «Зустрічі» виходив передовсім українською мовою, але на зламі 1980-х і 1990-х років з’явилися перші номери польською мовою, адресовані до польського читача. Це була певна популяризація українського погляду, української культури, але вона була нішева (із вузьким колом авдиторії – Ред.).

А популяризувати українську літературу в Польщі я вже почала пізніше, коли країна потрохи почала виходити з кризи. Злам 80-х і 90-х років був надзвичайно складним з фінансової точки зору, фактично це все було на межі виживання. Після розпаду Радянського Союзу і падіння комуністичної Польщі закінчилося те, що я називаю «задекларованою дружбою». Маю на увазі польсько-радянську дружбу, в рамках якої нав’язувалися не тільки економічні зв’язки чи політичний лад, а й культура. В рамках цієї «дружби» з’являлися переклади радянської літератури, а отже – й української. Я колись про це написала досить детальне дослідження, де показувала, в якому препарованому вигляді представляли українську літературу в Польщі, де про неї мало обов’язково скластися враження меншовартісної, нецікавої. Те, що мені вдалося зробити саме в середині 90-х років – показати, що українська література, і сучасна українська література зокрема, є дуже цікавою, подекуди навіть цікавішою за польську. Я пригадую одну з перших рецензій на роман «Рекреації» Андруховича, який я перекладала: «Такого письменника в нас немає», – писала «Gazeta Wyborcza».

 – А звідки ви брали українські книги, якщо їх не видавали та не продавали у Польщі?

– Від 1988 року, коли нарешті відкрили кордон, я регулярно їздила в Україну. Одного разу, в березні 1990 року, мене зняли з потяга, бо я мала з собою багато книг. Це був час, коли ми возили по 20 кілограмів книжок. Я вже тоді була викладачкою.

 – Яким чином ви захопилися Україною і всім українським?

– Маленьке уточнення: я не захоплююся всім українським, мене як дослідницю цікавить українська культура та історія, як громадську активістку – суспільно-політичне життя. Корені цього зацікавлення – в родині, але в якийсь момент воно стало і професією. Це певний тип світосприйняття. Я не думаю, це пов’язано лише з походженням, хоч очевидно, що частково цей зв’язок присутній. Це не має нічого спільного з національною ідентичністю, щоб ви розуміли. Якщо заглибитися і шукати якоїсь додаткової спонуки – то це було відчуття обурення, коли хтось у моєму середовищі в середній школі сказав щось неприємне про Україну чи українців. Я, абсолютно не задумуючись, почала цитувати Шевченка. І це зупинило мого колегу. Ясна річ, Шевченко – сила, але, щоб протистояти негативному стереотипу, мені потрібні були  – також глибокі знання. Так поволі визрівало в мені рішення вступити на україністику.

 – Окрім аспекту справедливості, ви робили це також через власне почуття приналежності до українців?

– Очевидно, інакше я не могла б цитувати Шевченка.

 – Чи було у вас в родині протиставлення: мама, як полька з міжвоєнного Львова, була менш прихильною до України, ніж батько, який був етнічним українцем?

– Ви знаєте, це мама мене навчила писати українською мовою. Вона зробила це для мого батька: вивчила мову і захопилася українською культурою.

 – Які відмінності ви спостерігаєте між двома академічними середовищами, в яких працюєте – польському та українському?

– Академічна співпраця між Польщею та Україною досить інтенсивно розвивалася на зламі 90-х і на початку 2000-х років. 2000-ні роки були піком цього зацікавлення, але водночас тоді з’явилися й тріщини. Особливо це стосується діалогу істориків з приводу Другої  Світової війни і польсько-українського конфлікту. Я неодноразово це казала: вважаю, що ще в 90-тих роках було зроблено помилку.

 – А в чому полягала ця помилка?

– Не хочу тут критикувати, тим більше що зараз ситуація настільки кризова, що це може викликати лише негативні наслідки. Досить сказати, що лише недавно з українського боку був започаткований науковий проект рахунку жертв.

Джерело