Ще у січні набрав чинності Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії булінґу». Його положення реалізуються на практиці – і кривдників вже притягають до адміністративної відповідальності. Наступним логічним кроком стала розробка регламентації протидії мобінґу – цькуванню у трудових правовідносинах. Відповідний проект вже було зареєстровано у Верховній Раді першого березня.

Ми виділили три основні групи нововведень, які пропонують запровадити автори законопроекту №10118 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії мобінгу».

1. Законодавче визначення «мобінґу» та його ознак

У законопроекті пропонується додати до ст. 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУпАП) частину 5, якою визначатиметься склад правопорушення «мобінґ». Законотворці прагнуть закріпити дуже широке визначення, яке до того ж оформлене у складнопідрядному реченні на півсторінки. Виникає ризик, що нова норма може бути незрозумілою особам, на яких вона має розповсюджуватися. Така ситуація суперечить принципу правової визначеності. Тому ми розбили поняття на складові, щоб кожен учасник трудових правовідносин міг належним чином усвідомити запропоноване правило поведінки.

Що таке мобінґ?

Це діяння учасників трудових відносин, які полягають у психологічному, фізичному, економічному насильстві, у тому числі із застосуванням засобів електронних комунікацій.

На чиї права мобінґ посягає?

Працівника підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності;
Осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами;
Інших учасників трудових відносин.

Якою є мета вчинення мобінґу?

Приниження людської гідності жертви цькування;
Створення стосовно жертви цькування напруженої, ворожої, образливої атмосфери;
Примушування учасника трудових відносин до зміни місця роботи.

Аналогічне визначення автори проекту пропонують внести до ч. 8 ст. 1 ЗУ «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». Окрім того, наводяться ознаки, за якими діяння можна кваліфікувати як мобінґ. До них входять:

Систематичність цькування;
Наявність сторін: кривдника та жертви мобінґу. Факультативною ознакою є наявність спостерігачів;
Спричинення психічної та/або фізичної шкоди, приниження, страх, тривога, підпорядкування жертви інтересам кривдника, спричинення соціальної ізоляції, примушування до зміни місця роботи.

2. Притягнення адміністративної відповідальності за вчинення мобінґу

Доповненням до ст. 255 КУпАП пропонується уповноважити поліцейських складати протокол щодо факту вчинення мобінґу, який має стати процесуальною підставою для притягнення кривдника до відповідальності. Сама ж справа розглядатиметься у районних, районних у містах, міських чи міськрайонних судах у відповідності до загальних правил визначення підсудності.

Адміністративна відповідальність, до якої може бути притягнуто звичайного працівника, дещо відрізняється від відповідальності роботодавця.

2.1. Відповідальність працівника

За вчинення мобінґу над будь-яким учасником трудових правовідносин кривдникові загрожуватиме санкція у вигляді штрафу від 50 (850 грн) до 100 (1700 грн) неоподаткованих мінімумів доходів громадян (нмдг) або залучення до громадських робіт  терміном від 20 до 40 годин. У разі ж здійснення цькування повторно протягом року, групою осіб, або, якщо психічному чи фізичному здоров‘ю жертви було спричинено значної шкоди, можливе стягнення збільшиться – розмір штрафу становитиме від 100 (1700 грн) до 200 (3400 грн) нмдг, а строк громадських робіт від 40 до 60 годин.

2.2. Відповідальність роботодавця

У силу вищого положення у корпоративній ієрархії, ширшого кола повноважень пропонується, відповідно, й більший рівень відповідальності. Так, за вчинення мобінґу їм одразу, навіть за відсутності обтяжуючих обставин, загрожує накладення стягнення у вигляді штрафу від 100 до 200 ндмг або виправних робіт на строк від 40 до 60 годин. Окрім того, автори законопроекту пропонують притягувати роботодавців до відповідальності і за неповідомлення про систематичні випадки мобінґу на підприємстві до уповноважених підрозділів Національної поліції. У разі вчинення такого правопорушення до них може бути застосовано санкцію: штраф від 50 до 100 ндмг або виправні роботи із відрахуванням на користь держави до 20 відсотків щомісячного заробітку.

3. Запровадження системи антимобінґових та контрольних заходів

Авторами проекту наголошується, що найбільш ефективним методом боротьби із цькуванням на робочих місцях має стати попередження випадків виникнення мобінґу. З цією метою вони пропонують включити нові положення до ст. 13 Кодексу законів про працю (КЗпП). Так, до змісту колективних угод (між роботодавцем і трудовим колективом) мають входити зобов‘язання сторін зі здійснення заходів, спрямованих на запобігання та протидію мобінґу, а також з контролю за їхнім виконанням.

Окрім змін до КЗпП пропонується доповнити і ЗУ «Про колективні договори і угоди». По-перше, вищерозглянуту новелу має бути продубльовано у ст. 7 документу. По-друге, аналогічну норму має бути включено до ст. 8, якою закріплюється перелік вимог до генеральних трудових угод. Це означає, що вироблення загальних принципів та норм реалізації антимобінґових і контрольних заходів відбуватиметься на національному рівні – і становитиме єдиний стандарт для всіх підприємств, установ чи організацій, які перебувають під юрисдикцією України.

Чи буде парламентом ухвалений Закон та якою буде доля ініціативи – питання часу. Однак слід наголосити, що запровадження норм законопроекту стало б гармонійним продовженням політики боротьби із порушеннями права на повагу до честі й гідності. Більше того, законотворча згода ВРУ мала б посприяти і реалізації євроінтеграційного курсу України, закріпленому віднедавна на конституційному рівні. Адже забезпечення прав і засадничих свобод у цілому – є однією з цінностей, закріплених в установчих актах ЄС. А характерний акцент на економічній складовій як на рушії європейських інтеграційних процесів означає, що забезпечення прав учасників трудових правовідносин – життєво важлива умова функціонування Союзу як такого.

Марко СИРОВОЙ, “Права людини”