Що заважає Ватикану надати патріарший устрій УГКЦ?

По-перше, я би замінив дієслово «надати» на «визнати». УГКЦ є Церквою свого права, і патріарший устрій було встановлено рішенням Синоду УГКЦ ще 2002 року. Сьогодні йдеться лише про те, щоб папа Римський його потвердив.

У цьому питанні у тісний вузол сплелись найрізноманітніші чинники. Передусім треба визнати, що в римо-католицькій традиції існуючі латинські патріархати мають зовсім інші повноваження, ніж це мислиться у східнохристиянській традиції. Тому в Римо-Католицькій Церкві далеко не всі схвалюють ідею патріархату УГКЦ. Іншими словами, Другий Ватиканський Собор зробив чимало для визнання особливостей Східних Католицьких Церков, але залишилося ще чимало питань, які потребуватимуть нових революційних рішень.

Вагання Ватикану спричинені також тим, що за нинішніх обставин визнання патріархату УГКЦ викликало б спротив Москви, а значить і тих православних Церков у світі, які орієнтуються на неї. Піти на таке протистояння папі складніше, ніж, скажімо, патріарху Константинополя у визнанні ПЦУ.

Мені важко оцінити вплив згаданого у записці спротиву чималої групи римо-католиків у Польщі, але припускаю, що цей вплив, хоч і болісний для нас, все-таки не є визначальним.

Проте зауважте, що невизнання патріархату не означає його заборону. Греко-католики мають усі можливості довести, що патріархат їм потрібен не лише з політичних причин, а передусім задля духовного зростання. Це стосується не лише мирян, а й єрархії Церкви. Всі ми маємо навчитися вирішувати наші незгоди в рамках нашої Церкви, не апелюючи до папи. Бо лише тоді ми справді підтвердимо свою готовність бути патріархатом.

Чи підтримуєте Ви сьогодні «Міжнародну Амністію», членом якої Ви були раніше? І хто її тепер очолює?

Історично «Міжнародна Амністія» дорога мені тим, що ця організація виступила на мій захист після мого арешту, надала мені титул «в’язня сумління», а деякі групи МА навіть проголосили мене своїм «прийомним сином». Уже після закінчення ув’язнення, коли я відбував заслання у віддаленому казахському селі, пошта приносила мені зворушливі листівки від членів МА з усього світу, і в мене справді стояли сльози в очах, коли я їх читав. Таке не забувається.

Я вдячний моїм дрогобицьким друзям, що в 1990-х роках вони підтримали мене і влилися до амністерського руху в Україні у кращий його період. Після того, як я у 1997 році склав свої повноваження голови Української асоціації Міжнародної Амністії, вона проіснувала в Україні ще кілька років, а потім через неадекватну позицію деяких українських амністерів рішенням Міжнародного Секретаріату МА її було закрито. Сьогодні в Україні існує лише представництво МА в м. Києві.

Зберігаючи свою вдячність тій давній Міжнародній Амністії, я, проте, розчарований тим, що вона почасти змінила свій мандат. Маю таке враження, що сьогодні в’язні сумління вже не перебувають у центрі уваги цієї організації.

Яка Ваша думка щодо великої чисельності політичних партій в Україні? Чи можуть вони дійти згоди і рухати країну вперед?

Завдання політичної еліти в кожній країні – обрати оптимальний шлях її розвитку в обставинах, які невпинно міняються. Для цієї мети множинність партій може бути помічною, бо тоді опрацьовується більше варіантів розвитку. З однією лише умовою: суспільство має вміти при цьому зберігати єдність. Для такої впорядкованості знайдено термін: «єдність у багатоманітті», і вона стає благом для суспільства.

Ситуація в Україні дуже часто складається навпаки: наша дрібнопартійність стає підставою для роздорів. Саме про цю ворожнечу, спричинену дрібнопартійністю, і волав до українців Митрополит Андрей Шептицький. Проте, схоже, що його пересторог ми не чуємо. Бо, для прикладу, три-п’ять кандидатів у президенти України – це відображення нормальної палітри політичних орієнтацій. Але 44 кандидати – це безвідповідальність і знущання над демократією. Чому в нас виходить так глупо? Ми тяжко виборюємо свободу, щоб потім у дрібнопартійному балагані її занапастити…

На даний час у Росії працюють десятки мільйонів заробітчан з усіх колишніх республік колишнього Союзу. От якби всі заробітчани покинули свою працю і виїхали з Росії, вона економічно сіла б у глибоку яму і не мала б сили воювати.

Це припущення нагадало мені ситуацію в Індії всередині ХХ століття, яка за Махатми Ґанді виборювала свою незалежність від Великобританії. Тоді Ґанді якраз практикував такі масові суспільні дії, які підривали економіку Британії. Проте для ефективності таких дій потрібна жертовність людей і їхня готовність діяти в єдиному пориві. Але ж такої жертовності і єдності немає навіть серед українців, що працюють у Росії, не те що серед вихідців із усіх колишніх республік. У нас, як відомо, «на двох українців аж три гетьмани». Тому озвучений шлях підриву військової потуги Росії є нереалістичним.

Сердечно дякую всім авторам цих записок, а також узагалі тим, хто прийшов на зустріч у «Народному домі». Дякую дрогобицьким союзянкам за організацію цього вечора, а всім школярам і артистам – за чудовий концерт. Це була незабутня зустріч!

І нарешті останнє. Записку у залі від п. Левка отримала і моя дружина Люба. Її я зацитую повністю: «Прочитавши “Мій Мирослав”, я хочу подякувати п. Любі, що вона своїм прикладом відношення до чоловіка Мирослава показує нашим галичанкам, як потрібно поважати і любити своїх чоловіків». Що ж, повністю згоден, пане Левку! Від нас із Любою Вам особлива вдячність.

Фото – архів “Майдану”