Очікування тепла, зміни пори року, переходу зими на весну – зрідні стану переродження. І на моєму острові з початком квітня з’явиться сила-силенна птаства, а інколи, злетівши з болотяних зарослей, пропливуть літнім небом білі чаплі.

На станції сабвею, з якої доїжджаю до порома, останнім часом пробудилися від зими білки й птахи. Надійшла відлига – потягнуло теплом з Атлантики, але  короткотривалим, непевним, зрадливим. Спочатку рейвах зчинили білки. У них розпочалося весняний гін. Сірі, вертляві бігали по стовбурах дерев, перескакували з гілки на гілку, і ця весільна гра, шлюбна забава, привертала увагу очікуючих потяг. Так тривало кілька днів, а потім білки заспокоїлися і, очевидно, поховалися по своїх дуплах. Природний інстинкт примушує їх гасати одне за одним, покусувати хутро, спарюватися.

Якогось дня я зауважив, що на одному з дерев, вирослих на похилому пагорбі цієї станції, бо – надземна, з’явилося гніздо. Біля нього пурхали чорні із зеленим відливом, як колись лавсанові костюми, дрозди. А під металевими станційними дашками воркотали голуби. Тими блатними місцями вони не поступаються нікому і щороку в них там гнізда. На одному й тому місці. Просто колись  їх зайняли і нікого іншого  не впускають.

Навколо станції  по вулицях – ростуть величезні платани. Облисілі стовбури яких, гладкі, наче вони скинули з себе зміїну шкіру.  У високих верхів’ях платанів жодного гнізда. Зависоко?

Але ж ось у височині проглядається повільний королівський політ яструба. Розпрямивши широкі крила із зубчастими закінченнями, хижак, наче планер,  ловить потоки повітря. Коло за колом, коло за колом кружляє – чи не висліджує когось? Так високо не залітають ні голуби, ні шпаки, ні горобці: висота – це королівська привілея червонохвостого красеня.

Прибуває потяг – і станція порожніє. Разом з білками, дроздами і воронами залишаються власники бакалійних магазинчиків та ще сабвейні працівники в білих шоломах і жовтих з білими смугами жилетах, які щось підремонтовують, ходячи вздовж полотна. На колії завжди є щось для ремонту чи заміни: то лампочка вигасне, то плитка відвалиться, то накидають сміття поміж шпали. З вікна потяга, минаючи  лісисті частини острова, видно, як групки дерев стоять майже по котики у воді. Весняні підтоплення, внаслідок збурення підземних вод, які шукають собі виходу на поверхню, нагадують малі озерця. Десь прошмигне, завезена на острів, дика козуля й сховає за сіруватими стовбурами своє брунатне тіло.

Кожного разу, приходячи на станцію, дивлюся за тим гніздом – чи не зруйнували, бува, білки? Ні, гніздо на місці. Втулене поміж двох кріслатих гілок.

Якось дивно це уживається в місті, заваленому хмародерами, однак острів зберіг закутки незайманої природи.

Через кілька днів я знову стояв на цій станції. Потяг – спізнювався. Наступний – як показувало електронне табло, прибуде за хвилин дванадцять. Знову був час для спостереження. Я заховав свій телефон, щоби не спокушатися фейсбучними новинами.  Зранку знову прохолодно. З океану дме зимний вітер. Я бачу, як хитається на вітрі разом з деревом те гніздо. Воно поки що порожнє. Взагалі кудись подівалися птахи і білки. Біля гнізда нема  жодного птаха. А може,  це минулорічне гніздо? Тобто минулого року тут висиділи своїх пташат, а цього  – знайшли собі інше місце? Мабуть, що дрозди чи кардинали не хочуть відкладати яйця в чуже. А можливо – як тільки потепліє, то тоді архітектори цього будинку на вітрі з’являться й обживуть його?

Потяг здалеку, світячи фарами, наближався до станції. На платформі більшає пасажирів. Їдучи вздовж прибережної лінії Нью-Йоркської затоки, мені не йшло з голови оте гніздо. Воно схоже було на кошик, сплетений з різноманітних гілок, з принесеним в дзьобах для утеплення, минулорічним листям, котрого достатньо залишилося під деревами. Можна було доуявити, як зранку сонце вмощується туди на певен час, а поночі вкладається – місяць. Іще одне подумалося: що ці птахи настільки невибагливі, що їм не шкодять навіть прошмигаючі щодесять хвилин потяги, від яких кришаться з-під коліс іскри, а від вібрації дрижить металевий дашок станції.

Потяг, погойдуючись, доїжджає до берега затоки, що відкривається раптово – наче ви вламуєтесь в чиїсь двері. Позаду, праворуч, залишається, застиглий в стрибку  від берега до берега, міст Верразано, цегляні квартали Бруклина, а ближче до залізничного полотна стоять на рейді танкери і суховантажні судна. Вздовж берегової лінії – промислові забудови, серед яких часто трапляються звалища автомобілів, ремонтні майстерні, міні-депо для вагонів сабвею та спеціальної техніки.

Ще трохи – і пташина оркестра залиє повітря острова симфонією звуків, а безпомильна пташина мова скаже нам, що весна надійшла. Чіпляючись поглядом за сіруваті хвилі, не йшло з голови оте одиноке й порожнє гніздо, яке може впасти  при пориві вітру, або ж скинуть його, граючись, вертляві білки.

Хотілося, щоби у ньому, тут, при сабвейній станції, все-таки зародилося нове життя.

Побачимо.

30.03.2019

“Zbruć”