Brother Hades

двоє сидять над морем
може це Одіссей і Пенелопа
але ж ні це Пенелопа і Телемах
чи навіть Телемах і його наречена –
мyсив же він зрештою одружитися,
не чекати ж на батька іще двадцять

а може це Пенелопа і її клон,
теж Пенелопа
самотужки надто важко чекати, краще
коли є підмога
сьогодні ти почекай а я завтра

двоє сидять над морем яка різниця
хто вони- просто чекають Посейдона
який вийде із хвиль і заговорить
скаже, ну і пощастило мені з цією калюжею
от братик Аїд, той знає що таке глибина
його миле пекельце розрослося під вашою горою
під вашою говрою і під моїм морем,
братик Аїд непогано так влаштувався

а братик Аїд і справді сидить на троні
сидить на троні у тронній залі
гарячій мов земне ядро
на червоному троні із палючого заліза
плював він відмічатися на Олімпі
плював підлизуватися до Зевса
плював купатися в морі

Аїд тримає в руках ключі від гір і від моря
від гір і від моря і від кожного дому
він може відімкнути всі двері які лише є на світі
він тримає в руках так багато що не помічає –
одного ключа нема
один ключ загубився
один ключ від однієї кімнати яку називають небом

а в небі співає один голос,
один голос співає – Персефона-блюз,
Персефона-блюз,
аж невгамовний Посейдон закидає обличчя вгору
аж здригаються Одіссей і Пенелопа
аж обуджуються від любовного сну Телемах і
його наречена

аж Пенелопа-клон починає плакати поза чергою

***

ой там у лузі небесна драбина похилилася
ой там у лузі сведенборгова людина зажурилася
а хто вчитався, тому відомо –
на тій драбині ангели і архангели стоять собі нерухомо
поки сама-одна людина скаче втомлено і зухвало –

ну знаєте, трохи підзаєбало

а серце лупить скалу і лупить – хоч і кажуть, шумить при тому
але шумить же і море в ушу сліпому
а тим часом судно входить у свій фарватер
конкістадор купив тобі термінатора –

тільки нахуя тобі термінатор?

жодний кіборг чи манекен хоч яка там його подоба
замість тебе у гріб не ляже бо немає для нього гроба
пораховані всі гроби всі хребти і кулі
всі молекули тіл захряслих у глині чи у намулі
а Отець Небесний Звіряє небесні списки
з обелісками, і мовчать Йому обеліски

ой там небесна драбина – та зніміть уже цю драбину!
а то полізу – загину, не полізу – і так загину
скажіть уже там комусь, що годі, спасибі, баста
і аста ля віста бейбі і просто без-вісти аста

скажіть що зірка, яка горіла, давно погасла

це просто досі не помітили гондураси ці, галілеї

це просто світло і досі тече із неї

***

море розбите вдрузки невигойне
чи вивезеш у човні?
думай про час як про світло – або його
можна виміряти, або ні

вересень, шоста, і вже на обрії
темрява сяє ся-
скороскоро моря михолодни ми
чорна пройде яса

десь під морями земля – ти чуй її-
глибша за них, за нас:
гаснуть і гаснуть човни минулі
гасне і гасне час

***

я не прошу – Зліпи мене: Ти вже Зліпив
Ти вже що Міг, Дав
тільки Зроби моє тіло не таким сліпим
не таким важким як вода

хай воно чує в золі, в імлі
хай вібрує його хребет
хай воно знає, що “по той бік землі”
означає “по цей – себе”

хай воно зрине над чорні моря,
зійде у чорне ядро –
те що горить – і з ним разом горять
рури, а в рурах – кров

***

може ми сиділи не з того боку землі
може наші душі були мов птахи малі
може рука Богині лягла на мою – бо зась
може захід сонця – то все-таки смерть чиясь
пташко не бий не бийся в мене в руці в сильці
може то сходить сонце в милого на лиці
може заходить знову в воду важку вплива

пташко не бійся пташко ти назавжди жива

***

куди тобі утікати хіба кудись на везувій
везувію попросити сховай мене в собі, уві
сні знавіснілому, в неглибокій одній могилі
в захряслому в лаві-наві неспокійному тілі
сховай мене друже-брате – радше друже ніж брате –
сховай мене хоч які там скарби щоби їх ховати
везувію-зв’язаний, везувію-в-небо-кратер
везувію, патер ностер чи просто – патер
заливає лава дерева й дереворити

везувію, я не маю більше чим говорити

***

біля моря, невісто, на білих його берегах
біля хвиль його сизих і сонця прощальної чаші
там де птах птолемей креслить небо на мокрих пісках
там де наші сліди наче душі не повністю наші

біля моря, невісто, ти в білому, чорна ущерть
(біля моря, невісто, якась там зоря не настала) –

і шумить тобі з моря котресь із магічних посмерть
і тужавіє камінь немов сліпота покривала

***

“…але тільки сніг не займай
і нехай він тяжіє меж нами тяжіє меж нами”

Іван Андрусяк

не дивися туди там і так забагато любовей
забагато людей забагато рожевих суцвіть
ця нещадна весна що зірвала покров кольоровий
у гарячих дощах на бруківці холодній горить

розриваються квіти магнолій мов капсули болю
вибухають дерева дочасно зеленим вогнем
мати чорна земля мати біла верба, і з вербою
ти стоїш мов зі свідком дощу що змиває мене

не дивися туди голоси відпливають струмками
цвітом сакури повні мов жмені зичливих божеств
тільки чорна бруківка віднині тяжіє меж нами
тільки пам’ять ховається в ринви, іржаві уже

Постскриптум:

Повертаючись до віршів і проблеми фідбеку (зворотньогозв’язку). Проблема ця існує, зразу зазначу, не у мене – я до віршів ставлюся набагато легше, ніж до будь-чого іншого. Прийшли – прийшли. Пішли – пішли. Зрештою, я про це пишу більше в одній статті, яку ніяк не здам на Літакцент, тому що в мене досить складне цього року життя. Так от. Друзі висловлюють думки з приводу віршів і тональностей, чи там віршів і матюків. Свого часу славна (не питайте, чим) Спілка письменників Закарпаття, якщо цей конгломерат можна так назвати, вирішила повиховувати мене з приводу слова “наплювати” у котрійсь моїй ще гранословівській збірочці. Аргумент полягав у тому, що я “гарна дівчина” (ну, тоді була, треба розуміти – зараз-то я тітка, якій майже 45, а тому пощади не ждітє :)), і плюватися мені не личить. Я забула тоді у них запитати, а що ж личить, але якщо добре подумати, то, мабуть, можна здогадатися – вираз обличчя із серії “я пропагую духовність”, “щас заспіваю, як соловей у лузі”, “я чудовна закарпацька жіночка, яка от щас всрецця від захвату, бо її пустили у Спілку”.

Так це я до чого. Мат може нести смислове навантаження. Це чудово, що всі згадали про мовний пуризм. Нечудово, правда, що президентом обрали самі знаєте кого, але то таке, да? – ну, президент, ну, подумаєш, головне, щоб жінки не матюкалися, а сиділи по своїх кухнях. А якщо серйозно, то мат – це частина гібридної ідентичності, на яку ми всі так чи інакше слабуємо, бо так воно є, постколоніальні ситуації не зникають тільки тому, що ми захотіли махнути чарінвою паличкою. Почитайте ну там я не знаю, Дерека Волкота (і не смійте питати мене, хто то такий – хочете балакати зі мною про поезію, ггг, вперьод і с песней, гугл у поміч). Ви що, думаєте, постколоніальна ця фігня легко розрулилася в інших частинах світу? Та фіг там. От і ми ідемо закономірним шляхом.

Бо якби цей шлях уже був за нами, не було би ніякого Зе. Це і є совок, який ми не встигли вичавити із себе – оце, а не мат. Хтозна, якби ми не спішили вбирати символічні шаровари, а натомість би чистили ці авгієві стайні романтичних туманів, може, тепер все було би інакше.

Оксана ЛУЦИШИНА – для «Майдану»