Коли Ви перший раз по війні відвідали Галичину?

Вперше на Україну приїхав наприкінці 90-х років. Львів залишив у вересні 1945 року, і тільки через 50 років повернувся сюди.

– Як розпочиналися Ваші контакти з Дрогобицьким університетом і що вони для Вас означають?

– Ці контакти зініціював доцент Ярослав Лопушанський, який намагався у Австрії «змонтувати» групу людей, зацікавлених співпрацею з педагогічним університетом імені Івана Франка. Неодноразово в тих ознайомчих розмовах брали участь керівник департаменту культури Міністерства закордонних справ Австрії доктор Еміль Брікс і керівник відділу зарубіжних контактів Віденського університету магістр Ремберт Шляйхер. Пан Лопушанський ознайомив мене з науковими працями, виконаними германістами Дрогобицького університету. Це відразу викливало в мене зацікавленість цим навчальним закладом. Моїм реваншем була невеличка бібліотека книг німецькою мовою для університету, а кульмінацією став мій виступ в якості лаудатора під час вручення почесного доктора Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка Емілеві Бріксу.

– Де і як, пане Адаме, Ви пережили лихі воєнні літа?

– Воєнні роки стали для мене цілою епопеєю. Мій тато був адвокатом у Стрию. Першого вересня 1941 року, тобто через два місяці після вторгнення німців до нашого міста, батька було вбито у Голобутові. Невдовзі після цього мене повезли до Белжця. Звідти врятувався лише завдяки тому, що мене, замотаного у лахміття, скинули в отвір підлоги вагону для худобу, який прямував до Белжця. 1942 року втік зі Стрия, і в різних містах і містечках Галичини, в тім числі і у Львові намагався врятуватися. Опис цієї епопеї потребує окремої книжки. Зрештою йдеться про це в багатьох моїх текстах.

– Іноді можна чути від різних людей, що Голокост – справа виключна єврейська, стосується тільки самих євреїв. Інші говорять, що досить вже спогадів і розмов про Катастрофу: стільки років минуло. Що з цього приводу можете сказати Ви, безпосередній очевидець трагічних подій?

– Я вважаю, що Голокост – це трагічне нищення людської психіки. Ніколи до і після того не було такого «фабричного» знищення людей. Постійно ставлю собі запитання, як сталося, що народ, який дав світові Канта, Маркса, Лессінґа, Шіллера, Ґьоте, Ваґнера, Гауптмана, Манна і багатьох інших найчудовіших творців, міг опинитися на самому дні людської потворності. Думаю: це стало можливим, позаяк німецький народ став маріонеткою у руках диктатора. Голокост виявився справою не одного Гітлера, а сотень тисяч гітлерів. Система тиранії, диктатури, узурпаторства – це завжди велика небезпека для людства. У цьому випадку нищення психіки стало історичною подією. Людства мусить зробити з цього висновки на наступні п’ять тисяч років!

– Що означає і чим є для Вас, прошу пана, Галичина?

– Галичина для мене є територією, простором, де провів мої хлопчачі роки, є моєю малою вітцівщиною. Тут народився, тут навчився рахувати і читати, тут вперше в моєму житті закохався і покохався. Тут слухав розповіді моїх батьків і пізнавав Гуцульщину, куди на Говерлу піднімався зі своєю нянею Варвара. Писав про це досить вичерпно у моєму тексті „Галицький провінціал» («Galicyjski prowincjusz”).

– Чому Китай, Гонконг, а не якийсь інший регіон обрали Ви для своїх зацікавлень в бізнесі?

– Не випадково обрав для себе Китай і Гонконг як простір моїх зацікавлень. Писав у Варшавському університеті магістерську роботу про „Співіснування”, котре теоретично було ділом Тіто, Насера, Неру, а також Чжоу Ен Лая. По еміграції до Відня налагодив контакт з амбасадою Індії, звідки отримав в дарунок – листи Ґанді і Неру. Дещо пізніше познайомився у тому посольстві з китайцями, яким передав копію своєї магістерської праці. Вони були в захваті і запросили до Ґуанчжоу. Так почався мій «роман» з Пекіном.

– Пане Адаме, що могли би сказати про нинішню Україну і її перспективи?

– Мої взаємини з Україною обмежені лише контактами зі Львовом, Стриєм і Дрогобичем. В інших містах України побувати не встиг. Мої контакти в Україні є виключно літературно-науковими. Може й не маю рації й помиляюся, але не заглиблююся в українські політичні справи. Навіть якби й захотів, то забракло б часу, бо жоден з моїх візитів в Україну не тривав довше трьох днів. Та все ж мої розмови зі студентами і науковцями університетів Львова та Дрогобича справили на мене добре враження. Виглядає, що вони готові до інтенсивних взаємин і контактів з Європою, почувають себе тісно пов’язаними з нашим континентом. Щоправда іноді був заскочений провінціоналізмом і бюрократією, немовби з царської епохи. Наприклад, пам’ятна таблиця на будинку, де мешкав разом з батьками в Стрию, не була врешті вмурована в стіну: міський голова того не дозволив. Не дуже розумію такого рішення, адже подібна таблиця – привід для слави і честі міста, а не якась націоналістична провокація. Врешті-решт, я багато і позитивно писав про Стрий, і думаю, що як літератор чимало заслужив в цьому місті: збудував меморіал в Голобутові. Завдяки цьому і Стрий, і Голобутів сьогодні знають в усьому світі. Ну… і, крім того, я – почесний доктор Дрогобицького педагогічного університету. Скільки таких громадян має Стрий? Інші би цим пишалися. Однак, Стрийський міський голова керується іншими, не дуже переконливими аргументами. Але якими..?

– Щиро дякую Вам за розмову. Бажаю успіхів і нових візитів у Галичину.

Інтерв’ю взяв Леонід Ґольберґ

Автор щиро вдячний викладачеві Вірі Брухаль-Романишин за допомогу в підготовці цього матеріалу.

P.S. Коли матеріал був підготовлений до друку, редакції стало відомо, що Адам Зєлінський став лауреатом ще однієї літературно нагороди – премії Манера Шпербера. Удостоєно нашого знаменитого краянина цієї відзнаки за визначний внесок у розвиток літератури німецькою мовою, а також у зв’язку із 80-літнім юві