Коротше, про наболіле.
Навряд чи є в мене майданчик, з якого я можу висловлювати свою думку так, щоб її почули виборці Зе. Мій ФБ – переважно однодумці.
Але раптом хтось почує з тамтого боку.
Отож – незалежно від результатів другого туру – Порошенко залишиться моїм Президентом. Я не збираюся боятися того іншого варіанту. Бо за своє життя вже змирилася жити в ситуції коли «все це здавалося б смішним, якби сумним не видавалось».
В мене хороше почуття гумору. Я люблю жартувати і сміятися. Але з жартів 95-го кварталу я не сміялася ніколи. Я, зрештою, ніколи його прицільно не дивилася, але ж він лізе в очі звідусіль. Це жарти примітивного рівня, в основі яких лежить концепція принизити. За ними бовваніє постать регулювальника, який вказує кого і як принизити. Українських політиків, дурних хохлів – та скільки завгодно. Але покажіть мені відео, де принижений Путін чи затаврована російська агресія. Ви таке зустрічали?
Зеленський насправді не виходить зі своєї звичної ролі персонажа. Люди вибирають персонажа – але чому? Бо вони його бачать кожного дня. Він як член родини. Як харч на столі. Він, тобто персонаж-Зеленський сам їм одного разу у своїй програмі каже: чому ви вибираєте персонажа? Ви ж не йогурт вибираєте, а президента! Люди все одно вибирають йогурт. Він рожевий, ніжний, гарно пахне. Йогурт довго рекламували, до нього всі звикли.
А ще всі звикли, що все погано – такий меседж вони приймали як щоденне причастя. Чим гірше, ніж було, ніхто не скаже. Якісь стратегічні досягнення типу безвізу, цнапів, нових доріг, зростання ввп і т.д., – не про нас. В супермакетах на вихідних припаркуватися неможливо – народ вмирає з голоду. Ні, бідність нікуди не ділася – але, може, таки не вмирає, і не весь народ. Бо інакше всі ті тисячі новобудов у більшості міст, розважальні центри, моли і гіпермаркери – то для якогось іншого народу. На дорогах такі затори, що місто стоїть – бідний народ вибрався на роботу на нехиленьких іномарках. Та не всі ж вони депутати, судді чи бізнесмени. Чи всі?
Я частинка народу. Я звичайний підприємець, який дає роботу сотні інших людей. Може, я сліпа, але я БАЧУ, що стало краще. Хоча б тому, що я прийшла в ЦНАП, попередньо зареєструвавшись на сайті, і мене прийняли в ту хвилину, коли мені призначили. Чи тому, що я до міста моїх батьків Тернополя доїжджаю за півтори години поїздом Інтерсіті. Чи тому, що я нарешті побачила національні стенди України на міжнародних виставках, за які мені точно не соромно.
Українці страждають на кілька національних хворіб:
– ситуативну амнезію на все хороше, що з ними сталося
– на хворобу знецінення всього, що було створене
– на хворобу нарікання (дай тільки привід)
А ще останнім часом у багатьох розвинулося хворобливе бажання потрапити в телевізор. Але життя – не реаліті-шоу. А наша країна – не 95-й квартал. І ми не такі талановиті актори, як Володимир Зеленський. А президент – не йогурт.

Мар’яна САВКА