Поетичний талант Петра Карманського яскраво проявився ще під час навчання в українській гімназії Перемишля.

Закінчив філософський факультет Львівського університету. Займався журналістикою, перекладами, викладав у Тернопільській гімназії. Вчителював у Канаді (1913-1914).
Під час Першої світової війни працював у таборах військовополонених українців російської армії у Німеччині, Австрії. Активний учасник встановлення української влади в Тернополі в листопаді 1918-го, член парламенту ЗУНР. Пізніше – секретар дипломатичної місії УНР у Ватикані, представник уряду ЗУНР у країнах Південної Америки.

Володимир Кедровський, який навесні 1921-го відвідав Петра Карманського в Римі, згадував: «Два дні прожив я у Карманського, проводячи весь час за читанням його перекладів з італійської мови, яку він знав досконало. Планували видати цілу низку книжок, в яких змальовано боротьбу за волю та державність інших народів, щоб на прикладах їх училися та гартувалися українці в боротьбі за свою державність…».

Після поразки Української революції емігрував, вів активну культурно-освітню діяльність в українській діаспорі. Очолював Союз українців Бразилії.
В 1931-му повернувся в Західну Україну, викладав в українській  гімназії в Дрогобич (в цьому приміщенні, як відомо нині міститься ЗОШ № 1, а на стіні будівлі є пам’ятна таблиця, присвячена видатному поетові та педагогові, що не тривалий час мешкав у нашому місті).

Після радянської окупації залишився на Батьківщині. Викладав у Львівському університеті, увійшов до Спілки письменників України (1940-1947), очолював меморіальний музей Івана Франка у Львові.

Представник раннього українського модернізму. Автор поетичних збірок «З теки самовбивці», «Блудні огні», «Пливем по морю тьми», «Al fresco», «За честь і волю», «До сонця» та інших. Здійснив переклад «Божественної комедії» Данте.

У 1947-му почалося цькування радянською владою.
Помер 16 квітня 1956-го у Львові, похований на Личаківському цвинтарі.

В МОЇЙ ДУШІ СТРАШНА ПОРОЖНЯ…

В  моїй  душі  душі  страшна  порожня,
Як  в  зимній  келії  черця,
І  я  стою,  як  придорожна
Стара  святиня  без  жерця.
Престоли  давніх  божищ  впали
І  стратили  весь  чар  прикрас,
Цінні  ікони  люди  вкрали,
В  лампадах  весь  огонь  погас.
Із  острахом  дивлюсь  довкола,
Шукаю  для  душі  богів,
А  сірі  дні  пливуть  спроквола
І  з  груді  рветься  скорбний  спів.

***

Піду від вас; піду світами,
Здвигну собі терем спокою,
Спов’юся чорними думками
І стану жити сам собою.
Піду від вас; візьму з собою
Гіркий доробок: рани й муки,
Зачиню двері за собою
І в струях сліз омию руки

     Петро Карманський (збірка «Al fresco»)                                               

Джерело