205-м роковинам

 від дня народження Тараса Шевченка

У добу Івана Франка, у середовищі інтеліґенції, з’явилася традиція приїздити власними фіакрами або підводами до малих повітових міст, таких, як Дрогобич або ж до великих полісів, таких, як Львів, саме у березні, щоби потрапити на Святкові вечори присвячені історичній пам’яті про Тараса Шевченка. І кожного разу учасники цих святочних вечорів привозили із собою свої власні дарунки: хтось декламував вірші Шевченка, інші – дарували щедрі пожертви на розвиток української культури чи перевидань його творів, хтось – ділився музикою Нижанківського, Вербицького, і навіть Шопена і Бетовена, але переважна більшість приїздила, бо відчувала перед собою якийсь внутрішній обов’язок виконати, досі ще невиконаний його Заповіт з бажанням жити «…в сім’ї вольній, новій».

Пропонована студія покликана не тільки узагальнити енциклопедичні чи добре відомі в історіографії факти про вшанування Тараса Шевченка в Дрогобичі, але й ввести до наукового дискурсу маловідомі та невідомі епізоди до історії витоків Шевченкіани у Дрогобичі, а також її подальший розвиток в період життя і творчості Івана Франка. Важливо також з’ясувати хто перейняв і продовжив справу дрогобицької Шевченкіани І. Франка, зокрема, в інтелектуальному середовищі його друзів, учнів чи звичайних читачів тих творів, які стосувалися перекладів та інтерпретацій текстів Т. Шевченка. З іншого боку маємо за мету простежити діалог між національними громадами, який стверджувався довкола спадщини Т. Шевченка між представниками передовсім української та польської інтеліґенції Галичини, і врешті, встановити факти, за яких цей діалог припинявся. З іншого боку завдання розвідки полягає у накопиченні інформації на захист нашої тези про те, що спадщина Шевченка ніколи не була національною власністю, вона була національним надбанням, яке знаходилося спочатку у відкритому, а згодом і вільному (перекладеному) доступі для читачіврізних національних громад імперії Габсбурґів.

З одного боку, – ми досі мало знаємо про справжні витоки Шевченкіани в Галичині ХІХ ст., зокрема, в добу Івана Франка, і водночас, – ми чудово розуміємо і віддаємо належне значенню теперішньої Шевченкіани ХХІ ст., коли у нашому реальному часі триває війна із тим же російським аґресором, і практично під тими ж гаслами, про які писав геніальний Тарас Шевченко. Врешті це ті ж гасла, які за інерцією популяризував у такій же імперії – тільки Габсбурґів – інший український геній Іван Франко. Врешті кожен українець своєю ментальністю відчуває, що за останні 180 років пророчий заклик Шевченка «…кайдани порвіте, і вражою, злою кров’ю волю окропіте…» є і надалі основним бойовим кличем до Незалежности кожного із нас: чи то інтелектуала, чи то військового побратима, робітника, студента, вчителя, музейного хранителя, лікаря, і безумовно Президента та усіх урядовців, врешті усіх тих, хто вважає себе запрошеним на ювілейний день народження Кобзаря.

У розвідках Остапа Середи, Дмитра Кадніченського, Миколи Литвина, Любомира Хахули та іних сьогодні чітко визначено перші спроби розширення масштабів відзначення Шевченківських ювілеїв на рівні Львова. Добре відомо, що одними із перших організаторів популяризації творчості Тараса Шевченка були діячі «Руської Трійці» М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький та їхній побратим і послідовник М. Устинович. Саме вони, даруючи власні інтерпретації і декламування текстів Шевченка у ювілейні роки 1840-х років, започаткували традицію шанування спадщини українського генія. У свою чергу М. Шашкевич писав, що читаючи Шевченка: «..забуваєш і біду, і горе, і смуток, і журбу, і здається тобі, що довкола тільки весна».

Після революційних 1848-1849 рроків  та «Весни народів» дарунки українців Галичини своєму генію ставали все більш святочними. Одним із перших це свято на всеукраїнський празник перетворило Товариство «Просвіта», зрештою син Маркіяна Шашкевича Володимир Шашкевич присвятив фактично через рік після смерті Тараса Шевченка спеціяльну книгу, присвячену генію. Проте перші серйозні Шевченківські вечорниці та поминальні богослужіння мали у Львові до певної міри спорадичний формат. Наприклад, поезії прилюдно декламували у Львові на музично-літературних вечорах товариства «Руська Бесіда», що відбувалися у 1862-1863 роках в нещодавно зведеному Народному Домі. Саме вони заклали традиції світського вшанування роковин Тараса Шевченка у Галичині. Уже під час урочистого відкриття «Руської Бесіди» 21 січня 1862 року студент Микола Кульчицький двічі продекламував вірш «До Основ’яненка». У тому ж 1862 році започатковано традицію шевченківських поминальних богослужінь у день смерті поета. Вони відбувалися у православній церкві на вулиці Францисканській (попередниці сучасної церкви на вулиці Короленка), а отже значною мірою були пов’язані з ростом так званого «обрядового» руху в середовищі галицьких греко-католиків.

1863 року народовська молодь зробила спробу продовжити вшанування шевченківських роковин літературним вечором у «Руській Бесіді». Однак не бажаючи ставити під сумнів свою католицьку та габсбурґзьку лояльність, управа товариства не дозволила його провести й навіть усунула літографічний портрет Т. Шевченка зі стіни зали. Відмова управи «Руської Бесіди» спричинила перший відкритий конфлікт між молодими народовцями і «старою Руссю». На знак протесту народовці вирішили бойкотувати наступний музично-декламаційний вечір у «Бесіді». Однак уже на вечорі, що відбувся 26 жовтня 1863 року, вперше прилюдно прочитано вірш «Ще не вмерла Україна», авторство якого тоді помилково приписували Т.Шевченкові. На такому ж вечорі в листопаді 1863 року декламовано поему «Сон», яку  1865 року вперше було видано друком власне у Львові. Й надалі декламації поезій Шевченка посідали важливе місце на музично-літературних вечорах «Руської Бесіди». Характерно, що в ті роки на них приходили як чільні діячі «старої Русі», так і молоді прихильники народовського руху. Молодь становила більшість публіки та виконавців на цих вечорах. Дописувач «Слова» із вдоволенням стверджував, що декламаційні вечори в «Руській Бесіді» об’єднують усю руську громаду у Львові, старших і молодших, в єдину родину. Назагал, перші вечори «Руської Бесіди» поєднували елементи прогабсбурґзької лояльности, галицько-руського патріотизму і зростаючого зацікавлення Наддніпрянською Україною. Музично-декламаційні вечори могли також відбуватися і у стінах Львівської греко-католицької духовної семінарії заходами її «питомців», серед яких сформувалася перша народовська громада у Галичині. Так, на вечорі, що відбувся 16 грудня 1862 року, Данило Танячкевич виголосив поему «Невольник» – «вічно правдиву поезію нашого геніального кобзаря». У першій половині 1860-х років напівпублічні «Шевченківські вечерниці» народовські гімназійні громади влаштовували і в інших містах Галичини: Перемишлі, Тернополі, Станіславові, Самборі тощо. Шевченківське поминальне богослужіння 1864 року «безсмертного Тараса» став святковим «народним празником» для вільнодумної й освіченої Русі. Того ж року олійний портрет Т. Шевченка, придбаний зі складок молоді, повернувся у «Руську Бесіду». П’ятого травня 1864 року на сцені львівського Народного дому тріумфально пройшла прем’єра п’єси «Назар Стодоля». Однак спроба провести шевченківський декламаційно-музичний вечір десятого березня 1865 року знову наштовхнулася на заборону управи «Руської Бесіди». Натомість «вечорниці в пам’ять Тараса» того року вперше публічно відбулися у Перемишлі. Саме на них вперше було прилюдно виконано «завітній гімн Тараса» – «Ще не вмерла Україна», авторство якого надалі помилково приписували Т. Шевченкові, а музику до якого написав галицький композитор Михайло Вербицький. Від 1866 року шевченківські вечорниці періодично відбувалися і у Відні, де навчалося чимало українських студентів. У Львові шевченківські літературні вечори у дні роковин Т. Шевченка стали відбуватися щорічно лише від 1868 року. Тоді «деклямаційно-музикальні вечорниці» відбулися в кімнатах «Руської Бесіди» в Народному Домі за участі приблизно півсотні осіб. На них співано двічі Шевченків «Заповіт» – на музику Миколи Лисенка, яку великий композитор написав на прохання Олександра Барвінського та Михайла Вербицького. На той час традиція поминальних богослужінь занепала у зв’язку із конфліктом між русофілами і народовцями та активним використанням першими «обрядового» руху в своїх інтересах. Вони продовжувалися у Львові ще до середини 1880-х років, але проходили щораз у вужчому колі. Ситуацію не рятувало й те, що наприкінці 1860-х років православним священиком у Львові став о. Григорій Воробкевич, відомий буковинський письменник і прихильник народовського руху. У 1869 році він з невдоволенням відзначав, що лише декілька людей прийшло на поминальне богослужіння, тоді як декілька сотень шанувальників поета («самих дам найменше 200») взяли участь у шевченківських вечорницях. Після того, як русофільська управа Народного Дому наприкінці 1860-х років відмовилася надавати головний зал для шевченківських літературних вечорів, вони відбувалися у приміщенні так заваної міської Стрільниці, а від 1872 року декілька років поспіль – у залі Львівської ратуші. Численна публіка, що за даними газетних репортажів нараховувала 500-800 осіб, особливо очікувала хорового виконання «Заповіту» М.Лисенка, що відтоді став центральним елементом шевченківських святкувань[i].

Від 1870-хроків публічне відзначення Шевченківських днів у культурному просторі інтеліґенції українців, поляків та євреїв Дрогобича, як і в усій Галичині, поволі стає звичною практикою, до того ж для українців Шевченкіана, зрозуміло, являла собою центральну подіє громадського календаря, каталізатором національного руху і виявом власної ідентичности.

У науковій літературі добре відомо, що Іван Франко був одним із перших у Дрогобичі, хто опрацьовував і систематизував інформацію бібліотек міста Дрогобича (гімназійну, школи оо. Василіан, приватні тощо) і врешті саме під час своїх навчальних студій зумів переосмислити значення спадщини Тараса Шевченка для «Галицької Каліфорнії» і українського народу в цілому, перейнявши фактично просвітницьку візію Шевченка у свою власну титанічну працю[ii]. Важливу роль у розвитку власних поглядів на творчість Т. Шевченка безумовно відіграла участь І. Франка у Товаристві «Просвіта», до якого він записався ще у студентські роки (хоча є достовірні дані, що у Дрогобичі «Просвіта» зорганізувалася значно пізніше, мабуть йшлося про тимчасову організацію «Просвіти» під керівництвом І. Верхратського[iii]). Врешті перші студії І. Франка над творчістю Т. Шевченка відбувалися у період навчання в гімназії. Збереглися спогади однокласника І. Погорецького, у який він згадує, як у 1874/75 навчальному році вони разом із колегою Рошкевичем приходили до І. Франка на квартиру, що знаходилася на вулиці  Бориславській. Саме тут І. Франко «запалював» однокласників читанням поезій Т. Шевченка[iv]. Врешті І. Франко мав особливе захоплення популяризувати Т. Шевченка власним декламуванням. Наприклад, на Різдвяні свята 1875 року в гостях  у сім’ї Рошкевичів у Лолині, Михайлина Рошкевич згадувала, що «…Франко брав живу участь у забавах, а передусім поривав старших своїми декламаціями Шевченка, наприклад «Гамалія» і інше…»[v]. Врешті під час навчання в університеті на І. Франка і його просвітницьку місію у популяризації спадщини Т. Шевченка основну роль відіграв М. Драгоманов. Невипадково вже одразу після ув’язнення І. Франко пише у рідній садибі в Нагуєвичах (20 – 21 вересня 1881 р.) студію, присвячену «Гайдамакам» Т. Шевченка[vi]. Тоді Франко висловив уперше значення критики Шевченківських творів, а також важливість його патріотизму для українського народу обох імперій Російської та Австро-Угорської: «Що іменно в «Гайдамаках» козацький патріотизм Шевченка починає ставати в суперечність з його симпатіями до вбогого, обідраного люду, се бачимо і з того неприязного кивка, який дає поет сучасним панам-українцям, потомкам тих козацьких старшин, обагатившихся народною недолею»[vii]. У листі до М. Драгоманова І. Франко звертав увагу на те, що у Нагуєвичах він усе змушений був пригадувати із пам’яті, адже доступу до міських бібліотек він мав вкрай мало, відтак Шевченка він попросту знав «від А до Я»[viii].

Скажімо, 28 лютого 1914 року у передньому слові до перевидання «Темного царства» І. Франко писав, що: «Оця студія була написана восени 1881 р. в моїм ріднім селі Нагуєвичах як друга часть «Причинків до оцінення поезій Тараса Шевченка» (надруковано у Львові 10 грудня 1881 року), яких перша часть була присвячена розборові поеми «Гайдамаки». Обі часті були друковані в часописі «Світ, ілюстрована літературно-наукова часопись», видаванім у Львові в р. 1881, чч. 8 – 9, ст. 158 – 161, ч. 10, ст. 171 – 2, ч. 11 – 12, ст. 195 – 199 і ч. 13, ст. 221 – 4. Тільки другу з тих студій уважаю потрібним передрукувати тепер як річ, на мою думку, досить заокруглену та непередавнену, і випускаю її в світ для вшанування пам’яті великого українського поета в день сотих роковин його народин. Непередавненою вважаю свою студію тому, що «темне царство», змальоване в ній, у своїй суті не змінилося й досі, незважаючи на немногі світліші роки, і якраз тепер іще раз виявило свою силу та снагу забороною врочистого святкування пам’яті великого українського поета в головнім місті України. Передруковуючи сю студію по 33 роках, я поробив у тексті деякі, не дуже значні, язикові, стилістичні та річеві поправки та пододавав нотки. В основі вона лишилася незмінною…»[ix]. 20 листопада 1881 року на весіллі у свого брата Захара, І. Франко продовжував популяризувати Т. Шевченка, декламуючи його вірші усім присутнім[x]. Це властиво і була просвітницька праця письменника для свого народу. Наприкінці свого життя І. Франко зумів доповнити «нагуєвицькі рефлексії» про твори Шевченка новим дискурсом та літературою, яка існувала станом на 1914 року. Звідси галицька Шевченкіана отримала нове бачення і критику, які однак були призупинені приходом Першої Світової війни.

Для інтеліґенції Галичини І. Франко написав чимало статей та розлогих розвідок присвячених Тарасу Шевченку, які публікувалися не тільки на сторінках часопису «Світ», серед найвідоміших «Темне царство» (з уточненнями у 1914 р.), «Відносини Шевченка до жінок і його пісні до жінок» (листопад 1882 року)[xi]  та ін. Так, у листі до М. Павлика від 12 листопада 1882 року І. Франко писав: «По часті критики я задумую в слідуючім річнику «Світу» писати дальші розбори Шевченка, а іменно, написати ще одну статтю «Женщина-мати в поемах Шевченка», де би розібрав в одній обширній рамі «Катерину», «Наймичку», «Відьму», «Неофіти» (з сокрушениям Згарського, а особливо Огоновського) та «Марію», яко модифікації одного типу матері, до котрого Шевченко вертався кілька разів і оброблював його все в вищім, ідеальнішім поніманні»[xii]. У цей же час розвивати Шевченкіану І. Франко змушений був зупинити у Нагуєвичах, позаяк йому бракувало часу через завершення «Захара Беркута» та постійну допомогу неписьменним у рідних Нагуєвичах: «…Отсе, господи Cyce, я пишу та й пишу нині цілий день! Пора кінчати, бо старий «Захар Беркут» жде, а тут ще й рекурси треба робити нашим християнам проти нового податку ґрунтового. Затим бувайте здорові і відписуйте живенько!»[xiii].

Цікаво, що І. Франко добре знав просвітницькі наслідки перекладів творів Т. Шевченка у імперії Габсбурґів, тому він із усією серйозністю узявся перекладати у січня 1882 року німецькою мовою поезії «Кавказ» та «Сон». Про ці переклади дуже схвально відгукувалася тогочасна критика, врешті це були перші німецькомовні тексти цих віршів Шевченка[xiv]. Хоча О. Коницький вважав, що І. Франко забагато вводить провінційних термінів у ці переклади, віддак радив письменнику дотримуватися «… однієї мови Т. Шевченка»[xv]. У липні цього ж року І. Франко вперше перекладає німецькою поезію Т. Шевченка «Не сама я ходила», а вже у вересні – поезії «Світе ясний, світе тихий» та «В неволі, в самоті немає», а в грудні – «Садок вишневий коло  хати»[xvi]. У полеміці із Є. Желехівським, який вважав, що не вартує перекладати Шевченка німецькою, щоб не заборонили читати в школах, Франко відповідав: «… се чисто смішна річ: не бійся, «Перебендю», «Невольника» та «Івана Підкову» не заборонять, а «Кавказу», «Сну», «Марії» та «Неофітів» і так не пустять»[xvii].

Поборник народної соціальної справедливості і приятель І. Франка – Едмунд Леон Остоя Солецький (1842-27.02.1896 рр., польський інженер, архітектор, перекладач і редактор дрогобицької «Газети Наддністрянської») все частіше схилявся до формування псевдо у авторстві власних текстів з метою уникнення зайвої цензури чи переслідувань. Саме у 1880-х роках слово великого Тараса Шевченка дуже часто давало можливість галицькій інтелігенції проектувати актуальні проблеми суспільства безпосередньо на сторінки періодичних видань, поширюючи, тим самим, ідею боротьби за власні права у «поліційному світі» імперії Ґабсбурґів.

У «Дрогобицькій каліфорнії» проектування Тарасового слова для щоденного пояснення життя різних соціальних категорій населення дуже часто відбувалося в надійній взаємопідтримці між українською, польською та єврейською інтеліґенцією, яка, властиво, й зародилася в часі тотального цезурного контролю за культурною діяльністю етнічних меншин з боку жандармерії. До слова, інтеліґентний трикутник «І. Франко – Е.-Л. Солецький – С. Ковалів» був одним із основних рушійних центрів популяризації творчості Т. Шевченка в соціальному середовищі «Нафтового підгір’я» в українській та польській національних громадах. Шевченківські гасла об’єднали цих трьох галицьких соціалістів у єдину візію відстоювання права нафтовиків і селян «Галицької Каліфорнії» через щоденну популяризацію інформації у літературі та публіцистиці. Ця тріада письменників та перекладачів фактично складала основу нечисельного гуртка, організованого І. Франком для поширення соціалістичної літератури серед робітників Борислава і Дрогобича у 1882 – 1883 роках, хоча сам Е.-Л. Солецький тоді ще публічно не виявляв соціалістичних поглядів[xviii]

Редагуючи рубрики “Gazety Naddniestrzańskiej”, Е.-Л. Солецький починає роботу над системним перекладом творів Т. Шевченка полською мовою, що для Дрогобиччини та й усієї Галичини стає доволі таки новим явищем, адже у той час далеко не усі твори Шевченка були відомі польськомовному населенню Галичини.  У першому номері газети за 1886 рік редактор зазначає, що вже в другому номері “Gazety Naddniestrzańskiej” будуть друкуватися впорядковані ним у польському перекладі поезії Тараса Шевченка із Празького видання, застерігаючи читача: «…якщо дозволить цісарська державна прокураторія»[xix]. Це було двотомове видання 1876 року, яке містило маловідомі на той час для Галичини вірші заборонені в Росії: «Марія», «Царі», «Гімн черничний», «Якби ви знали, паничі». І. Франко вважав, що цей «Кобзар» серйозно сколихнув тогочасну молоду інтеліґенцію у справі мови і просвіти: «Справа язика й народности не переставала дратувати молодих умів…», а «…двотомове видання Шевченкового «Кобзаря», а особливо другий том…піддало тим спорам багато радикального духа»[xx]. Врешті свою газету Е.Л.Солецький певний час також друкував у друкарні НТШ у Львові. Щоправда з невідомих причин у наступних числах газети автор таки не опублікував своїх перекладів, щоправда, є припущення, що на це впливала кореспонданція та розпорядження від цісарсько-королівської прокураторії у Львові.

Натомість першого квітня 1886 року Е.-Л.Солецький публікує докладний опис урочистостей організованих національними громадами Дрогобича на честь 25 роковин від дня смерті Тараса Шевченка[xxi]. Як виявилося, заходи відбувалися 31 березня 1886 року за тісної підтримки львівського комітету українського народного театру під керівництвом І. Біберовича та І. Гриневецького, у Дрогобичі відбувалася театральна вистава, кошти від квитків за яку були спрямовані на призначення стипендії ім. Тараса Шевченка. У програмі заходу І. Гриневецький виголосив вступне слово, у якому із запалом виголосив історичну тяглість української культури і зв’язок усього українського народу із Т. Шевченком. Далі розпочався І-й акт за твором «Назар Стодоля», за ним у програмі було передбачено пісенний номер артиста К. Ласковського, який заспівав «Замовлки торбани». У третій частині заходу І. Біберович виголосив славнозвісну «Причинну» Т. Шевченка. Наступними у програмі були демонстровані твори «Батько на заручинах», а також зведений хор під керівництвом І. Біберовича та І. Гриневецького заспівав «Заповіт» Т. Шевченка. Е.-Л. Солецький зауважив, що театр Дрогобича був переповнений, адже на свято зійшлися громадяни не тільки міста, але й найближчих сіл. Врешті посеред театральної сцени посеред квітів знаходився великий портрет Т. Шевченка, який, зі слів Е.-Л. Солецького, настільки підняв силу духу і захоплення у залі, що здавалося «…немовби сам Тарас Шевченко керував театральним хором…, благаючи аби ми усі «єдналися і браталися»!»[xxii]. Автор також зауважив, що у Дрогобичі ще не було такого заходу, який би налічував понад 300 осіб різного соціального стану «від кожуха до шляхтича», що явно засвідчувало збільшення популярності гасел Т. Шевченка серед населення Дрогобиччини, тим самим заохочуючи його до нового життя, «…здавалося що заповіт Шевченка міг здійснитися ще за наших часів»[xxiii]. По закінченню урочистостей було також зачитано кілька привітальних телеграм на честь Т. Шевченка.

Властиво у березні 1887 року Е.-Л. Солецький присвячує річниці Тараса Шевченка окремий портрет, який малює у подарунок своєму приятелеві та колезі І. Франка – Стефану Коваліву з Борислава. Сьогодні цей портрет зберігається у фондах музею «Дрогобиччина»[xxiv], який вдалося презентувати спільно із головним хранителем фондів Оксаною Соловкоюдо 200-х роковин Т. Шевченка[xxv].

Цікаво, що на звороті Е.-Л. Солецький написав польською мовою вірша-присвяту Стефану Ковалеву, який фактично містить у собі візію не тільки ширшої популяризації ідей та спадщини Т. Шевченка, але й ключові натяки програми реформування політичного життя Галичини стосовно прав різних народів. Врешті у вірші автор демонструє солідарність польської національної громади із прагненнями українців у Дрогобичі, а відповідно і солідарність із гаслами Т. Шевченка та І. Франка. Вірш невипадково написаний на звороті, позаяк цілком вірогідно не міг бути неопублікований в періодиці у зв’язку із цензурою:

«Стефанові!

Останні штрихи проникливого взору

Підношу перед очі Твої вгору;

Хоч нас «сліпцями» обидвох зовуть,

Бо не плазуємо так, як вони повзуть.

 

Осліпнемо й насправді скоро ми,

Коли, як «Кобзарі», [ми] топчемося між людьми

І там співаємо від вуха? аж нам мило?

Про те, що «з молоду» нас засліпило.

 

Про те, що душу без спочину гонить

Й до вічності від землі клонить.

І як то світло тіло нам палило,

І як небесний простір нам вітрило.

 

І як завжди кепкують з нас, глузують

Ті, що в кориті? одно заледве чують.

Співаймо, друже, «Того Друга» гласом

Аж поки на «неситих» не постукаймо ударом.

 

А тоді, друже, ті жебрацькі лати

Люд буде нести від хати до хати.

А наша лиха жебрача торбина

Звалиться спадком від сина на сина.

 

Поміж народом твориться більше дива,

Ніж «панських» штихів підла зграя ціла.

Тож не лякаймося тої нашої сліпоти,

Бо відрізняє нас від «витріщеної» голоти.

Так як і «Того Друга» вирізняла

І світлом «Правди» чоло йому увінчала.

Дрогобич,

у березні 1887 року (Переклад Ірини Сенюри)

 

Першого лютого 1888 року Е.-Л. Солецький опублікував на шпальтах своєї газети некролог на смерть Юрія Федьковича, у якому звертає увагу дрогобичан на значенні творчості Тараса Шевченка у творчому доробку мислителя, а також і для населення Буковини та Галичини в цілому. Врешті однією із ключових заслуг Ю. Федьковича редактор вважав властиво переклади творів Т. Шевченка різними мовами[xxvi].

Окрему увагу цього року редакція газети приділила опису подій, які були приурочені до 27-ї роковини смерті Т. Шевченка, а також 50-ї річниці «русалки Дністрової» Маркіяна Шашкевича. Як виявилося, об’єднаний літературно-музичний захід відбувся 15 квітня 1888 року за сприяння комітету, до числа котрого входили, як українці, так і поляки[xxvii]. Це вперше публічно засвідчило солідарність двох національних громад Дрогобича у вшануванні спадщини українського генія Т. Шевченка. Зокрема у програмі було передбачено виступ аматорського хору на слова Ґушалевича та музику Вахнянина під керівництвом якогось пана К.К. Також на урочистостях можна було помилуватися відомими європейськими творами, зокрема прозвучали: фортепіанне соло твору Бетховена «Grant Septuor. Fortepiana 4», фінальна арія Донізетті «Lucia di Lamermoor», твір Готфрі «Любов і весна» у виконанні соло-сопрано і фортепіано, а також пісню твору К. Устияновича «Осінь», яка виконувалася під музику Лавровського дрогобицьким аматорським чоловічим хором. Також прозвучали пісні «У сусіда хата біла» С. Витвицького у форматі фортепіанного соло, «До ластівки» на слова Навроцького та музику Нижанковського у виконанні дуету тенора і баритона. Водночас було декламовано вірш Тараса Шевченка «Тополя», а також пісня на його ж слова «Завіщання моїм землякам на Україні» під музику Вербицького у виконанні соло баритона у супроводі двох хорів та фортепіано. Редактор зауважив, що вечір зібрав чимало глядачів, а доброчинна каса бурси ім. Івана Хрестителя зібрала кілька десятків гульденів для харатитивної підтримки у місті[xxviii].

У 1889 року на сторінках дрогобицького часопису “Nowy”  Kurjer Drohobycki”  Е.-Л. Солецький опублікує розлогу статтю “Wadyludunaszego”,[xxix] у яку вкладає і переклад на польську Шевченкового вірша “І день іде, і ніч іде”[xxx].

Про особливості захоплення Е. Л. Солецького поезією Т.Шевченка та її перекладами вперше повідомляє Г. Кохн (часто, як Кон), зазначаючи, що він переклав польською “усього Шевченка” і це було наслідком глибокого його інтересу до української культури та вкрай добрим володінням української мови. Врешті із спогадів Г. Кона довідуємося, що остаточна мета Солецького полягала у перекладі польською  мовою  усього тексту «Кобзара»[xxxi]. За словами Я. Грицака, ідея перекладу творів Т. Шевченка на польську мову в Е. Л. Солецького могла виникнути під “впливом особистого знайомства з І. Франком”, а саме знайомство, мабуть, відбулося, коли І. Франко працював над темою Т. Шевченка після ув’язнення у Нагуєвичах[xxxii]. Зі свого боку, І. Франко у своїх рецензіях неодноразово згадував переклади творів Т. Шевченка на польську мову авторства Е. Л. Солецького[xxxiii].

Із вище згаданого про діяльність Е.-Л. Солецького, С. Коваліва та І. Франка констатуємо, що зовсім невипадково напередодні дня народження І. Франка – 13 серпня 1913 року було стверджено невідомий досі параграф № 55 регуляційних правил роботи в магістраті Дрогобича щодо заборони вести політичні засідання та офіційні документи «…мовою Івана Франка» (особливо у 1884 – 1885 роках)[xxxiv]. Зауважмо:  саме у цей час Дрогобич переживав наслідки кривавих виборів 1911 року, а тому будь-які прояви національного патріотизму цензорувалися із особливим поривом.

У часі, коли австрійська система соціального виховання будувала клаптиковий механізм взаємин між національними громадами, для українців, як корінного народу Галичини, власне цитати Тараса Шевченка пояснювали проблеми соціальних негараздів. Безумовно це стосувалося і основної частини населення Дрогобиччини, яка шукала відповіді на питання про причини відсутності самосвідомості у громадськості та про болючі проблеми у вихованні молодого покоління. Так, у середині грудня 1889 року редакція газети «Новий Дрогобицький кур’єр» констатувала, що більшість селян повіту та передміщан Дрогобича й надалі живуть в бідних халупках з глиняною підлогою, часто поряд із худобою, з дірявим солом’яним дахом, без коминів і необхідної вентиляції. Такі умови життя явно були однією з головних причин появи частих епідемій тифу та скарлатини в реґіоні[xxxv]. Водночас бідним був і раціон населення, який складався, в основному, із капусти та картоплі, адже збіжжя віддавалося або на посів, або на податок державі чи панам. Іншою характерною ознакою злиденності був одяг жителів повіту, який «лише на театральних дошках міг бути кольоровим, вишиваним та ошатно прикрашеним коралями». Натомість, в основному, в заболочених передмістях та селах люди носили «кожухи, які були часто подірявленими, солом’яного капелюха чи шапку отриману від діда, а то й прадіда». Такий одяг аж ніяк не охороняв тіла, ані взимку, ані влітку, і був не що іншим, як «магазином фамільних хвороб»[xxxvi]. На думку журналістів, цілком не дивно видавалося, що на ґрунті «такого одягу і умов проживання, наш народ поетапно вимирав та животів»[xxxvii]. В контексті складного соціального рівня проживання та катастрофічно низького ступеня інтелектуального розвитку цілком недивними і особливо актуальними видавалися журналістам пророчі слова Тараса Шевченка: «в нас діти лише місцями підростають, та й ті хто подорослішав не подають достатньої ініціативи для добробуту загального соціального рівня життя»[xxxviii]. Водночас на шпальтах тієї ж газети зазначалося, що лише останнім часом була частина інтелігенції, яка вийшла з числа бідного люду, і яка вселяла надію на те, що окреслені реалії людського побуту «будуть незабаром предметом для музейних експонатів та археологічних виставок»[xxxix].

В цілому творчість Т. Шевченка позиціонувалася громадськими діячами та журналістами Дрогобича, як влучний механізм для пояснення соціальної нерівності в суспільстві, в якому людина без привілеїв не мала змоги досягти бажаного результату. Редактор дрогобицької газети «Новий дрогобицький кур’єр» Е.-Л. Солецький 1890 року писав, що цілком невипадково, що у разі «йосифінської цензури» в народі вважалося, що багато говорити не можна, адже, як говорив Тарас Шевченко, «…аби чого лихого не трапилося»[xl].Зовсім невипадково ці побоювання справдилися арештом Е.-Л. Солецького, причиною котрого були доноси недругів з Дрогобича про нібито порушення непереможної тези про маєстат цісаря. Першого лютого 1890 року цісарсько-королівський окружний суд Самбора оголосив вирок ув’язнити редактора «Газети Наддністрянської» терміном на шість місяців, який також затвердив і найвищий трибунал у Відні. Відповідно дружина Е.-Л. Солецького змушена була писати лист-клопотання до імператора Франца-Йосипа про помилування[xli].

Перша публічна в історії міста 29-та річниця з дня смерти Тараса Шевченка святкувалася в Дрогобичі у вівторок 11 лютого 1890 року в гімнастичному залі товариства «Сокіл»[xlii]. Головний редактор газети «Новий Дрогобицький кур’єр» А. Мілєрович першим опублікував інформацію про хід святкування, назвавши Т. Шевченка «великим українським кобзарем», подавши коротку біографічну довідку про нього та вказавши, що одним із перших перекладачів його творів на польську мову був Леонард Совінський («Гайдамаки», «Наймичка» тощо). Як виявилося, ініціатором загальноміського святкування був поважний в сфері мистецтва та знаний директор українського театру «Руська бесіда» Іван Біберович, який зобов’язав передати усі доброчинні надходження, виручені в часі святкувань, на користь убогої родини світлої пам’яти поета[xliii]. У вступному слові І. Біберович звернув увагу слухачів на особливе значення творчої спадщини Т. Шевченка, підсилюючи, особливими театральними жестами та риторикою, його вклад у розвиток української пісні, літератури та слов’янської культури зокрема. Після короткої промови весь персонал театральної трупи виконав кантат з репертуару композитора Анатоля Вахнянина. Згодом увазі глядачів було представлено народну оперету  Івана Котляревського «Наталка Полтавка» у супроводі добре знаних в Галичині мелодійних пісень «Видно шляхи полтавські», «У сусіда все щасливе», «Я люблю Петруся» та інших. Урочистий концерт завершився мініатюрною постановкою українського актора та театрального художника Владислава-Казимира Плошевського (поляк з походження), під час якої було презентовано образ Т. Шевченка викладений вогниками, які тримали актори. Журналісти відзначали, що серед польських гостей концерту було лише кілька гімназистів та інтелігентів. Натомість українська громада практично повністю заповнила зал[xliv].

До нашого часу збереглися відомості, що під час свого навчання у Дрогобичі Василь Стефаник неодноразово брав активну участь у шевченківських заходах. Так, на одному із них у залі польського «Сокола» він виголосив лекцію про Тараса Шевченка, яко маляра[xlv].

В другій половині ХІХ – першій третині ХХ ст. творчість Шевченка була презентована в культурних проектах, як української, так і польської громад. Скажімо, 21 грудня 1899 року в Дрогобичі відбувся концерт Товариства «Руська бесіда» та «Зоря» з нагоди 100-річного ювілею відродження української літератури на ґрунті творчості Івана Котляревського[xlvi]. Концерт розпочався прологом на честь річниці Івана Франка у виконанні Григорія Кузіва. Згодом на відкритті виступив мішаний хор під керівництвом Бортнянського, який виконав «Заповіт» Тараса Шевченка[xlvii].

1900 року річниці вшанування Т. Шевченка мали особливий засяг, безкоштовний статус для усіх охочих і охопили практично усе Самбірсько-Дрогобицьке Підгір’я. Наприклад, 12 квітня 1900 року в четвер самбірська філія Товариства «Просвіта» від 15 години в приміщенні зали «Готелю Народового» в Самборі організувала урочистий вечір, присвячений річниці Тараса Шевченка. В програмі вечора було передбачено: 1) Вступне слово; 2) Доповідь на тему: «Тарас Шевченко, як поет»; 3) Декламація однієї з поем Т. Шевченка; 4) Заключна доповідь на тему: «Тарас Шевченко ‒ патріот». Вхід на захід був безкоштовний і відкритий для всіхохочих[xlviii].

У понеділок 18 березня 1901 року в міському гімнастичному залі Дрогобича відбувся концерт, присвячений 40-й річниці з дня смерті українського письменника Тараса Шевченка[xlix]. У цей час зал мав й надалі дерев’яну конструкцію і вміщав заледве 400 осіб.

Показово, що саме в часі святкувань 40-х роковин від дня смерті великого кобзаря, рада магістрату Дрогобича включила в програму перейменування вулиць міста, окрему вулицю на пошану Тараса Шевченка. Однойменна вулиця знаходилася по теперішній Міцкевича, а станом на 17 березня 1901 року фактично простягалася від власності д-ра Фалка до вулиці Беднарської[l]. Варто зазначити, що у 1901 році посаду бурґомістра Ксенофонта Охримовича тимчасово обіймав Юліан Нападевич, а його заступником був Францішек Майхрович, поляки, які успішно пролобіювали цю постанову у ґмінній раді[li]. Зауважмо, що до 1939 року  ця вулиця вважалася однією із найпрестижніших в Дрогобичі, позаяк тут проживали найбагатші нафтові маґнати та підприємці, які переважно належали до єврейського кагалу, щоправда, жодних публічних рефлексій щодо нової назви не висловлювали, оскільки «Кобзар» Т. Шевченка завжди був присутній у курсі навчання єврейської молоді. Щоправда, у середині квітня 1912 р. вулиця привернула увагу громадськості страхітливим випадком, коли 19-річна прислуга в будинку Ляутербаха Марія Ґрех позбавила життя немовля, яке сховала на горищі[lii]. Заплутану історію розслідував «дрогобицький Шерлок Холмс», поліційний аґент пан Винницький, який, розкривши усі факти, передав їх до суду. Недивно, що після цього з вулицею Т. Шевченка в Дрогобичі було пов’язано чимало містичних історій в наступному.

Показовим є той факт, що в часі укладання в Дрогобицькому повіті телефонної лінії вулиця Тараса Шевченка була однією із перших в числі абонентської приватної лінії. У зв’язку із колосальними прибутками, які культивувалися в «Галицькій каліфорнії» в кінці ХІХ ст., дрогобицька преса у 1896 році писала, що для нафтового реґіону першочерговою необхідністю є проведення телефонної лінії, яка б пришвидшила розвиток торгівлі ропою[liii].

За нашими даними, перші приватні телефони почали діяти в «Дрогобицькому повіті» принаймні від 1900 року.[liv] В неділю першого вересня 1900 року у поштово-телефонному відділені Дрогобича почала працювати постійна публічна диспетчерка, яка не тільки з’єднувала абонентів, але й давала можливість телефонувати усім охочим Дрогобича, Борислава та Східниці, які не мали у своїх помешканнях телефонного апарату. Користування такою локальною послугою у межах Дрогобича коштувало за три хвилини – 20 грошей, натомість між Дрогобичем та Східницею – 60 грошей[lv]. Проте до 1902 року дрогобицькі абоненти могли телефонувати виключно в межах повіту.

Справа з розширення телефонної мережі щороку вирішувалася шляхом збільшення кількості приватних номерів, оскільки у телефонній книзі 1912 рокусеред абонентів Дрогобича було вже записано 264 сталих абоненти, які проживали або працювали у будинках та приміщеннях на вулиці Т. Шевченка (див. табл.).

Таблиця

Телефонні абоненти вулиці Тараса Шевченка в  Дрогобичі згідно телефонної книги Галичини та Лодомерії 1912 р.[lvi]

п/п

телефону

Ім’я та прізвище абонента,

назва організації

Соціальний статус, спеціалізація організації, суміжні користувачі телефонного номеру Адреса по вул. Тараса Шевченка
1. 83  «Бехер, Ґольдберґ і Компанія» бюро бурової фірми, яке виконувало замовлення з бурування та добування нафтових, озокеритних та газових свердловин на шибах 1/12
2. 104 Кароль Фербер кабінет дантистично-технічний (зубний лікар) 1/3
3. 197 Якуб Фельсен купець і промисловець приватне помешкання
4. 260 Майєр Фрід промисловець 1/1
5. 186 Артур Гуллес інженер приватне помешкання 1/3
6. 123 д-р Іґнацій Клярфельд Лікар повітової Каси для хворих помешкання
7. 161 д-р Арнольд Саґаль крайовий адвокат 9, помешкання
8. 255 Леопольд Слотвінський інженер 1/3, помешкання
9. 174 Арнольд Шпіцманн 1/3
10. 200 Арон Шпіцманн 1/20
11. 53 Еліаш Шпіцманн купець і промисловець 1/10, помешкання
12. 25 Макс Шпіцманн помешкання
13. 84 д-р В. Вайсенберґ крайовий адвокат 1/14, помешкання

 

Серйозним центром популяризації творчості Тараса Шевченка в Дрогобичі була державна гімназія ім. Франца Йосифа І, в якій навіть в часі урядування директорів, які відверто стояли на шовіністичних позиціях, стабільно вивчалися твори українського пророка та організовувалися щорічні вечори. Зрештою, саме в гімназійній бібліотеці культивувалося найбільше зібрання творів українського генія. Скажімо, станом на 1880 рік в книгозбірні учительської бібліотеки зберігалося два томи «Кобзаря»[lvii].

Згідно особисто пережитих спостережень дрогобицький адвокат Григорій Кузів вважав, що до 1889 року «Дрогобиччина ще не знала прилюдних Шевченківських свят, а культ поета обмежувався до студіювання його життєпису і творів та виучування його поем», що пов’язувалося із браком «національного освідомлення»[lviii]. Врешті дивлячись на постійні свята на честь Міцкевича, які організовували польські учні та профсеори ,українці і зі свого боку вирішили розпочати програму щорічних святкувань Шевченка. Врешті на відміну від польських учнів ,українські мали власний хор, який співав у церкві пресвятої Тройці під час студентської Служби Божої. Важливу роль у започаткуванні Шевченкіани у гімназії ім. Франца Йосифа було призначення на посаду директора українця Олександра Борковського, який був «…людиною небуденних спосібностей, гарячий патріот, о характері чистім як хрусталь, пересяклий наскрізь любов’ю до тієї молоді, яку поручено його опіці»[lix]. До нашого слова дійшли слова із ключової наради учнів із директором О. Борковським з приводу першого учнівського свята вшанування Шевченка під час котрої директор сказав: «Ай, дурники, дурники, це вже було давно зробити!»[lx].

Згідно з  офіційним розпорядженням педагогічної ради від 22 жовтня 1890 року., дрогобицька гімназія ім. Франца Йосифа І зобов’язувалася щороку організовувати святкові заходи, приурочені річницям життя та смерті Т. Шевченка[lxi]. Цікаво також, що саме із цього року щорічні звіти дрогобицької гімназії почали друкувати в друкарні Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові[lxii]. Для організації Шевченкіан в гімназії було створено спеціальний організаційний комітет з числа професорів та учнів гімназії. Відтак, перше святкування відбулося навесні 1890 року, коли було організовано урочистий вечір, під час якого було зібрано 20 злотих добровільних пожертв, які було направлено на підтримку убогих учнів[lxiii]. Починаючи від 14 березня 1891 року[lxiv], комітет щороку організовував подібні заходи[lxv], які учні переважно іменували «вечорницями», які перед 1896 року проходили у дерев’яній міській гімнастичній залі на площі Крашевського (сьогодні на розі будинку колишнього «Дитячого світу»)[lxvi]. При цьому, в заходах брали участь представники різних національних громад та переважна більшість вчителів[lxvii]. Щоправда, до 1896 року гімназійні Шевченкіани проходили в міському гімнастичному залі, позаяк новий корпус гімназії було збудовано лише у 1896 р. (сьогодні головний корпус ДДПУ ім. І. Франка)[lxviii].

У 20-х числах березня 1896 року в Дрогобичі силами молоді та професорів дрогобицької державної гімназії було організовано масштабне святкування 35-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка[lxix]. В основному у організації святкувань брали учні старших класів[lxx]. Свято відбувалося в гімнастичній залі молодіжного Товариства «Сокіл», в якій сцену було заздалегідь прикрашено ялиновими гілками, а по центрі розміщено портрет Великого Кобзаря, який підсвічувався проектованими лампами[lxxi]. Вступне слово на урочистому вечорі виголосив вчитель унійногокатехизису в гімназії і радник єпископської консисторії професор VIII рангу о. Поліект (Кміт). Подавши коротку біографію українського поета, о. Поліект (Кміт) заохотив присутню молодь до плекання та виховання національної ідеї[lxxii]. Після цього чоловічий хор під керівництвом професора та вчителя гімназії Анатолія Луцика виконав пісню Воробкевича «Ой чого ти почорніло», після чого зал сповнився гучних оплесків. Далі один із учнів 5 класу державної гімназії, ім’я якого журналісти приховали абревіатурою «Л», заграв на фортепіано твір Витвицького «Думка українська». Згодом вірш Тараса Шевченка «Думи мої» успішно продекламував учень 7 класу тієї ж гімназії, ім’я якого позначили скороченням «К»[lxxiii]. Також виступив хор із піснею Рудковського «У нас інакше». Після цього вечір продовжив відчит учня 7 класу хлопця «Т», який звернув увагу слухачів на розвиток літератури в принципі, як в світовому контексті, так і в вітчизняному. Чи не вперше в історії шевченківських днів в Дрогобичі на святкуванні виступив смичковий квартет під керівництвом учня 7 класу на прізвище «У». Квартет виконав інструментальну п’єсу з опери «BarbierdeSevilla», яка називається «Ouverture»[lxxiv]. Кульмінаційною частиною програми вечора був виступ мішаного хору із піснею «Вогні горять», згодом виступив із сольною піснею учень 1 класу на прізвище «Б», голос якого журналісти позиціонували унікальним та «солов’їним»[lxxv]. Таким чином, в кінці ХІХ ст. основними організаторами, а відтак популяризаторами творчості Тараса Шевченка в середовищі гімназійної молоді були українські вчителі о. Поліект (Кміт) та А. Луцик.

Зауважимо, що цього року завершувалася підготовка до відкриття нового корпусу гімназії ім. Франца Йосифа І., який було освячено 8 жовтня 1896 р.[lxxvi] Цікаво, що у своїх спогадах дрогобицький адвокат Григорій Кузів писав, що у одній із ніш нового будинку гімназії заздалегідь було заплановано погруддя Т. Шевченка, яке було виконано на прохання бургомістра і колишнього вчителя І. Франка – Ксенофонта Охримовича. Щоправда опозиційні політичні сили все ж замінили погруддя Шевченка – погруддям. Яке не презентувало української національної громади. Натомість погруддя Т. Шевченка було передано на зберігання магістрату, який часто позичав його для українських учнів на різноманітні Шевченкіани. Пізніше, під час гітлерівської окупації Дрогобича цього погруддя Г. Кузів так і не зміг виявити в магістраті. Щоправда у 90-х рр. ХІХ ст. шевченківські свята з його слів завжди проходили за присутності учнів та професорів з родинами усіх національних громад Дрогобича. Вхід на ці святкування переважно був безоплатним, натомість молодь яка з професорами організовувала дістванамаглися системно збирати пожертви на підготовчі роботи. Також Г. Кузів писав, що «…польські професори, польська молодь і взагалі польська інтелігенція відносилися до Шевченківських свят коректно»[lxxvii]. Напередодні шевченківських свят гімназисти розсилали запрошення до інших гімназій, при цьому одного року приїхала делегація і від Стрийської гімназії. Варто також зауважити, що Г. Кузів дещо помилявся констатуючи, що по закінченню гімназії він дізнався, що у 1897 р. дрогобичани вперше організували загальноміське свято під проводом диригента о. Антона Рудницького та судді і прекрасного тенора Володимира Бойка[lxxviii]. Врешті ми вже згадували про публічні Шевченкіани у часи Е.-Л. Солецького. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. шевченківські свята мали переважно дві частини: святкова академія (близько 12 00 год) та  вечірній концерт[lxxix]. Особливо відзначалися шевченківські свята, коли диригували Анатолій Луцик, Модест Горницький, Михайло Волошин. Цікаво, що до кінця ХІХ ст. гімназія позичала портрет Т. Шевченка у родини Солецьких, які зберігали його довгий час після смерті Е.-Л. Солецького. Розміри портрета становили 1,25 м × 1 м, що дуже нагадує розміри описуваного вище портрета Шевченка із зворотнім віршем-присвятою Стефанові Коваліву[lxxx].

У 1897 р. на прикладах німецькомовних перекладів творів Т. Шевченка у 6 класі організовувалося вивчення німецької мови, яку в цей час викладав д-р філології, професор, завідувач гімназійної німецької бібліотеки Вітольд Баревич[lxxxi]. Скажімо, одна із тем називалася: «DerGedankengangderEpistelSzewczenkos «ZuWeihnachten»» (думи Шевченка у його різдвяних посланнях)[lxxxii]. Цього ж року, 5 квітня, відбувся урочистий вечір присвячений творчості Т. Шевченка[lxxxiii].

Найбільше уваги вивченню творчості Т. Шевченка приділялося під час викладання лектури з української мови. Так, у 1880 р. під час викладання української мови у 7 класі твори Шевченка вивчалися за виданням 2-го тому читанки Олександра Барвінського[lxxxiv]. В цей час українську мову у старших класах викладав професор о. Олексій (Торонський), який був членом Ради магістрату та місцевої шкільної Ради[lxxxv].

У 1901 р. в навчальному плані ІІ-го півріччя учні 6 класу гімназії вивчали найрізноманітніші твори Кобзаря[lxxxvi]. В цей час в гімназії завідувачем української бібліотеки для молоді був професор Володимир Паславський, який одночасно викладав українську мову[lxxxvii]. 24 березня 1901 р. в гімназійному актовому залі відбувся урочистий вечір, приурочений пам’яті Т. Шевченка, який мав доволі розлогу програму заходів[lxxxviii].

2 березня 1902 р. в актовому залі державної гімназії (тепер головного корпусу ДДПУ ім. І. Франка) українські студенти з числа міщан організували вечір, присвячений пам’яті Т. Шевченка[lxxxix]. Урочистий вечір відкрив суддя пан Йойко, який у своїй вступній промові окреслив стан освіти в Україні до появи феноменальної творчості Т. Шевченка, далі доповідач окреслив головні ідеали кобзаря і щонайважливіше вплив його творів на подальший розвиток української культури. На думку пана Йойка, розвиток української писемності та культури в цілому завдячує саме кобзареві[xc]. Промова була настільки патріотичною, що журналісти відзначили її високим ефектом серед присутньої молоді, яка довго аплодувала представнику дрогобицької феміни. Програма вечору була доволі неординарною, а серед учасників були представники різних національних громад Дрогобича. Одразу після промови виступив мішаний хор гімназії із піснею «Щастя нам Боже». Далі відбулася декламація вірша Т. Шевченка «І світає і смеркає…» з вірша-послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє». Згодом мішаний хор виступив із піснею із п’єси драматурга Івана Тогобочного «Та не люблю тя…». Одним із ключових учасників вечора був о. Володимир Стех, який декламував вірші «Моя Надія», «Наша Русь», а також диригував хором під час виконання пісні «О, Маріє»[xci]. Також хор виконав пісню на слова Воробкевича «Де є Руська Вітчизна», а після цього було продекламовано вірш Кирила Устияновича «Сотворитель Світа». Далі хор заспівав пісню Миколи Лисенка «Ой пішла б я на музику», а згодом відбулася декламація вірша «Провидіння» К. Устияновича. Особливе захоплення викликала пісня у виконанні мішаного хору «Знаєте причину» Григорєвича. Також було заслухано декламацію вірша Кріпа «Потішенька батька», після чого хор заспівав пісню Михайла Вербицького «Хто з нами». Завершився урочистий вечір виконанням пісні Григорія Воробкевича «Здоров будь рідний краю». Усіма співочими номерами керував ксьондз В. Стех, а його диригування було настільки вдалим, що публіка практично кожного номера просила виконавців на біс[xcii]. Щоправда, попри вдалу організацію журналісти зауважили, що самих творів Т. Шевченка практично не було залучено (окрім декламації), як для масштабної урочистості. Директором гімназії в цей час був доктор Філософії, член літературного комітету Академії Знань в Кракові ФранцішекМайхрович[xciii]. Цікаво, що після закінчення офіційної частини розпочалися танці, під час яких інтелігенція чи діти інтелігенції зібралися на сцені і спостерігали за молоддю з бідних сімей, яка танцювала в основному залі, за словами журналістів, такий поділ був зумовлений прагненням багатіїв позбутися зайвих «посполитих» розмов та приступити до нового концерту сповненого критики дітей «kołtunów»[xciv]. На думку журналістів «Самбірсько-Дрогобицького Тижневика», на цьому ґрунті освітянам було дуже важко підняти рівень правдивої культури, при цьому вагалися вказати скільки ж насправді часу потрібно для перевиховання. Такий поділ на багатих та бідних в середовищі учасників концерту журналісти назвали «китайською стіною», яка відгороджує багатих від посполитих. При цьому журналісти нагадали читачам, що свого часу «навіть король Собєський не кремпував у танцях із дружиною коваля і ніколи собі не дозволяв випустити бодай один промінь похвали у власний бік»[xcv].

У 1903 році до вчительської бібліотеки гімназії було закуплено нові видання праць Тараса Шевченка: Том № 3-4[xcvi]. Цього ж року професор Анатолій Луцик заздалегідь організував кілька серйозних музичних репетицій із студентами гімназії для підготовки до урочистого святкування Шевченкіани[xcvii]. Зрештою, 26 квітня 1903 року в гімназійній залі розпочалися святкування[xcviii]. Наступного дня в будинку «Сокола» відбулася публічна частина гімназійних святкувань, яка включала декламацію віршів та музичних виступів побудованих на ґрунті творів кобзаря[xcix]. Зауважмо, що вхід на цю частину був платний, а виручені кошти були пожертвувані на користь трьох дрогобицьких бурс[c].

На початку травня 1903 року українська молодь паралельно організувала вечір, приурочений пам’яті Т. Шевченка, який відбувся у залі дрогобицького Товариства «Сокіл». Щоправда, журналісти так і не потрапили на урочистості, позаяк організатори роздавали лише персональні запрошення. Від третіх осіб журналіст обережно повідомив інформацію, що під час вечора щось мало трапитися чи «попсутися», однак підтвердження цьому таки не було опубліковано[ci].

У 1904 році до навчальної програми курсу співів у гімназії було введено репертуар пісень на пошану А. Міцкевича та Т. Шевченка, що до певної міри лобіювало національну концепцію «солідарного виховання» польської та української молоді. Викладання курсу в цей час забезпечував поляк Вітольд Новак[cii]. 25 березня цього ж року в гімназійному актовому залі відбувся урочистий ранок на пошану Т. Шевченка[ciii]. Подібний ранок було організовано 16 квітня 1905 року, під час якого вступне слово виголосив учень сьмого класу Володимир Нікорак, а заключну лекцію провів професор, вчитель української мови та математики Іван Нємцов[civ]. Окрему увагу слід зосередити й на тому, що навчальні курси та бібліотеки гімназій Дрогобича і Самбора до кожної нової річниці поповнювалися новими виданнями творів Т. Шевченка. Це стосувалося і громадських публічних бібліотек. Наприклад, у звіті самбірської публічної бібліотеки ім. Кароля Шайнохи у 1906 році твори Шевченка були зібрані в одну потужну збірку, поряд із творами відомих мислителів Віктора Гюго, Вальтера Скотта, Чарльза Дікенса, Вільяма Шекспіра, Гомера, Льва Толстого,  Достоєвського, Чехова, Лєрмонтова та інших.[cv] Це свідчить про те, що Шевченка читали представники усіх національних громад повітових міст Галичини.

24 квітня 1907 року силами професорів та учнів гімназії було організовано подібний святковий ранок, на якому із заключною промовою, присвяченою творчості Кобзаря, виступив вчитель української мови Володимир Бірчак[cvi].

Сьомого квітня 1908 року урочистий ранок на пошану Т. Шевченка гімназійна молодь організувала в залі Товариства «Сокіл», під час якого виступив один із учнів восьмого класу та вчитель української мови та завідувач української бібліотеки для молоді Семен Гуменюк[cvii].

У 1909 році до навчальної програми української мови у сьлмлму класі було введено вивчення твору Т. Шевченка «Назар Стодола», який аналізував вчитель Володимир Бірчак[cviii]. Цього ж року гімназисти організували святковий вечір на пошану Кобзаря у міському гімнастичному залі[cix]. Наступного року в актовому залі гімназії урочистості на пошану Т. Шевченка відбулися 14 травня[cx].

Під час святкування 50-ї річниці від дня смерті Великого Кобзаря керівництво гімназії навіть звільнило учнів від навчання, зібравши всіх на урочистий концерт у актовій залі[cxi].

Починаючи від 1914 року, до навчальної програми курсу української мови у сьомому класі було введено вивчення тем, присвячених розвитку української літератури до моменту закінчення творчості Т. Шевченка[cxii]. Такі хронологічні нововведення явно свідчили про розуміння постаті Шевченка, як переломної в українській культурі. В цей час викладання курсу продовжував забезпечувати В. Бірчак[cxiii].

Варто зауважити, що слово Великого Кобзаря не раз виступало консолідуючим чинником для солідарності української національної громади у політичних виборах, зокрема, щодо кандидатури посла до Віденського парламенту. Наприклад, «Вечірня Шевченкіана», яка організовувалася силами української громади в суботу 21 травня 1911 року збіглася із політичними змаганнями та агітаціями українців повіту за свого представника у Віденському парламенті[cxiv]. Так, у травні-червні 1911 року під час своєї передвиборчої кампанії соціаліст Семен Вітик не раз у своїх промовах звертався до пророчих слів Т. Шевченка. 16 червня 1911 року редакція української політичної газети «Голос Підкарпаття» для агітації кандидатури С. Вітика опублікувала актуальне для усіх епох гасло «Борітеся Поборете»[cxv]. Станом на 1911 рік С. Вітик балотувався від виборчого округу, до якого входили Дрогобич, Турка, Стрий і Підбуж, відтак заклики лунали виключно в контексті українського селянства та робітництва, яке після недавньої світової економічної кризи знаходилося в особливо складному фінансовому становищі. З іншого боку, тодішні заклики до боротьби винятково перегукуються із сучасними для нас з Вами подіями на Майдані, особливо в контексті протиправних дій австрійської жандармерії по відношенню до українського селянина. Так, під час свого виступу в Чернихові (тепер Самбірський район) С. Вітик вказав про випадок, коли для того аби заволодіти людськими ґрунтами пани йдуть навіть на крайні кроки, підкуповуючи жандармерію для справжніх збройних нападів. Тоді С. Вітик закликав: «Се значить, що у нас можна безкарно вистрілювати хлопів, як воробців! Жандарми дістануть за то єще хрест заслуги»[cxvi]. Як виявилося, селяни попросту не збиралися голосувати за штучні вимоги місцевого пана графа Коритовського. З цього приводу журналісти дорікали: «Отже ненависть жандармів і всіх пануючих до хлопів була причиною стріляння. Коли приміром хлоп не голосує так, як пан Коритовський хоче, то зараз нападає на них жандарм і каже: «Ти бунтівник, ти є проти правительства, тебе замкнуть або застрелять!»[cxvii]. Натомість делегат у парламент С. Вітик зазначав: «ми не жадаємо нічого більше, як щоби лише сей людовий парламент призначив сим хлопам людські права»[cxviii]. Врешті, вибори до австрійського парламенту стали кривавими, давши в історії Дрогобича власних «небесних героїв», які загинули за свої права чи просто стояли осторонь, як це було у випадку із французом учителем Бертільйоном[cxix].

Одною із знаменитих подій в історії Шевченкіан Дрогобиччини було спільне відзначення ювілеїв Шевченка і Франка, які на початку ХХ ст. фактично вважалися вже рівноцінними у культурі українців Галичини. Врешті у 1913 році ці ювілеї приїхали вшанувати на Дрогобиччину і делегації і зНаддніпрянської України. Нещодавно нам вдалося віднайти унікальні джерельні вістки про студентську подорож Олександра Севрюка в Дрогобич, Борислав та Урич весною 1913 року. Як відомо у часі української революції 1917 – 1919 рр. О. Севрюк став дипломатом ЦР та УНР. У 1913 р. майбутній політик перебував на вакаціях в Дрогобичі, Бориславі, Східниці та Уричі, де й взяв участь у відкритті та освячені пам’ятної наскельної стели на честь ювілейних Франкіани та Шевченкіани із написом: «Вставайте, кайдани порвіте! Т. Шевченко, М. Шашкевич, І. Франко». У 1913 році мандрівники з Наддніпрянської України у кількості трьох парубків та трьох дівчат прибули спочатку до Дрогобича. Їх зустрів інженер Володимир Яворський, який  провів для гостей екскурсію на рафінерію «Польмін». Після цього мандрівники рушили до Борислава. Особливу увагу супроводжуючих привертали 20-літній Олександр Севрюк та п. Шевченківна, яка була одною із представників родини Т. Шевченка, позаяк о. І. Бориславський назвав її «своячкою нашого найбільшого національного генія»[cxx]. Під керівництвом тодішнього начальника «Християнської громади» та директора нафтових копалень м. Борислава Пилипа Лепкого гості із Надніпрянщини оглянули нафтові та воскові шиби, церкви, а також вписалися до парафіяльних хронік. Після цього делегацію запросили на урочистий обід у їдальні «Українського Казино» м. Борислава, де було виголошено низку промов з приводу приїзду надніпрянців. Наступного дня (неділю) у розпочалася велика прогулянка українців Борислава та Дрогобича до Урича. Тоді силами українського проводу Бориславщини, зокрема тоді ще студента правничого факультету, а згодом відомого українського поета Лева Лепкого та секретаря «Християнської громади» Антона Максимовича в Уричі було організовано відкриття (відслонення) пропам’ятної таблиці на честь Т. Шевченка. Перед цим відомий маляр Олекса Майданюк, який також був родом із Наддніпрянщини, проживаючи і працюючи в Бориславі, витратив багато зусиль та часу над справою монтування цієї таблиці на найвищій скелі замку Тустань. Звисаючи впродовж двох тижнів з вершини в так звані «колисці», яка підтримувалася линвами, митець фактично ризикував життям над прірвою, для того щоб увіковічнити пам’ять про українського генія. В неділю (о дев’ятій годинв) з Дрогобича і Борислава до Християнської громади в Бориславі з’їхалося кільканадцять підводів. Цими возами виїхало чимало мешканців «Галицької Каліфорнії», а також оркестр «Кльоси». На найвищій скелі в Уричі було відслонено пропам’ятну таблицю і застромлено синьо-жовтий прапор. Інтелігенція та численне довколишнє селянство взяли участь у цьому грандіозному патріотичному заході, після чого було зроблено спільне фото. На фотографії, яку, принаймні до 1942 рокузберігав о. І. Бориславський було зображено також пароха сіл Губичі і Тустановичі – о. Карла Федоровича, почесного крилошанина та ординаріатського генерального вікарія під час ЗУНР (у 1919 році) – о. Василя Мацюрака, котрий також виконував обов’язки пароха Східниці. Також було зображено пароха с. Ластівки та курорту Трускавець – о. Івана Валюха, інженера, директора копалень та першого отамана «УСС» в Бориславі – Пилипа Левицького, українського бургомістра м. Борислава у 1919 року– СтасаСасика (останні двоє померли від тифу на Наддніпрянщині), інженерів з Дрогобича – п. Дидинського та п. Яворовського, а також Олександра Севрюка тощо[cxxi].

У 1914 року весь світ готувався до світової війни, а рубрики практично кожної масової газети містили найрізноманітніші дискусії стосовно можливого часу початку військових дій, масштабів міжнаціональних протистоянь та їх наслідків для культурного розвитку не тільки Європи, але й усього Світу. На цьому політичному тлі відбувалося святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка, у творчості якого українська національна громада «двох імперій» шукала власні пояснення воєнної кризи, родинне заспокоєння, політичні прогнози чи навіть плекання надії стосовно національної ідеї соборності.

15 березня 1914 року за старанням проводу українського студентства та артистів театру «Руська бесіда» в Дрогобичі було організовано Ювілейний вечір, присвячений 100-річній річниці від дня народження Т. Шевченка[cxxii]. 4 квітня 1914 року головний редактор польськомовної газети «Дрогобицький тиждень» ТадеушОсуховський опублікував ґрунтовну статтю, в якій повідомляв громадськість Дрогобиччини про найрізноманітніші святкування 100-річного ювілею, які відбувалися на теренах усієї історичної України[cxxiii]. Як виявилося, масштаби організованого загальноукраїнського та поза імперського святкування не мали жодних культурних чи політичних кордонів, адже програма святкування підтримувалася одночасно різними політичними партіями. За даними журналістів, дев’ятого березня 1914 року Шевченкіана одночасно розпочалася по всій Україні, яка в обох імперіях налічувала близько 30 мільйонів українців. На думку автора, рубрики «доля Т. Шевченка була важкою і нещасливою, щоправда ця доля не зламала у нього поетичного духу, навпаки його поетизми та витвори музи виплекали ідеї братерства, соціальної рівності, милосердя і свободи, без яких людство не може просто на всього жити у Світі»[cxxiv]. На думку редакції дрогобицького тижневика, саме «Кобзар» виданий у 1840 року та «Гайдамаки», які з’явилися згодом охопили практично всю «Русь». У цих двох творах автор глибоко відчуває людську недолю, аналізуючи при цьому причини цього зла, яке причаїлося в соціальній нерівності: станових привілеях та підданстві простого народу[cxxv]. На думку редактора тижневика, навіть рядовий поляк, читаючи історичні твори Т. Шевченка «Тарасова ніч» та «Гайдамаки», відчуватиме жаль до поета та його народу[cxxvi]. Водночас автор рубрики вважав, що «при написанні своїх творів Т. Шевченко послуговувався виключно переказами простого народу, який у свою чергу не відрізняв барських конфедератів  від розбійницьких банд, які ширилися Україною, грабуючи її терени»[cxxvii]. Як бачимо, з одного боку польські журналісти  обіймали нейтральну позицію в оцінці ідейного змісту творчості Т. Шевченка, часто позиціонуючи визвольні змагання українського народу, виключно, як антипольські, а не визвольні. Щоправда, журналісти чітко визнали, що Т. Шевченко у своїх творах не закликав до нової війни між поляками та українцями, яка нічого не дасть у майбутньому, а навпаки до взаємного порозуміння між народами[cxxviii].

Інша показова ідея у творчості Т. Шевченка, на думку польських критиків, була спрямована проти гніту одного народу над іншим, а особливо стосовно російського царату, який позбавив українців найціннішого – волі[cxxix]. В цілому, дрогобицькі критики зазначили, що творчість Кобзаря – це «книга минулого і майбутнього України, і полякам не повинен бути іноземцем цей геній братнього народу»[cxxx]. Варто також зауважити, що польські інтелігентні кола добре розуміли, що на Надніпрянській Україні російська імперська влада досі боялася сили слова Т. Шевченка, а відтак святкування 100-річного ювілею усіма можливими методами намагалася заборонити[cxxxi].

Таким чином, пожвавлення інтересу до спадщини Тараса Шевченка в Дрогобичі та його вшанування були зумовлені титанічною працею передовсім І. Франка та професорсько-викладацького середовища гімназії ім. Франца Йосифа І у якій він навчався, а згодом навчалися його послідовники. Згодом до його просвітницької програми шанування і популяризації Т. Шевченка долучилися Стефан Ковалів, Е-Л. Солецький, професори та учні, а пізніше й інші однодумці, котрі у найрізноманітніших форматах культурних заходів,мовнихперекладів і спеціалізованих та критичнихстаттяхнамагалися адаптувати силу слова та духу спадщини Т. Шевченка серед різних національних громад та соціальних категорій Дрогобиччини. При цьому Е.-Л. Солецькийзумів розгорнути цілу програму популяризації його текстів серед польського населення «Галицької Каліфорнії» за що й жертовно поплатився у суді, за тим втратою газети і врешті здоров’я.Завдячуючи саму цим жертовним постатям ще до початку І. Світової війни усі національні громади Дрогобича користувалисярівноцінним доступом до текстів Т. Шевченка, а багатолюдні Шевченкіани у місті засвідчували, що його спадщина була актуальною для населення «непровінційного» промислового міста. Більше тогоТ. Шевченко писав зрозумілим «антиімперським» словом, котре зі свого боку поширювали серед власних національних громад І. Франко і Е.-Л. Солецький. Врешті вшанування пам’яті про Шевченка стало традиційним для міщан Дрогобича саме у період життя І .Франка, праці котрого стали не тільки цитованими у науковому просторі шевченкознавства Галичини, але беззаперечно і в межах імперій Габсбурґів та Романових.

У цілому масштаби Шевченкіан у Дрогобичі до Першої світової війни набули серйозного розмаїття, адже окремі із них мали характер цілком непровінційного формату із презентаціями класики європейської музики, зокрема авторства Моцарта чиШопена. Такі концерти звичайно характеризують організаторів цих Шевченкіан, як європейських інтелектуалів, що намагалися зблизи українську культуру із усім цивілізованим простором тогочасної Європи.

У різні історичні періоди українці, як Галичини, так і Великої України намагалися відповідати цим гаслам, даруючи у березні кожного року у День Народження Тараса власні незалежницькі ініціативи, творчі програми, політичні памфлети і, врешті якщо хочете революції: «Весни народів», «Національну революцію 1917-1920 рр.», «Революцію на Граніті» і що найболючіше «Революцію гідності». Ці Шевченкіани дійсно мають якусь досі невивчену формулу геометричної прогресії, адже за останні 180 років, саме від березня 1849 до березня 2014 року українці акумулювали своє зростання від кількох сотень до мільйонних волевиявлень і бажань до змін, при чому з кожним роком ця прогресія все більше отримувала підтримку інтелектуалів сусідніх національних громад Європи, Євразії і навіть Світу. Чого лише вартує декламування героя світлої пам’яті Сергія Ніґояна шевченковими словами «Борітеся- поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава. І воля святая!».  Це відео вразило усіх, і про це останнє відео вірменина героя України ми повинні з Вами добре пам’ятати, а пам’ять про цю  жертовність передавати майбутнім поколінням.

Після смерти Франка у нашій історії ми отримали зовсім іншу традицію дарунків Шевченкові, зокрема у період змагань УГА, УПА та ін., коли його слова все ж стають ключем для бойових підрозділів та української військової звитяги. Пригадується березневе привітання 1919 року дрогобичанина і полковника УГА Григорія Коссака «Дорогі побратими-Вище гарніше і завзятіше боротись потрафите, з нами Бог, Шевченко і зброя». Ці паралелі ставали вже тоді першою необхідністю на фронті із ворогами України.

Натомість у період радянщини франковий формат Шевченкіан стає ще більше цензурований, а ніж у часи його життя. У той час найкращі дарунки приносила не академія наук УРСР, котра вирізала його тексти на свій розсуд у своїх так званих перевиданнях творів. Тодішню Шевченкіану насправді творила українська інтелектуальна еліта, яка виступала проти нищення українців. Невипадково у той же тоталітарний час представники унікальноїепохи шестидесятників та сімдесятників, серед яких і дрогобичанин Мирослав Маринович Дрогобича, не побоялися відроджувати цю франкову Шевченкіану. Саме вони подарували на день народження Шевченка у березні 1977 року мабуть найкращий дарунок, коли М. Маринович та М.Матусевич на вечорі пам’яти Тараса Шевченка в Київській філармонії, здолавши опір організаторів вечора, несподівано вийшли на сцену і закликали проспівати «Заповіт» – із гаслами «Кайдани порвіте…». І вже 23 квітня 1977 року М. Маринович був заарештований і засуджений до максимального терміну ув’язнення – сім років таборів суворого режиму та п’ять років заслання.

Далі ми маємо Шевченкіани відродженої Незалежної молодої України, котра найбільшої актуальності досягнула під час Революції Гідності та  війни із російським диктатором Путіним.

Чи знайдемо ми сили сьогодні все ж загасити святе полум’я цих 205-ти свічок ювілейного торта Шевченка? Це вирішувати тільки нам із Вами, аби нас знову хто часом не запитав тими ж шевченковими словами : « Для чого я на світ родився, свою Україну любив?».

[i] Вшанування пам’яті Тараса Шевченка в Галичині / Д. Каднічанський, М. Литвин, О. Середа, Ф. Стеблій, Л. Хахула // Краєзнавство. – 2014. – № 1. – С. 10-19.

[ii]Мандрик М. Шевченко й Франко. – Вінніпеґ, 1957. – 21 с. (Українська вільна академія наук. Серія: Література. – Ч. 3.)

[iii]Шалата М. Століття Дрогобицької «Просвіти» // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – 2010. – Вип. 19. – С. 287-293.

[iv]Мороз М. Літопис життя і творчості Івана Франка: у 3 т. / авт.передм.: М. Жулинський, М. Шалата. – Львів, 2016. – Т. 1: 1856-1886 / наук. Ред. Г. Бурлака. – С. 72.

[v]Там само. – С. 83.

[vi]Франко І. Причинки для оцінення поезій Тараса Шевченка // Світ, ілюстрована літературно-наукова часопись. – 1881. – Ч. 8-9. – С. 158-161; Ч. 10. – С. 171-172.

[vii]Там само. – Ч. 10. – С. 172.

[viii]Франко І.  Зібрання творів у 50-и томах. – Т. 48.  – К.: Наукова думка, 1986. – С. 293.

[ix]Там само. – Т. 26. – К.: Наукова думка, 1980. – С. 131.

[x]Мороз М. Літопис життя і творчості Івана Франка: у 3 т. / Мирослав Мороз; авт.передм.: М. Жулинський, М. Шалата. – Львів, 2016. – Т. 1: 1856-1886 / наук. Ред. Г. Бурлака. – С. 264.

[xi]Франко І. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980. – Т.26. – С. 153-154.

[xii]Там само. – Т. 48. – К.: Наукова думка, 1986. – С. 324-332.

[xiii]Там само. – С. 332.

[xiv]Мороз М. Літопис життя і творчості Івана Франка… – С. 269-270.

[xv]Там само. – С. 275.

[xvi]Там само. – С. 279, 281-282, 289.

[xvii]Франко І. Зібрання творів у 50-и томах. – Т. 48.  – К.: Наукова думка, 1986. –С. 307; Про це також писав: Теплий І. Перекладознавча проблематика Івана Франка (на матеріалі науково-критичних праць та листів) // С. 1041.

[xviii]Грицак Я. Забутий польський перекладач Т. Г. Шевченка – Е. Л. Солецький // Матеріали засідань Історичної та Археографічної комісій НТШ в Україні. – Вип. 2. (1995–1997). – Львів, 1999. –С. 114.

[xix]PoezjeTarasaSzewczenki… // GazetaNaddniestrzańska. – 1886. – № 1. – S. 7.

[xx]Мороз М. Літопис життя і творчості Івана Франка… – С. 101.

[xxi]Na pamiątką XXV. RocznicyśmierciTarasa H. Szewczenki// GazetaNaddniestrzańska. – 1886. – № 7. – S. 5-6.

[xxii]Tam że. – S. 5.

[xxiii]Tam że. – S. 6; Грицак Я. Забутий польський перекладач Т.Г. Шевченка – Е.Л. Солецький // Матеріали засідань Історичної та Археографічної комісій НТШ в Україні. – Львів, 1999. – Вип. 2. (1995 – 1997). – С. 114.

[xxiv]Відділ фонді Музею «Дрогобиччина». – КВ. – Ж-143 (і зворот)

[xxv]Соловка О.,Сенюра І. «Співаймо, друже, «Того Друга» гласом…» //Галицька зоря. – Дрогобич, 13.03.2015. – Електронний ресурс. – Режим доступу: https://hal-zoria.io.ua/s1181299/fenomen_shevchenka

[xxvi]Jerzy (Igor) HordyńskiFedkowicz// GazetaNaddniestrzańska. – 1888. – № 3. – S. 1.

[xxvii] W cześć 27 rocznicyśmierciTarasaSzewczenki, jakoteż 50-letnej rocznicywydania«Rusalkidniestrowej»MarjanaSzaszkiewicza// GazetaNaddniestrzańska. – 1888. – № 9. – S. 3.

[xxviii]W cześć 27 rocznicyśmierciTarasaSzewczenki, jakoteż 50-letnej rocznicywydania «Rusalkidniestrowej»  MarjanaSzaszkiewicza // GazetaNaddniestrzańska. – 1888. – № 9. – S. 3.

[xxix]L. Wadyludunaszego. I. Domatorstwo // “Nowy” KurjerDrohobycki”. – 1889. – № 4. – S. 2; L. Wadyludunaszego. II. Zacofanie // “Nowy” KurjerDrohobycki”. – 1889. – № 5. – S. 2.; L. Wadyludunaszego. III. Ospałośċ // “Nowy” KurjerDrohobycki”. – 1889. – № 6. – S. 2.; L. Wadyludunaszego. II. Zacofanie // “Nowy” KurjerDrohobycki”. – 1889. – № 5. – S. 2.; L. Wadyludunaszego. IV. Brakpotrzeb // “Nowy” KurjerDrohobycki”. – 1889. – № 7. – S. 2.

[xxx]L. Wadyludunaszego. III. Ospałośċ // “Nowy” KurjerDrohobycki”. – 1889. – № 6. – S. 2.

[xxxi]Грицак Я. Забутий польський перекладач Т. Г. Шевченка … – С. 113.

[xxxii]Там само. – С. 112.

[xxxiii]Франко І. Комаровъ М. Т. Шевченко вълитературѣ и искуствѣ. Бібліографическійуказатель матеріалові для изученіяжизни и произведеній Т. Шевченка. – Одесса, 1903. – 140+4 с. // ЗНТШ. – Львів, 1904. – Т. 57. – Кн. І. – С. 39; Франко І. М. Комаров. Т. Шевченко в литературе и искустве. Библиографическийуказательматериалов для изученияжизни и произведений Т. Шевченко. Одесса, 1903, стор. 140+4 ненум[еровані] // Франко І. Зібрання творів у 50-ти т. – Т. 35. – К.: Наукова думка, 1982. –С. 162.

[xxxiv]Uwagi poświę regulaminowi Rady miejskiej, jednogłośnie uchwalonemu 13 sierpnia 1913 // TygodnikDrohobycki : organniezawisły, polityczno-społeczny i literacki. – № 44. – Drohobycz, 1913. – S. 3.

[xxxv]L. Wady ludu naszego. IV. Brak potrzeb/ Kronika // Nowy Kurjer Drohobycki: dwutygodnik polityczno-społeczno-ekonomiczny. – №7. – Drohobycz, 1889. –S. 2.

[xxxvi]Tam że.

[xxxvii]Tam że.

[xxxviii]Tam że.

[xxxix]Tam że.

[xl] L. Wady ludu naszego. VІІ. Niedowierzanie – łatwowierność/ Kronika // Nowy Kurjer Drohobycki: dwutygodnik polityczno-społeczno-ekonomiczny. – № 3. – Drohobycz, 1890. –S. 2.

[xli]P. Edmund Leon Solecki/ Kronika // Nowy Kurjer Drohobycki: dwutygodnik polityczno-społeczno-ekonomiczny. – № 3. – Drohobycz, 1890. –S. 3.

[xlii]Rocznica T. Szewczenki // Nowy Kurjer Drohobycki: dwutygodnik polityczno-społeczno-ekonomiczny. – №4. – Drohobycz, 1890. – S. 3.

[xliii]Tam że.

[xliv]Tam że.

[xlv]Кузів Г. Культ Шевченка в Дрогобиччині // Дрогобицьке слово. – № 39. – 01.04.1942. – С. 2.

[xlvi]Koncert połączonych towarzystw «Ruskiego Kasyna» i «Zorii»/ Kronika // Kurjer Drohobycki: dwutygodnik polityczno-społeczno-ekonomiczny. – №1. – Drohobycz, 1899. – S. 3.

[xlvii]Tam że.

[xlviii]Samborska filia Tow. «Proswity» / Kronika // Tygodnik samborsko-drohobycki: czasopismo polityczno-społeczno-ekonomiczne. ‒ № 10. ‒ Drohohbycz, 1900. – S. 4.

[xlix]W Drohobyczu / Kronika // Tygodnik samborsko-drohobycki: czasopismo polityczno-społeczno-ekonomiczne. ‒ № 11. ‒ Drohohbycz, 1901. – S.  3.

[l]Wykaz nowo nazwanych ulic w Drohobyczu // Tygodnik samborsko-drohobycki: czasopismo polityczno-społeczno-ekonomiczne. ‒ № 12. ‒ Drohohbycz, 1901. – S. 3.

[li]SzematyzmKrólewswaGalicjiLodomerji… – Lwów, 1901. – S. 361.

[lii]Dzieciobójstwo / Z powiatu // Tygodnik drohobycki: organ niezawisły, polityczno-społeczny i literacki. ‒ № 10. ‒ Drohohbycz, 1912. – S. 3.

[liii]Schodnicа// Kuryer Drohobycki: dwutygodnik, poświęnconysprawommiasta i odwodu. – № 7. – 1896. – S. 2.

[liv]Kronika /Podczas ostatniego pożaru w Schodnicy // Tygodnik samborsko-drohobycki: czasopismo polityczno-społeczno-ekonomiczne. – № 37. – 1900. – S. 2.

[lv]Kronika /Telefon // Tygodnik samborsko-drohobycki: czasopismo polityczno-społeczno-ekonomiczne. – № 35. – 1901. – S. 4.

[lvi]SpisAbonentówc. k. siecitelefonicznychwGalicyi. Wydanieogólnenarok 1912. – Lwów, 1912. – S. 188-195.

[lvii]Sprawozdanie C. K. WyższegoGimnazyum w Drohobyczuzarokszkolny 1880. – Drohobycz, 1880. – S. 43.

[lviii]Кузів Г. Культ Шевченка в Дрогобиччині // Дрогобицьке слово. – № 38. – 30.03.1942. – С.4.

[lix]Там само.

[lx]Там само.

[lxi]Sprawozdanie C. K. Wyższego Gimnazyum w Drohobyczu za rok szkolny 1880. – Drohobycz, 1880. – S. 162.

[lxii]Tam że. – Drohobycz, 1890. – S. 39 (1).

[lxiii]Tam że. – S. 62.

[lxiv]Tam że. – Drohobycz, 1891. – S. 99.

[lxv]Tam że. – Drohobycz, 1908. – S. 81.

[lxvi]Кузів Г. Культ Шевченка в Дрогобиччині // Дрогобицьке слово. – № 38. – 30.03.1942. – С.4.

[lxvii]Tam że. – Drohobycz, 1891. – S. 99.

[lxviii]Tam że.

[lxix]W 35-letnią rocznicę/ Kronika // Kurjer Drohobycki: dwutygodnik, poświęcony sprawom miasta iobwodu. – № 2. – Drohobycz, 1896. – S. 4.

[lxx]Кузів Г. Культ Шевченка в Дрогобиччині // Дрогобицьке слово. – № 39. – 01.04.1942. – С. 2.

[lxxi]W 35-letnią rocznicę / Kronika // Kurjer Drohobycki: dwutygodnik, poświęcony sprawom miasta i obwodu. – № 2. – Drohobycz, 1896. – S. 4.

[lxxii]Tam że.

[lxxiii]Tam że.

[lxxiv]Tam że.

[lxxv]Tam że.

[lxxvi]Лазорак Б., Лазорак Т. Новий будинок гімназії ім. Франца Йосифа І в Дрогобичі (1894-1896 рр.) – фундація вчителя Івана Франка і бургомістра Ксенофонта Охримовича  // Наша спадщина. Науково-популярний журнал. – Спецвипуск. – № 1. – 2018. – С. 12-21.

[lxxvii]Кузів Г. Культ Шевченка в Дрогобиччині // Дрогобицьке слово. – № 40-41. – 03.04.1942. – С. 5.

[lxxviii]Там само.

[lxxix]Там само.

[lxxx]Там само. – С. 2.

[lxxxi]Sprawozdanie C. K. WyższegoGimnazyum w Drohobyczuzarokszkolny 1897. – Drohobycz, 1897. – S. 77.

[lxxxii]Tam że.

[lxxxiii]Tam że. – S. 96.

[lxxxiv]Tam że. – Drohobycz, 1880. – S. 34.

[lxxxv]Tam że. – S. 27.

[lxxxvi]Tam że. – Drohobycz, 1901. – S. 44.

[lxxxvii]Tam że. – S. 44.

[lxxxviii]Tam że.

[lxxxix]Kronikadrohobycka z tygodnia // Tygodnik samborsko-drohobycki: czasopismo polityczno-społeczno-ekonomiczne. ‒ № 10. ‒ Drohohbycz, 1902. – S. 3.

[xc]Tam że.

[xci]Tam że.

[xcii]Tam że.

[xciii]Sprawozdanie dyrekcji c. k. gimnazyum w Drohobyczu za rok szkolny 1902. – Drohobycz, 1902. – S. 29.

[xciv]Kronikadrohobycka z tygodnia // Tygodnik samborsko-drohobycki: czasopismo polityczno-społeczno-ekonomiczne. ‒ № 19. ‒ Drohohbycz, 1903. – S. 2.

[xcv]Tam że. ‒ № 10. ‒ Drohohbycz, 1902. – S. 3.

[xcvi]Sprawozdanie C. K. WyższegoGimnazyum w Drohobyczuzarokszkolny 1903. – Drohobycz, 1903. – S. 53.

[xcvii]Tam że. – S. 44.

[xcviii]Tam że. – S. 64.

[xcix]Tam że.

[c]Sprawozdanie C. K. WyższegoGimnazyum w Drohobyczuzarokszkolny 1903. – Drohobycz, 1903. – S. 64.

[ci]Kronikadrohobycka z tygodnia // Tygodnik samborsko-drohobycki: czasopismo polityczno-społeczno-ekonomiczne. ‒ № 10. ‒ Drohohbycz, 1902. – S. 3.

[cii]Sprawozdanie C. K. WyższegoGimnazyum w Drohobyczuzarokszkolny 1904. – Drohobycz, 1904. – S. 58.

[ciii]Tam że. – S. 81.

[civ]Tam że. – Drohobycz, 1905. – S. 74.

[cv]Z biblioteki publicznej im. Karolia Szajnochy w Samborze // Tygodnik samborsko-drohobycki: czasopismo polityczno-społeczno-ekonomiczne. ‒ № 23. – Drohohbycz, 1900. – S. 1.

[cvi]Tam że. – Drohobycz, 1907. – S. 59.

[cvii]Tam że. – Drohobycz, 1908. – S. 35.

[cviii]Tam że. – Drohobycz, 1909. – S. 87.

[cix]Tam że. – S. 109.

[cx]Tam że. – Drohobycz, 1910. – S. 63.

[cxi]Tam że. – Drohobycz, 1911. – S. 61.

[cxii]Tam że. – Drohobycz, 1914. – S. 26.

[cxiii]Tam że. – Drohobycz, 1914. – S. 11.

[cxiv]Wieczór Szewczeńkowski // Kurjer Drohobycki: tygodnik dla spraw miasta i powiatu. – № 9. – R. І. – Drohobycz, 1911. – С. 2.

[cxv]Борітеся Поборете // Голос Підкарпаття. – Чис. 8. – Рік. І. – Дрогобич, 1911. – С. 1.

[cxvi]Там само. – С. 2.

[cxvii]Там само.

[cxviii]Там само.

[cxix]Жертви кривавих подій // Голос Підкарпаття. – Чис. 9. – Рік. І. – Дрогобич, 1911. – С. 3.

[cxx]Бориславський І., о. Олександр Севрюк в Дрогобичі і Бориславі // Вільне слово. – № 14 (88). – Дрогобич, 2.02.1942. – С. 3.

[cxxi]Там само.

[cxxii]W niedzielę … / Kronika // Tygodnik drohobycki: organ niezawisły. ‒ № 11. ‒ Drohohbycz, 1914. – S. 3.

[cxxiii]Taras Szewczenko // Tygodnik drohobycki: organ niezawisły. ‒ № 14. ‒ Drohohbycz, 1914. – S. 3

[cxxiv]Tam że. – S. 3

[cxxv]Tam że.

[cxxvi]Tam że.

[cxxvii]Tam że.

[cxxviii]Tam że.

[cxxix]Tam że.

[cxxx]Tam że.

[cxxxi]Tam że.