У середині минулого сторіччя, по завершенні Другої світової війни, люди хотілося миру та спокійного, без великих потрясінь,  життя.

Певним відбитком тогочасних суспільних настроїв була музика – доволі  спокійна і сентиментальна, з солодкуватим  вокалом. На офіційному музичному Олімпі Сполучених Штатів намагалися  захистити культуру білих від культури темношкірих  і створити добропорядний образ респектабельного американця.

Однак  паралельно з офіційною музикою в Америці жила і зовсім інша – гучна, ритмічна, сповнена життям. То був  ритм-енд-блюз. Одного вечора ведучий музичних програм радіостанції Клівленда Алан Фрід взяв на себе сміливість і пустив в етері  записи в стилі ритм-енд-блюзу. Але щоби не  шокувати «білу» публіку, вигадав іншу назву  –  «рок-н-рол».

Саме завдяки Алану Фріду, дещо змінений  ритм-енд-блюз пролунав в на повну силу та став доступним усім, без огляду на расову приналежність.

Першою зіркою рок-н-ролу серед білих виконавців став співак гітарист Білл Гейлі. Його поєднання  ритм-енд-блюзу, кантрі і вуличного сленґу мав шалений успіх.

Серед засновників стилю  – також і  леґендарний Елвіс Преслі, що став кумиром підлітків (тінейджерів) та   молоді. Його стиль вдягатися, манерита  рухи ставали прикладом для наслідування.

На початку 1960-х народжується  новий стиль в рок-н-рол — поп-рок. Ліверпульська четвірка «Бітлз»  своїми композиціями споводувала в світі   епідемію «бітломанії».

1964 року з’явилися «Rolling Stones», що відрізнялися швидким, потужним і технічним звуком.

У 1970-ті роки народився психоделічний рок, яскравими представниками якого стали групи «Pink Floyd», «Deep Purple», «Led Zeppelin», «Black Sabbath». Це десятиліття вважають золотою епохою в розвитку рок-культури.

То ж – зі святом.

Слухаймо рок-н-ролл й згадаймо давні, молоді літа!