Разом з мерами прибули керівники і чільні діячі фракцій, представлені у дрогобицькому міському парламенті. Всі разом говорили про ефективність (радше – про неефективність) місцевої влади.

“ЛЬВІВ ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ РАХУВАТИСЯ З ДРОГОБИЧЕМ”

Мабуть, найбільше до дискусії підготувався Михайло Лужецький, хоча, зрештою, дискусії як такої не відбулося, оскільки кожен висловлював свою думку, з якою погоджувалися чи ні, а аргументів на користь свого бачення проблеми ніхто не наводив.

Принаймні Михайло Петрович, на відміну від інших, мав, що називається, домашні “заготовки”, а тому висвітлив декілька проблем.

Насамперед він говорив про те, як міська влада представляє себе на державному рівні. Зокрема, мова йде про наповнення бюджету. Скажімо, зараз говорять про будівництво нового нафтопереробного заводу в Бродах, а не про використання потужностей дрогобицької “Галичини”. Звичайно, можна закинути п.Лужецькому, що не припиняється ні на мить боротьба кланів, в тому числі й на енергетичному полі, і будівництво нового нафтопереробного заводу є тому свідченням. Мабуть, колишній мер знає про це, однак дрогобицькі можновладці, на його думку, навіть не усвідомлюють, що вже сьогодні слід проторувати стежину до Києва, аби захистити інтереси Дрогобича та й, зрештою, регіону.

Саме розвиток Дрогобиччини як єдиного регіону став другим пунктом у виступі п.Лужецького, а це говорить про те, як дрогобицька влада бачить себе на рівні області. Скажімо, повноцінний розвиток Борислава і Трускавця неможливий без такого ж розвитку Дрогобича. У нас не лише спільний ринок праці, а й транспортне сполучення і багато інших проблем. “Львів зобов’язаний рахуватися з Дрогобичем”, – переконаний Михайло Петрович. На його думку, без Львова Дрогобич не зможе розв’язати проблему заборгованості Борислава за стічні води, яка на сьогоднішній день вже сягає понад три мільйони гривень.

Михайло Лужецький зупинився і на проблемі роботи мера і депутатів. Він переконаний, що у цьому повинно бути правонаступництво. Скажімо, якщо нині у Дрогобичі є цілоденна подача холодної води, то напрацювання з цього питання тривало вісім років. З іншого боку, в Дрогобичі нема гарячого водопостачання і, очевидно, ця проблема буде перекладена на плечі наступної влади.

“НЕМА НІЧОГО КРАЩОГО, НІЖ КОЛЕКТИВНА ФОРМА ГОСПОДАРЮВАННЯ”

Естафету від Михайла Лужецького прийняв Мирослав Глубіш. З’ясувалося, що його запросили на зібрання, але теми не окреслили. Тому, мабуть, і виступ його був сумбурним, хоча інколи метким і виваженим.

Насамперед Мирослав Іванович нагадав, що свого часу пропонував зібратися діючому меру і кандидам у міські голови, а Миколі Гуку зауважив, що біля трону стоїть ешафот.

Взагалі виступ кожного наступного мера був фактичним запереченням діяльності попереднього, хоча критична складова й не зашкалювала, а з боку видавалося, що можновладці гецують, добродушно насміхаючись один з одного. Так, вартувало Мирославові Глубішу просто сказати, що завтра прийде новий мер, як Микола Гук наїжачився і, усміхаючись у вуса, зауважив: “Не діждетесь”. Це неприємно вразило першого дрогобицького голову, бо він – зрештою, як і більшість дрогобичан – переконаний, що в березні наступного року в місті Юрія Котермака таки буде новий мер. Як бачимо, Микола Гук так не думає і ще вволю не накерувався містом, а тому, очевидно, буде балотуватися ще раз.

Мирослав Глубіш наголосив на конфлікті між міським головою і депутатським корпусом. Він навіть виголосив думку, що в цій ситуації пасувало би, аби, власне, депутати обирали би голову. Але оскільки чинне законодавство передбачає інше, то Миколі Гуку треба йти або на поступки депутатам, або взагалі йти геть. Цього разу діючий міський голова стримався від коментарів, але його іронічна посмішка говорила сама за себе.

А далі Мирослав Іванович, на жаль, зійшов на суто технічні проблеми, прекрасно розуміючи, що в його мерів-опонентів зовсім інша точка зору. Скидалося на те, що з поважної розмови про ефективність (чи неефективність) дрогобицької влади зіскочили на виробничу нараду, на якій у режимі ручного управління розв’язуються нагальні проблеми міста.

Мирослав Глубіш говорив про втрати водоканалу, про незацікавленість у збереженні води, про те, що небезпечно у кожній квартирі встановлювати котли автономного опалювання, але економічно вигідно спорудити одну котельню для всіх. Мабуть, колишній голова міської ради занадто далеко відійшов від потреб простого люду, який замерзає взимку, а зі встановленням автономного опалення платить копійки порівняно з тим, що доводилося платити “Теплокомуненерго”. А коли він заявив, що нема “нічого кращого, ніж колективна форма господарювання”, я як редактор “Тустані” зрозумів, що був правий, коли років п’ятнадцять тому на шпальтах часопису називав Мирослава Глубіша “більшовиком”.

Не забув Мирослав Іванович і про мою скромну персону, згадавши критичні випади проти нього. “Але я Власюку нічого не зробив, хай підтвердить, – сказав він, – бо кожний журналіст має право писати те, що хоче”. Підтверджую, хоча не переконаний, що Мирославові Івановичу, як, зрештою, і його колегам-мерам, подобається принцип свободи слова.

“ГРОМАДА МАЄ КЕРУВАТИ ВЛАДОЮ У ДРОГОБИЧІ”

Довга мовчанка на зібранні не пішла на користь Миколі Гуку, і він відразу кинувся у бій. На його думку, в міській господарці існує чимало проблем, а тому влада неефективна.

А далі Микола Гук сказав фразу, яка відразу облетіла місто: “В Дрогобичі нема громади”. Над цією фразою збиткувались і колишні мери, і керівники та чільні діячі фракцій: мовляв, як так? Тебе ж громада обрала!

Попри всю мою критичність до постаті Миколи Гука, все ж таки тут я змушений стати на його захист. Так, діючий міський голова сказав, що у Дрогобичі нема громади, але вклав у це зовсім інший зміст, ніж це згодом дозволили собі його інтерпретатори. Він сказав, що жодне рішення громади на сесію не винесене (малися на увазі рішення, прийняті на громадських слуханнях). Наступною тезою було твердження про те, що дрогобицька громада не є владою. І насамкінець: громада має керувати владою у Дрогобичі.

Втім, очевидними є розбіжності у розумінні, що таке громада. Скажімо, Микола Гук звично повторює, що його обрала громада, а тому депутатам до його зняття було зась. Але чи відповідає це дійсності? Якщо взяти результати виборів, то за Миколу Гука проголосувало більше, ніж за інших кандидатів, але загалом – якихось 10-12 відсотків від загального числа виборців. Чи можна у такому разі стверджувати, що за нього проголосувала громада? Ось якби у чинному законодавстві була прописана норма, що вибори міського голови здійснюються у два тури, то навіть тоді можна говорити, що такого мера обрала не вся громада, а лише її більшість, хоча мер в очах громади виглядав би легітимною постаттю.

Якби Миколу Гука дійсно обрала дрогобицька громада, вона би не допустила, аби депутати проголосували за дочасне припинення його повноважень. Та й коли він повертався після рішення севастопольського суду, який відновив його на роботі, громада мала би з хлібом-сіллю урочисто зустріти свого героя. Цього не сталося, бо за Миколу Гука проголосувала лише частина громади.

Микола Гук знову заговорив про неефективність влади. Багато нарікань у нього було на адресу депутатів, яких він звинувачує у всіх мислимих і немислимих гріхах. Свого часу він запропонував, аби кожний депутат взяв під свою особисту відповідальність окремий округ, але народні обранці за це не проголосували. Міський голова переконаний, що влада поділена на більшість і меншість. Повторивши знову заяложену фразу, що міського голову обрала громада, а мер нічого не може зробити, Микола Гук вкотре кинув критичні стріли на адресу депутатів.

“ВЛАДА НАСАМПЕРЕД МАЄ БУТИ МОРАЛЬНОЮ”

Лідер нашоукраїнців Богдан Іванців, який давно рвався у бій, заявив, що влада насамперед має бути моральною. Він звинуватив Миколу Гука в аморальності, бо той на зустрічі заявив, що з бюджету розвитку розікрали 50 мільйонів гривень. “Тепер я розумію, звідки ноги ростуть, – зауважив Богдан Михайлович. – Як можна розікрасти 50 мільйонів, якщо в бюджеті розвитку лише 36 мільйонів? Це ви, Миколо Петровичу, вводите в оману дрогобичан!”.

Богдан Іванців переконаний, що у депутатський корпус прийшли нефахові люди. Він також зауважив, що якби не характер Миколи Гука, багато проблем можна було би розв’язати, щоправда, не розшифрувавши, що ж це за характер такий у колишнього морського офіцера.

Микола Гук не залишився у боргу і сказав, що за півтора року його відсутності не впізнав Дрогобич, який “заріс лісом”. У подальшому два опоненти сперечалися між собою з різних проблем, аж поки слово не взяв Ігор Логин з дружньої Миколі Гуку фракції – Конгресу українських націоналістів.

На його думку, мер повинен бути авторитетною людиною. А якщо буде на своєму місці депутатський корпус і активно працюватимуть депутатські комісії, місто буде процвітати. На жаль, зі слів Ігоря Логина випливало, що жодної складової для успішного процвітання міста немає. Він заперечив Миколі Гуку: “Громада у Дрогобичі є, але вона пасивна”. Також Ігор Логин звинуватив мера у тому, що той не знає регламенту і не проводить громадських слухань.

Богдан Волошин із фракції БЮТ зауважив, що хотів почерпнути для себе щось нове, але, слухаючи мерів, нічого нового не зауважив. “Прикро, – сказав він, – критикуємо самі себе і навіть не знаємо за що”. На його думку, депутати йдуть щось зробити. Інша справа, як вони це роблять – якісно чи не зовсім. Гуку важко зрозуміти депутатів, бо він сам ніколи депутатом не був. Він спростував думку мера про те, що депутати не закріплені за округами, адже кожний бютівець відповідає за роботу округу і, на відміну від міського голови, звітує про це.

На думку Богдана Волошина, на громадських слуханнях, які проходили у філармонії, “депутатів хотіли опустити”. Але тут же Мирослав Глубіш, який уважно все слухав, саркастично запитав: “Чи можна опустити депутата, якщо він добре працює?”. Всі розсміялись, а Богдан Волошин не знайшов гідної відповіді першому мерові.

Тарас Кучма, який представляв фракцію “Пора”, здебільшого говорив про медичні проблеми Дрогобича, але також задав риторичне запитання: “Чи знають мер і голови фракцій генеральний план розвитку міста?”. Оскільки ніхто в цьому питанні не розбирався чи вже був змучений майже тригодинною розмовою, а тому не виявляв зацікавлення у продовженні зустрічі, то питання зависло у повітрі.

Депутат Богдан Звір із Блоку Костенка-Плюща говорив про неефективність дрогобицької влади, про нефаховість міського голови, а також про всеукраїнські проблеми. На його думку, чотири особи можуть поділити країну, а ми всі українці, проте сваримося між собою. Наголосив він і на тому, що в різних законах є розходження з того чи іншого питання.

Депутат Роман Курчик, який очолює фракцію Руху, зауважив, що громада заслуговує на того мера, якого має. Він звинуватив Миколу Гука, що той не запропонував на відповідальні посади тих людей, з якими йшов на вибори.

КОЛИШНІ МЕРИ – НЕЩАСНІ ЛЮДИ!

Відтак кожний став говорити все, що хотів, і розмова дійсно могла би перетворитися на дискусію, якби всі не були перемучені.

Дочасно покинули зібрання Богдан Іванців і Микола Гук – і аж тоді з’ясувалося, що у присутніх до них є ще чимало питань.

“Прокинувся” Михайло Лужецький, який розповів про одну свою розмову з Миколою Гуком. Він прийшов до нього і запропонував свою допомогу, але той відмовився, а потім, за словами Михайла Петровича, телефонував до різних начальників, аби колишнього мера не прийняли на роботу. “Нема в Дрогобичі політикуму, – насамкінець зауважив він. – Нехай би Координаційна рада Блоку національно-демократичних сил Дрогобиччини відповідала за тих, кого підтримала на виборах. А в депутатському корпусі нині є 7-9 кандидатів на міського голову”.

Оскільки всі вже були налаштовані на пустопорожні теревені, які ні до чого не зобов’язують, я вирішив задати провокаційне питання мерам, що залишилися на зустрічі: “Яку найбільшу помилку в своєму житті ви зробили за час, коли керували містом? Чи будете балотуватися на посаду міського голови”.

Мирослав Глубіш довго не думав і заявив, що найбільшою помилкою було те, що він погодився стати головою міської ради, а на посаду мера більше балотуватися не буде.

Михайло Лужецький думав довше. Він сказав, що помилився в друзях і довіряв багатьом людям, які потім його підставили. Щодо балотування в мери, то він ще не знає.
Як подумаєш, то якими нещасними людьми є наші колишні мери!

Родзинкою зустрічі був головний бойко Дрогобиччини Любомир Сікора. У мало не пляжному костюмі він проспав усю зустріч (чи, може, глибокі думи зайшли до його голови?), а потім зауважив, що партії мають героїв, але не мають інтелекту. Насамкінець він сказав, що хоче створити у Дрогобичі наукову бібліотеку, але це не вельми зацікавило присутніх. Щоправда, організатори зустрічі пообіцяли наступне зібрання присвятити цій темі, але ображений Любомир Миколайович сказав, що і сам годен зібрати потрібних людей.

“Хитрість” “свободівців”, з чого я й розпочав свою розповідь, виявилась у тому, як чітко всі крапки над “і” розставили організатори зустрічі Ігор Бараняк і особливо Олег Косик, який, подейкують, буде балотуватися на мера від цієї політичної сили. У теоретичних питаннях ефективності влади вони заткали за пояс колишніх і діючого мера, показавши їхню нікчемність і маловиразність.

Якби не фуршет з коньяком і канапками, то всі присутні були би ображені на таку “хитрість” “свободівців”. А так розмова продовжилась у дружньому руслі.

У ПИТАННІ ВВЕДЕННЯ СМЕРТНОЇ КАРИ “СВОБОДА” І КОМУНІСТИ ЄДИНІ

Уже вдома почав переглядати проект Конституції України від “Свободи”, розданий на зустрічі, і тут же наштовхнувся на першу статтю:

“За злочини проти Української нації, Української держави та особливо тяжкі злочини проти людини і громадянина вводиться смертна кара”.

“Свобода” на словах відстоює християнські цінності, а насправді хоче знехтувати одну з Божих заповідей: “Не убий”.

В цьому питанні прихильники Олега Тягнибока виявилися в одній команді з прихильниками Петра Симоненка. Комуністи зареєстрували у Верховній Раді законопроект, в якому вимагають застосовувати смертну кару (а конкретно розстріл) за зумисне вбивство, торгівлю людьми, розбій, бандитизм, теракти, контрабанду наркотиків і отримання хабарів в особливо великих розмірах.

Як відомо, вперше смертну кару в Україні було скасовано в 1995 році як наслідок вступу нашої країни до Ради Європи. Проте через кілька місяців смертні вироки в Україні знову стали виконувати, дійшовши висновку, що рішення про мораторій було прийнято без дотримання належної процедури. У 1997 році мораторій на виконання смертних вироків знову почав діяти, і з цього часу в Україні вже нікого не страчували. У 1999 році Конституційний Суд визнав, що смертна кара суперечить Конституції України, а у 2000 році Верховна Рада внесла зміни до Кримінального кодексу України, якими остаточно вилучила поняття “смертна кара” з офіційного списку кримінальних покарань в Україні.

Нині, як бачимо, необільшовики в особі комуністів і “свободівців” знову хочуть повернути смертну кару. Це не нове для політики. Цим завжди спекулювали політикани різних мастей, особливо під час виборчих кампаній. Щоправда, після виборів питання смертної кари забували, як, скажімо, забували питання про мову.

Якщо комуністи посилаються на те, що, мовляв, смертну кару застосовують, скажімо, в США, Японії, Китаї та Ізраїлі, то “свободівці” виходять з ідеї захисту Української держави. Але суть зводиться до одного: повернути стару совєтську модель покарання, яке грунтувалося на страху перед смертю.

Можливо, Олегові Тягнибоку чи Петрові Симоненку, які боротимуться за посаду Президента України, це й додасть якісь соті відсотка голосів, але нам, виборцям, не слід забувати, що до смертної кари можуть бути засуджені й невинні люди – і такі випадки в історії різних країн уже були. А на тлі економічної та політичної кризи “помилки” правоохоронців будуть особливо зловіщими…