“Маркіян Іващишин – це не просто яскравий спалах епохи Новонародженої України.

Це і є Епоха.

Епоха, що здобула Україні історичну пам’ять, що стала на захист автентичного світосприйняття, ідентичності, гідності та віри в себе .

Ця епоха триває, попри трагічно і невчасно перерване життя її архітектора та керманича.

Знайомство з Маркіяном наповнювало гордістю дуже багатьох людей, хто торкався його харизми.

Він був неймовірним.

Нам пощастило бути його друзями. Близькими. Щирими.

Марек, як і на все навколо себе, потужно вплинув на наш життєвий шлях та орієнтири.

Розпочалось все із знайомства підчас Студентського голодування – Революції на Граніті.

Я познайомився з Маркіяном, будучи у Студентському Братстві.
Він був справжнім авторитетом для мене та взірцем незламності Духу.

Марек у всьому був нестандартним, зі своїми “фішками” та вадами, але завжди залишався Людиною з великої літери та беззаперечним лідером!

Ми його не ідеалізували, але любили та довіряли.

Лише зараз я розумію величезну цінність таких стосунків між людьми.

Це і було справжнє Братство.

Після перших політичних перемог Марек “з головою” пірнув в “культурне відродження” з перших днів Незалежності і навіть добряче до її проголошення.

Завдяки продюсуванню Маркіяна арт-рок-група “Клуб Шанувальників Чаю” опинилась на фестивалі Червона Рута о 1991 році, де ми і зустріли “історичну постанову ГКЧП”.

Потім була Незалежність, був Вивих, фестиваль, аналогів якому я не пригадую.

Альбом та концерти “Чайників”. Дзига. Робота Марека з Мертвими Півнями, Пікардійською Терцією, початківцями Океаном Ельзи, проектами “Є” і ще багато-багато інших проектів. Все перерахувати неможливо. Та й нема потреби. Кожен загадає своє.

На фестивалі “Українська Молодь Христові” о 1993 р., фактично завдяки Мареку я познайомився з Русланою.
Це був один з останніх офіційних виступів Клубу Шанувальників Чаю, та одна з перших публічних появ Руслани.

Маркіян надзвичайно багато і плідно допомагав нашому творчому тандему.

Він познайомив нас з Борисом Григоровичем Возницьким.

Ми разом продюсували Тур по Замках України та проект Дзвінкий Вітер, присвячений 500-літтю Епохи Відродження.

Перший “живий” концерт з симфонічним оркестром та рок-групою, маса творчих рішень, візуальних та концептуальних перетворень, все це розроблялось, обговорювалось та втілювалось з Маркіяном, командою Дзиги (Славком Рущишиним, Влодком Кауфманом, Андрієм Рожнятовським, Романом Климовським), Борисом Возницьким, “чайниками” та нами з Русланою.

Багато в чому завдяки Мареку відбулась перша тріумфальна перемога Руслани на міжнародній арені на фестивалі Слов’янський Базар у Вітебську о 1996 році.

Вихід босоніж Руслани в образі та сукні від Наталі Шимін з неочікуваною інтепретацією пісні “Дикі Гуси” спричинив справжній фурор.

Перфоменси, сейшени, інсталяції, концерти.

Маркіян випромінював та фонтанував ідеями.

Ще у 1990 році я пригадую розмову з Мареком.
Я йому розповідав про “бомбезні” експерименти Річчі Блекмора з кельтськими мотивами та Пітера Гебріела з автентичною африканською музикою.
Він на мене подивився і сказав: “Сашко, космополітизм – це нормально для прийдешніх народів. Так вони асимілюють. Але треба віднаходити в собі власну автентику. Я вважаю себе гуцулом. Гуцули – це дуже древні, автентичні українці. Традиція гуцулів глибока та збережена попри тотальне знищення всього справжнього Українського. Послухай їх.”
Ці слова запали мені глибоко в душу.
Я до них повернувся лише через 11 років після розмови. Разом з Русланою.
Так народився “Гуцульський Проект”, який дав життя “Диким Танцям” і ще одному, вже світовому, трімфу України на поп-сцені Євробачення.

Маркіян сам не знав цієї історії. Але це щира правда.

… Три дні тому ми дуже раділи зустрічі з Мареком. Будували плани. Обмінювались підколками та компліментами.
Ми зустрічались не часто, але кожного разу при зустрічі будували “повітряні замки”, робили “мозкові штурми”. Це теж було традицією.
А вчора Маркіян написав в групі СБ вночі: “…Випадало б не відкладати і спробувати зібратись по гарячих слідах 25 травня , в суботу, о 18:00 ( Та встановити традицію збіговиськ: раз в місяць , в останню суботу місяця) . Вільний формат, але з бодай однією ідеєю для обговорення та реалізації.”

Невимовно сумно читати ці рядки.

Часто говорять, що з Людиною, що творила Епоху, відходить і сама Епоха.

В нашому випадку це не так.
Епоха Маркіяна Іващишина триває.

Сашко КСЕНОФОНТОВ

 

 

Він мав унікальну опцію океанічности…

Маркіян завжди доводив, що не все втрачено, не все занехаяно, не все продається і купується. Доводив собою, своїм життям. І мав унікальну опцію – океанічності – велику силу дарувати, віддавати, генерувати. Він не числив на нагороду чи визнання. Самоціль була інша – сіяти, а не пожинати. Можливо це опція неба чи великого дерева, яке може вмістити всіх потребуючих. Біля Марека ніколи не було тісно – він завжди розсував столи і небокраї, з глухих кутів прорубував коридори. Іноді легкий як тютюнова хмаринка, часом важкий як хмара. Але він не кривдив людей. Він був велетнем серед багатьох ліліпутів, але вивищував, а не втоптував. Для нього мета не виправдовувала засобів і люди не були інструментом. Чи він був маяком? Радше скелею, що утримувала безліч маяків. Але він сказав достатньо нам усім – і на глобальному, і на побутовому рівні – згадуйте і все почуєте; він засіяв достатньо, аби були добрі жнива. Нижче фрагмент нашої багатогодинної розмови у 12 році, коли видавалось, що яника не спинити, а тварі будуть куражитись вічно: «якщо чесні люди стають на бік зла, а то й, може, не зла, а просто гівна, то це біда»

– Із чого починаються революції?

Певно, потрібен якийсь накопичувальний момент, ірраціональне відчуття несправедливості. Хоча він може проявлятися не в більшості, а в меншості людей, нехай це буде 5-7%. Є люди, котрим свербить, але вони не чухаються, а є такі, котрим свербить – і вони починають шкіру здирати, до ран. І це цілком ірраціональна складова революції. Не йдеться про технічні моменти: скинути якогось дрібного диктатора з балкона чи всіяти мільйонами трупів землю. Починається революція з відчуття великої кривди. З’являється моральне дно, нижче якого люди просто не можуть падати, момент, після якого компроміс буде виглядати, ніби ти «сучишся». Хоча ілюзію можна створити – мовляв, ти живеш у нормальному світі, – читати хороші книжки, пити каву. Але є межа, після якої брехати важко навіть собі. Це як у грибів – міцелій може раптом вистрелити і створити якесь диво.

Злиття революційного та комсомольського елемента було помилкою? Чи варто було йти на загострення?

– Або йти на загострення, або перетворюватися на циніків. Наше середовище було не дурнішим від комсомольців, хоча знаходились і стримуючі фактори, бо приходить розуміння, що ти однаково чомусь дуриш людей. І навіть якщо не ти – то інший.

Але були такі ж юні, котрі пішли в комсомол, в «контору» і міліцію?

– Я казав про людей меншості, котрі готові несправедливість здирати зі себе разом зі шкірою. Ідеться про дискомфорт існування Богом створеної людини – можна не бачити, а можна бачити. Зрештою, прозрівають одиниці. Революція з’являється тоді, коли терпне серце, коли вже пояснення нічого не варті і лишається робити вчинок. Отак і йде: вчинки, герої, напівгерої, поети і письменники.

Чому ж одні посіли формальний статус героя, а інші лишилися поетами, письменниками чи галеристами, як ти? Хоча всі робили одну справу.

– Я не чув про героїв українських революцій, я знаю лише про пару стятих голів. Ніхто з нашого покоління не матиме ореолу, хіба як помруть, коли усна історія перетвориться на аналітику.

Чому революціонери почали курвитись?

– Через спокуси. Уже навіть не хочеться аналізувати, хто кого спокусив. Але відповідальність лежить на спокусниках. Тодішній світ вабив славою. Це була причина і привід багатьох конфліктів. У 1988-1989-му включилося відчуття накопиченої впродовж століть несправедливості. Народ реагує, коли є тотальна, глобальна несправедливість. Під час революції нема напівтонів – є правда і є кривда. Люди повстають проти кривди, не думаючи, що буде потім. А політики… Політики на руїнах Бастилії розбудовують свої дачі. Че Ґевара чи Шухевич хіба збудували собі щось, крім легенди, чи здобули щось, крім драйву? Щоправда, хіба Південна Америка стала такою, як хотів Че Ґевара? Навпаки – стала саме такою, якої він не хотів.

Зараз усе вщухло. Це брак революційної ідеї чи бюргерське розуміння, мовляв, «та що ми не робили б, однаково перекуплять-перепаскудять»?

– Люди завжди шукають якогось виправдання. З іншого боку, ми ще не опустилися до дна, аби відштовхнутися від нього ногами. Будь-яка людина, в тім числі і я, якщо має змогу перебувати у своїй вежі зі слонової кістки і якщо їй там буде комфортно з огляду на мораль, вона там і перебуватиме. Багатьох стримує страх, адже страхи бувають різні. Багато нинішніх політиків побоюються виглядати «лузером», невдахою. Під час Революції на граніті ми вже сягнули дна, тоді почуття справедливості нам казало: куди вже ще далі? Плюс було багато ірраціоналізму – ми ж не сиділи й не аналізували, а що буде, якщо буде. Аргументом є вчинок, але він притаманний самодостатнім людям. Якщо генерація спромагається на такі зриви – наслідки надзвичайні, а як ні, то відповідно. Важливий сам вчинок, а форма чи організація є похідними. Гадаю, навіть найбільші песимісти й циніки відчувають, коли роблять справжні речі. Коли ж маємо імітацію чи істерику, то й плоди її жалюгідні. Істерика ніколи не буває довгою і закінчується сльозами. Тоді ж усе довго накопичувалося – це не була якась ситуативна реакція на щось, скажімо, на якийсь закон.

Ми падаємо і падаємо, але мудрий український народ вперто обтирається: «нє, то не сеча, то якась провокація».

– Люди не зобов’язані мислити. Вони живуть собі і живуть. От коли в’їдуть за земельну межу якомусь бойкові, він психане, вхопить сокиру – і на його захист підніметься нація (сміється). І так, певно, балансує весь світ, живучи в кількох паралельних варіантах: Голлівуд, музика, супермаркети, інтернет-магазини тощо. Дискомфорт у світі відчувають всі, не лише голодні діти Африки. За останні десять років у світовій політиці з’явився, може, один політик із чіткими переконаннями – Лех Качинський. І він був затятий. Але у світі його приймали як кумедного, поки він не загинув.

Чому програла Помаранчева революція?

– Усе почалося раніше. 2002 року мені не треба було жодної Помаранчевої революції – вже тоді Кучма був готовий, аби його мішали з гноєм. І Росія була слабка. Але політичне бажання оволодіти ситуацією потягнуло і поразку революції. Комітет за правду і «нацики» ще впиралися. Решта, включно з Ющенком, ішли на компроміс. Ніколи їм того не пробачу. Маленькі компроміси спричинили до загальної поразки. Для мене 2002 рік став персональною проблемою – ті події мене якось підламали. Мені було соромно дивитися в очі тим самим студентам – з інституту виключають, міліція забирає. От ми їх повели – і що? У подібних ситуаціях з’являється страх за когось. Чи, може, то гостра відповідальність, бо ж розумієш, наскільки все складно. Ніби маєш казати: «дивіться, ось вам зірка в небі сяє». Однак сам розумієш, що це не зірка, а лише маленький крочок. Але ж молодим того не поясниш, вони ще не мислять поступальними категоріями. І зараз я сам думаю, чи потрібна оця поступальність… Наприклад, якби у 2004 році дотиснули питання і взяли дачу Кучми – історія України могла б змінитися. Справжній бунт є неконтрольований, а якщо люди готові, аби їх стримували, починається блуд. От блуд і відбувся, хоча масово це почали помічати лише згодом. У Помаранчеву революцію не вірили навіть люди, котрі її організовували: цього не робіть, ми там підтиснемо, тут домовимося, а загалом – розміняємось. Потім був момент, коли і бідні, і мільйонери відчули солідарність. Якби все пішло як слід, погодилися б і добровільно вносити податок на бідність. Але все це вимагає праці: вчитися самим, вчити і набирати інших людей. Когось виганяти, звільняти – а нафіга?

Чому у 2005 «помаранчеві» обламалися з проведенням внутрішньої чистки і не повикидали оте сонмище червоненків, третьякових тощо?

– Була лінь оволодіти процесом: ліпше взяти Червонця, бо він грамотний, ніж порядного, бо він неграмотний. Критерії бюрократії перемогли революційні критерії. Водночас природу Ющенка всі знали. 2002 року я сказав, що я йому не пробачу. Пробачив. Пішов зі всіма, щиро, хоча вже був немолодий. У мене зі Славком Рущишиним була й інша історія: коли нас по «Львівській газеті» почали бити за Ющенка гірше, ніж це робили Медведчуки. Бо коли по нас били Медведчуки – це зрозуміло, вони ж вороги. Але коли почали душити ті, з ким разом перемогли… Однак свої перевели нас у категорію небезпеки, бо хотіли жити в тому самому, за своєю суттю, контрольованому світі. Коли таке роблять свої, то завжди старими руками.

А феномен поразок наших політиків від Ющенка до Януковича?

– Ющенко не був політиком – він був економістом. Він такий самий, як Васюник, Пинзеник. Вони добрі менеджери, але… Вони змушені бути міністрами фінансів України, хоча з тим самим успіхом були б міністрами фінансів Венесуели, Британії чи Польщі. З Януковичем ще простіше – я не відчуваю в ньому нічого, крім жаги до атрибутів влади. Звідси мацання і цілування мощів і нерозуміння якихось глибших моментів християнства. Але він не є фінальним акордом української державності. Я не вірю у повторення Переяслава-1654 – слід розуміти, що Переяслав не був випадковістю. Це ж не було два дні п’янки, це була геополітика на тлі широких процесів – Європа падала по 30-літній війні, валилася Річ Посполита. Українська незалежність залежить не лише від нас. Здача України може стати приводом 3-ї світової війни, але наразі все лише витає у повітрі. Але все може повторитися, як було у випадку з Польщею у 1939 році. У повітрі чути запах нової війни, але в це не хочеться вірити.

– Дивно, але досі в Україні не з’явилися форматні фігури. От, вбили Чорновола – і на тому все. Приходять якісь половинчасті чуваки, котрі і то, і сьо, і ніби опозиція, але й при владі. Але націонал-чеґевар не постає.

От ти можеш назвати якусь особистість, яка прийшла в політику після 1996 року? 21 рік минув, а прізвища ті самі. У нас навіть провокатори нудні й убогі. Все відбувається надто технологічно – нічого цікавого ані справа, ані зліва, нічого цікавого, крім кількох публікацій у «Фейсбуку». От мої сусіди на хуторі – добрі люди, пашуть як коні, побожні. Прийшли радитись, куди сина віддати – «в митники чи у ксьондзи». У них цей злам уже відбувся – вони моляться рано і ввечері, але для них нема різниці, що одне, що друге. Цей симптом показовий, бо якщо вже чесні люди стають на бік зла, а то й, може, не зла, а просто гівна, то це біда.
Сором – одне зі справжніх відчуттів. Сором спонукає. Думаю, що у 1988-1989 роках це також було потужним чинником. Оцей глибинний сором, часом неусвідомлений, коли суспільство живе роздвоєним життям, коли людина змушена узгоджувати непоєднуване. Саме сором може стати рятівним.
Людина, яка не знає сорому, – страшна людина. Коли ж ідеться про масштаби нації, наявність сорому означає бажання виправити моральну помилку, і не конче свою.

– Зараз усе обламалось?

– Боягуз завжди знайде технологію, аби не зробити чогось. Я кажу молодшим: зроби помилку – і виправляй. Революції без моралі просто не існує. Інакше це буде або порожня технологія, або бунт із кровопролиттям та помстою. Моральні категорії є основою революції, якщо говорити про суттєві зміни, а не лише про фасадну зміну влади. Революція – це ж як віра, як Голгофа. І Ісус, і апостоли, крім усього решта, були морально гідними своїх ролей і своєї місії. Україна вгрузла. Цей стан – як хвороба, котру можна не лікувати, а можна лікувати неправильно. Найгірше – взагалі не лікувати. Бо навіть за неправильного лікування пацієнт перебуває в тонусі, мислить про шлях оздоровлення. А в нас цього так і не відбулося, хоча всі були свідомі потреби реформ. Чому не вдалося створити об’єднання опозиційних діячів, таких як Доній, котрі свідомо відмовляються вкладатись у формат колаборації із владою. Раптом хтось вирішив, що Доній чи Стецьків – не опозиціонери і місця в опозиційних списках їм нема. Революція передбачає багато дурної енергії і готовність відповідати на питання «чому?» – «бо так правильно!» Без аналізу, без графіків, без технологів і соціологів. Рішення приймається, бо воно правильне. Правильне слово. Правильний текст. Колись випускали листівку – і вона жила своїм життям. А зараз зі словом навіть працювати неможливо – пишуть мільйони слів у «Фейсбуку». І що?! Шкідливим є постійне розмірковування над несправедливістю, іноді просто треба робити вчинки.

Але часи були непростими завжди – і для Леннона, і для Че Ґевари?

Вони вчинки робили. Це не було словесне порно. Культура – шлях революційних змін.

Ти остаточно зав’язав із політикою?

– Формально так. Але якщо раптом з’явиться відчуття, що треба повертатись… Мені вже нема чого боятися, я навіть не боюся видаватися смішним. Гроші – дуже небезпечна річ, бо вони розмивають межі – і тоді все можна виправдати будь-чим.

Скільки часу треба, аби люди повернулися до якихось критеріїв у собі?

– Часу у цьому сенсі нема. Не потрібна і зміна поколінь. Покоління може сформуватися за два роки, а може не сформуватися і за двадцять. У нас хаотична історія – що під Крутами, що під час
ІІ Світової війни. Визвольний рух не конче був зумовлений Бандерою, ідеологією чи ОУН. У вчорашніх хлопчиків раптом з’являвся внутрішній стрижень і вони йшли на війну – не в регулярні війська, а до лісу. Звідки це з’явилося? Тато з мамою, певно ж, казали «ні-ні». Покоління може породжувати кріпаків, але післязавтра може статися вибух. І жодні соціологи не здатні цього передбачити. Маю дивне відчуття, що влада й опозиція якось себе взаємно зужили. Бо одне є непотребом, позаяк псує людям життя, а друге плодить сором.

 

Антін БОРКОВСЬКИЙ

Треба і собі написати про Маркіяна 

Він запам`ятав мене з першої “червоної Рути” з Чернівців 1989-го року. Я його тоді ще не знав, Просто Марек мене чомусь запам`ятав. Вдруге ми побачились у Львові на другому “Вивиху”, Мене на нього ніхто не запрошував. я поїхав сам. Час був такий що шукалось кожну можливість виступити перед публікою, Але на сцену довелось прориватись. Оскільки мене ніхто не чекав, І власне Іващишин в розмові зізнався, що пам`ятає мене з першої Рути. І пустив на сцену, Виступ вийшов так собі, Проте залишився факт що на Вивиху я таки виступав, І відразу поїхав у Шостку на зйомку передачі, де @Світлана Расстригіна зняла кліп на “Босанову”. Втретє ми бачились з Мареком у Луцьку на фестивалю в замку, Він поділився враження від мого виступу, що старий кінь борозни не зіпсував, Зовсім не зле, більше зустрічів не було, Принаймні не знаю, Чи не пам`ятаю, А була ще переписка з Мареком в приваті на ФБ. Йому йшлося про мій виступ у Дзизі В рамках якогось фесту, Правда до виступу досі так і не дійшло, Взагалі у Львові дуже давно не виступав, Може колись, Але спогади про Маркіяна залишаються найкращі! І без нього Львів вже не той Львів, Спи спокійно Мареку, Ти не дарма прожив,

Сергій ШИШКІН

Відтрембітали…Markiyan Ivashchyshyn Коло замкнулося. Ти казав, що вперше побачив мене на похороні мого тата, коли мені було два рочки у травні, коли цвів бузок…сьогодні я прощалася з тобою, теж у травні, коли цвів бузок…Прощалася у Домініканах, де ти був на моєму шлюбі, де ми з тобою хрестили мого сина і нашу похресницю😊
Пам’ятатиму, як ти дримбав у нас в офісі, коли придумував нові проекти. Пам’ятатиму, як злився і нервував, коли тебе не чула і копав мене, щоб я не зупинялася у своїх мріях та музиці. Як захоплювався моїм материнством та Олексою і постаттю мого батька. Пам’ятатиму, як тішився, коли реалізовувалися круті задуми, як ти співав і трембітав на Сіді і грав на дарбуці і головне, як ти щиро сміявся. Дякую, за твоє велике серце і віру в людство і прекрасне, дякую, що вмів щиро вибачатися і підтримувати, переживати і вмів Безумовно ЛЮБИТИ!
Прощавай, хай Тобі там буде надзвичайно затишно, світло і весело! Обіймаю!

Соломія ЧУБАЙ

 

Прощавай, велете

Коли Євген Глібовицький під час церемонії з нагоди вручення першої премії імені Ґії Ґонгадзе зі сцени згадував велетів і сказав, що Марека з нами більше нема, я про це дізналася ось тут і зараз. Такий був день. Заклопотаний і не фейсбучний.

В такі речі із дитячою впертістю не хочеться вірити. Бо такого просто не має і не може бути.

Сьогодні моя подруга надіслала фото ружевого куща і сказала, що саме це було і є для неї ознакою щастя літніх шкільних канікул. Звичайно, без музичної теми: куди прилаштувати і чим зайняти дітей. А виключно із звучанням теми власної безтурботності та волі. Я зрозуміла, що з Мареком в мені вмерла дитина.

Дитина, для котрої важливезними була навіть мовчазна присутність Марека і аура Дзиги, коли я приїздила до Львова.

Ось ця обовязковість, точка радості, звичаєвість,можливість щоразу це відчувати робили з кожної творчої одиниці, що ульвовилася, незалежно від віку-дитину. Якій дуже добре. Бо то є Львів. То є Дзиґа. То є Марек. То є завжди.

Прощавай, Велете.

Лариса ДЕНИСЕНКО

Ми встигли поговорити, чому ти пішов з політики

 

Колись у місьраді була фракція “Пори”, і ти заправляв у культурній комісії. Перші конкурси проектів, розмови про підтримку громадських організацій, про реформи комунальних установ, моніторинг культурної політики, якісь накази і положення, і дивні реформи, яких ніде до того не було, які не йшли через казначейство, але потім таки пролізали. Були чіткі позиції і сформовані уявлення про майбутнє міста. Змісти й сенси тих двіжух десятирічної давності мали вищу якість, ніж сьогодні, коли коньяк замінила цукрова вата. Тоді ще навіть люди між собою розмовляли. Але політика спалює щось всередині і зупиняє на півдорозі. Ми закриваємо цей досвід і робимо вигляд, що нічого не було. Граємо за чужими правилами. Ну а потім настає той кінець епохи.

Ми встигли поговорити, чому ти пішов з політики.

Ярина БОРЕНЬКО

Маркіяне, братику, навіщо Ти так із нами?…

Видно, Бог покликав, а тут не посперечаєшся. Бог рано кличе до себе велетів. Тим більше таких трудяг, які встигають на багато життів.

Марек був схожий на Гаґріда. Він височів над усіма могутньою поставою. Мав дитинно-веселий погляд на світ і пристрасть до усього незвичного, усіх непрОстих. Він був людиною Ренесансу, універсальною, енергійною, ненаситною до творчості й мандрів тіла й духу. А водночас твердим гуцулом, безмежно відданим Україні та українській культурі. Я не знаю нікого, хто зробив би більше для витворення парадигми сучасної україномовної міської культури.

Я намагався витягувати Марека на телебачення, бо така вже природа сучасності, що коли людину не показують в “ящику”, то вона наче й не існує. Ніц з того. Усі інші ведучі теж знають, чому Маркіян так рідко бував на екрані. Могутній тілом, духом і розумом, оточений фантастичною аурою, харизматичний, як біблійний Мойсей, він був дуже маломовним, говорив зважено і поволі, що руйнувало увесь темпоритм пересічної політичної програми…

Марек несамовито кохав Львів, і я його розумію, бо сам такий. Наше особисте коріння тут пустилося так глибоко, що усі інші варіанти топосу просто не розглядаються. А ще нас, хлопчаків з околиць міста, маніакально тягне у історичний центр. “Лялька”, “Вавилон”, “За кулісами”, “Клепсидра”, “Дзиґа” – унікальні місця сили, про які нащадки писатимуть романи і монографії, культ яких з часом тільки зростатиме. Але Марек, Маркіян дивитиметься на все це уже тільки з хмарини очима нас, його приятелів, друзів, шанувальників, – громади, якій Бог подарував змогу ходити Львовом поруч із Іващишином.

Андрій ПАВЛИШИН

Відійшов Маркіян Іващишин…

Odszedł Markijan Iwaszczyszyn, twórca i wieloletni szef lwowskiego Stowarzyszenia Artystycznego „Dzyga”, animator kultury, człowiek wielkiej wiary i empatii. Wielki patriota Ukrainy i przyjaciel Polski. Ikona Lwowa kultury, wysokiej kultury… To tyle tytułem oficjalnej informacji dla tych, którzy nigdy go nie spotkali, którzy – żyjąc latami we Lwowie czy też odwiedzając Lwów, nie zawędrowali jakoś do „Dzygi” na końcu ulicy Ormiańskiej.
A teraz chciałbym napisać coś od siebie, bardziej osobiście. Umarł mój Przyjaciel, człowiek, który pokazał mi własną interpretację Ukrainy, swoje do niej wielkie uczucie, który zachęcił mnie do intensywnej współpracy, trwającej prawie dwadzieścia lat (nasz festiwal „JazzBez” w tym roku skończy dziewiętnaście lat), prawdziwy Mistrz dla wielu młodych, oddany Kumpel – żeby zakończyć.
Nigdy bym nie przypuszczał, że Marek – młodszy ode mnie kilkanaście lat – wyścignie mnie w biegu w zaświaty. Tym bardziej przeżywam Jego odejście, że nie mogłem razem z nim pójść Jego ostatnią ziemską drogę, bo rzuciło mnie bardzo daleko – aż do Irkucka. Boli mnie bardzo, że nie mogłem iść obok Jaryny, obok Ostapa, o którym Markijan opowiadał mi z tak wielką dumą.
W ciągu ostatnich kilkunastu godzin z dalekiej Syberii śledziłem facebook, jak nigdy dotąd, prosiłem znajomych, aby zanieśli Markowi róże, przekazali najbliższym kondolencje, żeby choć trochę byli zamiast mnie w czasie uroczystości pogrzebowych.
To nieprawda, że chłopaki nie płaczą… Ale przychodzi moment, kiedy trzeba wstać, powiedzieć „Marku, do zobaczenia!”, pozbierać się i zastanowić, co dalej… Rzeczywiście wspomniany facebook okazuje się niezwykle pomocny, bo dzięki niemu dowiedziałem się od niezliczonych ludzi o ich żalu i wielkim szacunku dla Marka. Pewnie i na zebranie i podsumowanie tych wpisów przyjdzie czas…
Szczególną moją uwagę wywołał wpis Jurka Nazaruka. Markijana i Jurka łączyła wielka więź, która – jestem przekonany – po śmierci Marka powróci i zaistnieje swoim nowym życiem, takim właśnie dzygowatym kołysaniem, i stanie się źródłem radości wielu.

Зірки самі не запалюються і крила самі не виростають.. він тихенько сидів в кутику з коньяком і робив то кожного дня.
І якщо ти випадково залітав не туди, завжди знав де його шукати. І він знав, шо ти маєш бути.
Тепер треба вчитись бути самостійними і відповідальними.
Мабуть він вирішив, шо цей світ вже годен крутитись сам.
Важко собі уявити, шо він повигадує там, де є зараз.
А ше він був чарівником. Міфом. Такі не помирають, бо й так живуть в нашій уяві.
Але я не розумію чому фізично відчуваю, як частина його серця б‘ється в мені всередині…

Jurko Nazaruk bardzo ciepło i mądrze napisał o Markijanie, o Jego pracy i dziele, tym bardziej to podkreślam, że w tych trudnych godzinach, w niezliczonych wpisach na FB po tej tak gwałtownej śmierci Marka, właśnie słów Jurka w jakiś podświadomy sposób oczekiwałem. No więc przyłączyłem się do Jurkowego wpisu:
Tak, wiemy – Marek był czarodziejem, ale niestety odszedł, żyje natomiast Jego dzieło, spóścizna… Nie ma za wielu na świecie takich czarodziejów, we Lwowie miałem szczęście poznać, pracować i przyjaźnić się przez wiele lat tylko z jednym – z Markijanem właśnie.
Marek, pomimo tego, że otaczali go ludzie, mnóstwo szalenie wartościowych ludzi, tak naprawdę był niezwykle samotny i wielokrotnie dla wielu niezrozumiały… Takim go właśnie spotykałem, zwłaszcza w ciągu ostatnich lat…
Tak, Marek był postacią nietuzinkową i niepowtarzalną, tak jak jego ukochana „Dzyga” była jedyna i niepowtarzalna. Nie ma bowiem we Lwowie, czy gdziekolwiek bądź, takich samych „Bączków”, takich samych knajp.
Zauważyłeś, Jurko? W tym ostatnim zdaniu z czasu przeszłego przeszedłem do czasu teraźniejszego… I nie jest to z mojej strony sztuczka, jakaś figura literacka, tak to się samo po prostu napisało. A żeby przejść do czasu przyszłego, tylko pragnę Ci podrzucić te moje przemyślenia, żeby może w jakimś stopniu stały się również Twoimi udziałem…
Nade wszystko warto i należy nadal pomnażać dzieło Markijana Iwaszczyszyna. Niech się kręci i kołysze! Czego życzę Tobie i lwowiakom, życzę sobie, aby świadome i dobre postępowanie było jak modlitwa za naszego Przyjaciela.
I już na zakończenie dodam: Sądzę, że nie jestem pierwszy, który pomyślał o wydaniu wspomnień o Markijanie, np. za rok – w pierwszą rocznicę Jego odejścia.

puste miejsce

ze wszystkich śmierci ostatnich
do tej najtrudniej mi dojść
puste miejsce
liczy już sobie 432 godziny
potomek mały a już osierocony
miejscówka wystawiona
na metafizyczną licytację
a obok popłakuje buchalter bezradny
bo bez kalkulatora

Irkuck, 30 maja 2019 roku,
już kilka dni od śmierci Markijana

Кшиштоф САВІЦЬКИЙ