Історик (випускник історичного факультету Львівського національного університету, викладач кафедри нової та новітньої історії України Українського католицького університету), правозахисник (свого часу очолював Українську асоціацію “Міжнародної Амністії”), журналіст, публіцист, редактор (був співредактором відомого часопису “Ї”, тривалий час очолював читану й популярну свого часу щоденну “Львівську газету”, редагував мережний ресурс “Західної аналітичної групи” www.zgroup.com.ua), телеведучий (“Політична шахівниця” на Львівському ТБ), успішний перекладач польської прози та публіцистики й наукових текстів із англійської мови).

Сьогодні Андрій на “вільних хлібах”, в основному займається перекладацтвом.

Ми попросили пана Павлишина про розмову, позаяк він має тісні контакти з нашим містом, часто бере участь у заходах, присвячених життю та творчості Бруно Шульца.

Майдан: Як так сталося, що тобі довелося піти з “Львівської газети”, яку ти редагував упродовж декількох років і яка завдяки тобі стала однією з найбільш популярних на Львівщині?
Андрій Павлишин: Справа це давня, відтоді багато води протекло у Полтві. Змінилися кілька колективів журналістів і головних редакторів, змінився власник, врешті, уже понад рік, як в Україні змінився президент, і ми тепер живемо в цілком іншій країні, де про минулу свободу журналістської діяльності залишилися тільки спогади. Процес усунення з журналістики та публічного простору таких людей, як я і мої колеги по складу “Львівської газети” до 2006 року (а я хочу дуже твердо наголосити, що газета була продуктом спільних зусиль усієї команди і результатом особливого духу свободи, який нам гарантувала відданість стандартам західної демократичної журналістики!), як пізніше стало зрозуміло, був частиною процесу згортання наслідків Помаранчевої революції. Олігархи зуміли втопити Україну в “дурних” грошах, їм були непотрібні незалежні журналісти, а самостійно, без зовнішнього фінансування, ані журналістика, ані видавнича сфера загалом не виживуть. Отож, нічого особистого, лише брудний бізнес. Знаючи нашу принциповість і фаховість, нові хазяї України нікому з нашої команди не пропонували участі в жодних інших проектах, і ми “розлізлися межи людьми, як мишенята”, займаємося хто чим, дехто емігрував, частина назавжди покинули журналістику.

Майдан: Які виклики постали перед нами після усієї лінійки минулорічних виборів, від президентських до місцевих? Як ти сприйняв і оцінюєш їхній перебіг і результат?
Андрій Павлишин: Усі ці вибори продемонстрували тріумф російської політичної ідеї та американських виборчих технологій. Консолідована партія олігархів, не зареєстрована в жодних мінюстах і не присутня на жодних ток-шоу для дурників, твердою рукою змінила одного свого представника, Ющенка, на іншого, Януковича. В принципі, нічого би не трапилося, якби перемогла Тимошенко, – не трапилося, звісно, для “партії олігархів”, ну хіба трохи по-іншому вони би переділили власність. В умовах, коли луснуло кілька гігантських світових фінансових афер, олігархи не захотіли бавитися у популізм і роздавати пряники руками чарівної Юлії, а просто і дешево зіштовхнули лобами електорат Сходу й Заходу, змусивши людей думати, що вони відстоюють якісь цінності. Але і партія регіонів, і “Свобода” – це різновид політичного наперстка, в обох випадках ідеться про прикриття гучними грізними заявами цілковитої відсутності задекларованих дій. Тобто, щось вони там роблять, бо на роботу в органи влади ходити треба, тільки це не та робота, яку вони обіцяли зробити (бо це нереально), і не та, яка потрібна людям (бо мали вони тих людей відомо де). І ті, й другі хіба що ревно цькують українських лібералів, “янучари” – за те що українські, а “тягнибоки” – за те, що ліберали. Україна упевнено стає інфраструктурним придатком Росії, яка, в свою чергу, є сировинним придатком великих держав сучасності – Європейського Союзу та Китаю. Схоже, що тим, хто перебуває при владі в сучасній Україні (і Росії також), зовсім не потрібні ті десятки мільйони “дармоїдів”, які хочуть, аби олігархи з ними “ділилися” своїми казковими статками. Отож, будуть нас витискати в еміграцію або душити податками і сваволею всіх виконавчих структур так, що більшість тих, хто залишаться, успішно перемре уже до кінця цієї декади. Решту будуть обслуговувати газові й нафтові труби на Заході та чадні шахти й гути на Сході.

Майдан: Як оцінюєш нинішній стан львівської преси і у якій мірі є вона сьогодні незалежною?
Андрій Павлишин: Після тотальної перемоги “партії олігархів” на виборах усіх рівнів Україна стрімко деградує. Вільне слово цій братії не потрібне. На Заході вимерли такі мастодонти, як Вінстон Черчиль чи Джордж Кенан, отож “холодна війна” за демократію і свободу уже давно й надійно забута. Закордон нам не допоможе. Відтак у пресі залишилася запотребуваною інвесторами винятково ніша таблоїдів – газет і журналів, які примітивізують свідомість, присипляють її, зводять усю проблематику життя до масової культури і приватного життя атомізованих аполітичних індивідів. Журналісти намагаються виживати й пристосовуватися, але загалом ситуація дуже погана. Серйозні тексти перекочували у т.зв. блоги, приватні щоденники журналістів, які ті регулярно публікують у мережі Інтернет, і мережні видання, тобто газети і журнали, доступні в Інтернеті. Щоб їх читати, потрібні домашній комп’ютер і наявність удома мережі. Це доступно поки що небагатьом, а особливо проблематично в маленьких населених пунктах, де немає бізнесової інфраструктури. Але техніка стрімко розвивається, уже зараз мобільні телефони доступні практично усім, отож, гада. Уже післязавтра так само доступними для усіх будуть “читалки” для мережної преси. Тоді й поговоримо про незалежність преси.

Майдан: Ти двічі побував на стипендіальних програмах польського Міністерства культури. Як воно велося у Варшаві, і що ти там робив?
Андрій Павлишин: Далебі, мені пощастило двічі скористатися чудовою нагодою по півроку попрацювати у Варшаві, користуючись гостинністю польського уряду, який дає змогу митцям насамперед із України та Білорусі, але також із інших постсовєтських держав, ближче ознайомитися із сучасною польською культурою, втілити проекти, на які удома ми не маємо шансів – з відомих причин, зумовлених цілковитою ворожістю до культури українського істеблішменту, котрий цікавиться винятково оглупленням публіки за допомогою “зомбоящика”-телевізора. На “Gaude Polonia” – так називається ця стипендіальна програма, ключовою постаттю якої є один із найкращих знавців і найбільших друзів України в Європі Боґуміла Бердиховська, – склалося справжнє братство художників, які творять, а ще більшою мірою творитимуть завтра нашу національну культуру в її європейському вимірі. Користуючись польськими бібліотеками, музеями, архівами, користуючись порадами блискучого перекладача, президента польського ПЕН-клубу Адама Поморського, я переклав у 2007 і 2009 роках спершу есеїстичну трилогію нашого земляка, колишнього львів’янина, поета і есеїста світової слави Збіґнєва Герберта (вона опублікована в 2008 році у трьох книжках – “Варвар у саду”, “Натюрморт із вудилом”, “Лабіринт біля моря”), а відтак фундаментальну працю чудового поета й літературознавця Єжи Фіцовського “Регіони великої єресі та околиці”, присвячену всебічній реконструкції життя і аналізові творчого доробку геніального дрогобичанина Бруно Шульца (ця книжка опублікована там само, що й попередні, у київському видавництві “Дух і Літера”). Варшава пропонує масу цікавих заходів, це велике і по-справжньому європейське місто, яке я пізнавав, спілкуючись із його мистецькою елітою (що, звісно, сформувало трохи інший дискурс, аніж у тих, хто їде до Польщі на заробітки). А попереду – ближче знайомство із Краковом. Там я працюватиму влітку цього року, скориставшись стипендією Інституту книги, який дає нагоду повправлятися у перекладі на історичній ренесансній Віллі Деціуша. Туди приїжджають перекладачі польської літератури з усього світу, в тому числі, з України, – до мене там побували Сергій Жадан, Наталка Сняданко, Лариса Андрієвська, Оля Сидор, Олесь Герасим тощо. У Кракові я займатимуся підготовкою до видання українського перекладу епістолографічної спадщини Бруно Шульца, а водночас, як завжди, читатиму нові тексти, будуватиму нові плани, контактуватиму з колегами, тобто робитиму те, чого позбавлений в Україні завдяки ідіотській і недолугій культурній політиці нашої влади усіх партійних мастей – від Ющенка до Януковича, і від Тягнибока до Тимошенко, котрі намагаються загнати нас у культурне гетто (читай, стійло) і перетворити на легко маніпульований пластилін. Виховані на догматичному марксизмі, вони скільки завгодно можуть рядитися у вишиванки і клясти Леніна, проте в серці у них твердо палає віра в первинність “бабла” і вторинність усілякої там “культурки” і “духовності”. Мабуть тому наші люди їздять на заробітки до Польщі й далі на Захід, де уже дуже давно культура та повага до людини з усією її здоровою тілесністю і здоровою духовністю поставлена у центр уваги усіх структур громадянського суспільства. Вільні люди Заходу турбуються про те, щоб усім було добре, а не поклоняються, наче дикуни, ідолові держави, вказуючи їй належне місце інструмента досягнення мети, а не самої мети.

Майдан: Минулого року читачі нарешті взяли до рук твій переклад “Регіонів великої єресі” Єжи Фіцовського – чи не найсерйознішу книгу про Бруно Шульца…
Андрій Павлишин: Ця книжка – доволі особлива, вона є підсумком півстолітнього доробку великого поета Фіцовського, котрий не пошкодував часу й зусиль для реконструкції крихта по крихті життєвого шляху геніального дрогобичанина Бруно Шульца. Парадоксально, що сам Фіцовський – варшав’янин, усе життя прожив у польській столиці, проте, прочитавши Шульца юнаком у 1942 році, назавжди полюбив його прозу і вчинив неможливе, подолавши бар’єри і кордони, які здавалися нездоланими. Відтак постала зразкова праця, до всього ще й цікава, наче детектив і роман про кохання під однією обкладинкою. До українського втілення “Регіонів” ми з видавництвом “Дух і Літера” йшли кілька років, намагаючись задати високу планку підготовки видання і щодо мови перекладу, і щодо всебічної вичитки тексту, узгодження різних його частин, внутрішньо перешитих взаємними посиланнями, і щодо наукового апарату. Тепер книжка пробивається до читача – презентації, читацькі конференції, лекції в спеціалізованих авдиторіях, – усе, як завжди. А почалося все минулої осені в Дрогобичі, де “Регіони” стартували у публічному просторі презентацією в Дрогобицькому університеті, дуже важливому осередку інтелектуальної активності міста й України загалом. Принагідно, хочу подякувати за консультації та підтримку в підготовці книжки і тобі, Леоніде, і пані Вірі Меньок із полоністичного центру, – ви були моєю точкою опори в цьому місті, а подекуди й архімедовим важелем, який допомагав перевернути гори на шляху до мети: ознайомлення українського читача із “книгою книг” шульцологів і шульцоманів.

Майдан: Кого з польських письменників ти перекладав і чим був зумовлений вибір?
Андрій Павлишин: Перекладав я багатьох і різних авторів, їхнє поєднання в одній особі перекладача виглядає парадоксальним, але так воно сталося… У Харкові вийшли друком переклади кількох романів і збірки оповідань Мануели Ґретковської – прозаїка стилю “нью ейдж”, такого собі схрещення Ліни Костенко та Ірени Карпи; в часописі “Ї” публікувалися мої переклади оповідань Бруно Шульца, філософських казок Лешека Колаковського, галицьких оповідань Анджея Стасюка, есеїв Герберта. Пізніше окремими книжками вийшли уже згадані розмисли Герберта про сутність європейської цивілізації та велич її культурної спадщини, також збірка блискучих сатиричних афоризмів львів’янина (а також віденця і варшав’янина) Станіслава Єжи Леца “Незачесані думки”. Це лише третина його афористичної спадщини, я ж підготував увесь комплекс, але він ще чекає свого видавця, так само, як оповідання та есе про мистецтво Америки й Франції дрогобичанина Казимира Вєжинського, чотири романи, які складають епопею життя маленького галицького міста початку ХХ століття, написані уродженцем Стрия Юліаном Стрийковським, повноцінна збірка “Казок із королівства Лайлонії для дорослих і дітей” геніального оксфордського філософа Колаковського, оповідання про єврейські долі Генрика Ґринберґа, метафізичні оповідання неапольця Герлінґа-Ґрудзінського, чудові романи із життя львівської вулиці, написані львівським аналогом Януша Корчака, загиблою від рук нацистів письменницею Галиною Ґурською, врешті, час би наново перекласти книжки для дітей великого доктора і гуманіста Корчака. Особисто для мене великим викликом була би спроба перекласти казкові романи Дороти Тераковської та захопливе фентезі Анни Бжезинської. Усі ці втілені чи вимріяні проекти – те, що я пропонував і пропоную видавцям. Натомість, є і зустрічні пропозиції, вони постійно надходять від “Духу і Літери”, для якого я готую тексти переважно наукового та публіцистичного спрямування (минулого місяця завершив, скажімо, переклад книги Джорджа Сороса, присвяченої його світоглядові та пропозиціям удосконалення світових фінансів і економічної парадигми загалом), деякі тексти роблю для вроцлавської “Нової Східної Європи” (щойно вийшла дуже гарна книжка матеріалів конференції, присвяченої пам’яті митрополита Андрея Шептицького, підготована Фондом Шептицьких, де я виступав перекладачем і редактором), зрештою, цілком несподівано, але приємно, що надійшла пропозиція від видавництва “Астролябія” перекласти увесь цикл пригод Томека Вільмовського, який свого часу написав для молоді ерудит і шанувальник далеких мандрів Альфред Шклярський (моє покоління знайоме з цим десятитомником завдяки російським, дуже недосконалим і спрощеним перекладам). А в даний момент разом із групою перекладачок із Києва працюю над книжкою есеїстки Чеслава Мілоша, яка з’явиться уже в травні, – хочемо встигнути до століття нобелівського лауреата. Перекладач – професіонал. Він може мати свої смаки і уподобання, пропонувати симпатичні йому книжки, але в здоровій видавничій ситуації насамперед видавництва пропонують цікаві їм тексти, а перекладач, я переконаний, повинен уміти порадити собі з будь-якими із них.

Майдан: Знаю, що ти перекладав також публіцистику легендарного Адама Міхніка? Чим цікавий тобі цей автор?
Андрій Павлишин: Колись мені пощастило перекласти книжку, присвячену трансформації польського суспільства від командного соціалізму до сучасної ліберальної моделі, написану Лешеком Бальцеровичом. Адам Міхнік – ще один з-поміж тих титанів, завдяки котрим сучасна Польща є тією, якою ми її знаємо. Про Адама можна говорити годинами. Сердечний, мудрий, дуже яскравий за журналістським стилем, чудовий і висококласний історик, він поєднує в собі глибину змісту та легкість викладу. Перекладати його було для мене великою честю, сподіваюся, що книга “У пошуках свободи” – не остання моя пригода з доробком цього великого чоловіка. А довершенням оповіді про досвід польської трансформації мали би стати переклади спогадів Яцека Куроня, другого “дідька рогатого” польської опозиції, котрий разом із Міхніком, Валенсою, Бальцеровичем і десятками мільйонів своїх співвітчизників валив прогнилий комуністичний режим, щоб збудувати на його місці нову Польщу, може і не рай на землі, та все ж місцину, значно краще об лаштовану для гідного життя, ніж наші українські палестини.

Майдан: Як узагалі прийшов ти до перекладацтва, й чим є воно до тебе?
Андрій Павлишин: Мені це завжди подобалося, я отримував велике задоволення, а водночас відчував свою місію перед українською культурою, надаючи українського кшталту творові чужинського автора, в такий спосіб актуалізуючи в нашому інтелектуальному просторі кращі осягнення світової культури. Я мав велике щастя бути знайомим із такими блискучими перекладачами, як Григорій Кочур, Соломія Павличко, Юрій Покальчук, багато спілкуюся із чудовими фахівцями різних поколінь Ольгою Сенюк, Андрієм Содоморою, Віктором Морозовим, Миколою Рябчуком, Максимом Стріхою, Наталкою Іваничук, Юрком Прохаськом, Олею Сидор, Оленкою Фешовець, Наталкою Сняданко, Олесем Герасимом, а моїми учителями і зразком професіонала у перекладі є Марія Габлевич і Адам Поморський. Пізніше прийшло знайомство з колегами в багатьох країнах світу, і настала мить, коли я відчув, що це моє головне покликання, отож, покинув попередні заняття і зосередився на перекладі та історичних дослідженнях, без яких я також не зміг би жити.

Майдан: Нерідко можна в нас почути, що непотрібні Галичині й Україні оті “чужинці” брати Ґотліби й Шульц з Дрогобича, львів’яни Герберт, Стаф, Лем, Лец і інші. Що ти думаєш з цього приводу? Й що можеш сказати про феномен галицького культурного Пограниччя?
Андрій Павлишин: Ті, хто кажуть щось подібного, керуються різними мотивами. Переважно йдеться про втілення комплексу неповноцінності, страх перед невідомим, яке втілене в постаті “чужого”, “іншого” тощо. Якщо не зробити творчий доробок наших земляків у вузькому сенсі (Галичина, Україна) та дещо ширшому (Європа) частиною нашої спадщини, то це буде не просто марнотратністю, але й злочин перед майбутнім України та українців. Хороший господар усякій речі в хазяйстві знайде застосування. Чомусь тим “розумникам” байдуже, що сучасні “Майбахи” та “Мерседеси”, розкішні парфуми, швейцарські годинники чи комп’ютери “Епл” і айфони з молільниками, і ще тисячі інших подібних речей виросли не у мами на городі. Користуються наввипередки, і їм не шкодить расове чи релігійне походження їх виробників. Але усе це матеріальне багатство ніколи би не постало без культурної спадщини, отож, або будьмо послідовними: або повертаємося гуртом жити у печерах, відмовившись від усього, що досягнуло людство, то все “чуже”, або приймаємо толерантно увесь доробок цивілізації. Особливий ґатунок “нігілістів”, які вимагають викинути з орта сучасності “чужих”, – різного роду графомани, пройдисвіти й скандалісти. Колись вони годувалися в ролі “синів лейтенанта Шмідта”, а тепер, особливо віддалік від культурних центрів, спекулюють на своєму ультраукраїнстві. Декому, як от пані Фаріон чи Теодорові Кукурудзі вдається зробити непогану політичну кар’єру. Але рано чи пізно, усі помічають, що самозвані “королі” й “королеви” голісінькі, а запропонований ними культурний продукт – кітч, треш, якщо не просто маячня. А про феномен прикордоння (у світовій літературі часто користуються терміном “фронтир”) описаний у тисячах книжок, я нічого нового не скажу. Хіба висловлю парадоксальну тезу, над якою працюю останнім часом, намагаючись обґрунтувати прийнятими в історичній науці методами гіпотезу: сучасні ксенофоби в Україні є політичними й ідеологічними нащадками сталінської парадигми легітимізації, яка запропонувала галичанам зловісну шахову композицію – в обмін на вигнання “чужих” (поляків, євреїв, українських лібералів) та усунення їхньої культурної та інтелектуальної спадщини з овиду, “наші люде” погоджувалися не бунтуватися, а шукати стратегій колаборування з комуністами. Розрахунок з минулим не відбувся, а люстрацію галичани вважають лише ще одним інструментом перерозподілу матеріальних благ і головного їх джерела – владного ресурсу. Шалена ідея подивитися на календар, щодо того, яке на дворі тисячоліття, їм на гадку не спадає…

Майдан: – Щиро дякую за розмову. Успіхів тобі й задоволення та радости від творчости.