Суспільство в Україні поволі усвідомлює, що тільки власна активність може реалізувати його очікування. Не розрахунок на можновладців, а, добре знане в минулому, і тепер пригадуване гасло «Ідея і чин!» стає важливим чинником розвитку громади. В тому числі, підтвердження того ми можемо спостерігати у нас, у Дрогобичі.

Події 9 травня і 22 червня цього року показали зрілість дрогобичан, різноманітність громадської думки та конструктивність дії громади. Щоб підтвердити сказане, як приклад, приведу тільки декілька ініціатив, які виходили від самих городян, котрі самостійно відшукували засоби для їх втілення та здійснювали власними силами.

Отож, на напередодні 9 травня молодіжні організації Дрогобича вийшли з ініціативою нагадати мешканцям Дрогобича та його гостям про звірства, що чинилися у нас у місті під сумнозвісним червоним прапором.

На основі документальних матеріалів були виготовлені стенди, які без зайвих слів демонстрували справжнє обличчя «радянського щастя».

Були підготовлені плакати з листівкою кінця 40-х років, авторства Ніла Хасевича «Про героїчну боротьбу українців», на якій повстанець топче червоний і нацистський прапори, як символи однаково ворожих для українців ідеологій.

Було організовано молебень за всіх полеглих у роки Другої світової війни, під час якого наголошувалося на тому, що кінець війни означав поразку одного тирана перед іншим і що великі жертви були покладені людьми під час війни та, що не менш важливо і після неї.

Щодо 22 червня, то цей день у нас ніколи не відзначався окремо, оскільки був черговим кривавим етапом у Другій світовій війні, у поділі світу між двома ворожими людству силами. Та через те, що напередодні цієї дати з загальнонаціональних ефірів полинули масові маніпуляції у стилі «героїчної радянської доби», громада Дрогобича знову не змогла залишатися осторонь.

Напередодні було створено громадський оргкомітет, який взявся реалізувати проект щодо створення меморіалу пам’яті жертв радянського терору в червневі дні 1941 року, коли в застінках НКВД на вул. Стрийська, 3 було закатовано за орієнтовними даними близько тисячі осіб. Проект полягає у фіксації на таблицях імен всіх відомих осіб, що загинули від рук радянських воїнів, а започаткувати його вирішено було саме в день 22 червня цього року урочистою панахидою за участю владики Ярослава Приріза та всього духовенства Дрогобича. Наперед зазначу, що наше духовенство УГКЦ своєю активною участю у цьому заході підтвердило, що продовжує знаходиться в авангарді найбільш вагомих громадських ініціатив.

s3

Окрім цього, за громадською ініціативою було випущено перше число газети-додатку «Наша правда», в якій дрогобичанам наводилися документальні дані про радянські звірства після 22 червня 70 років тому.

Під час вечора вшанування пам’яті закатованого енкаведистами у Дрогобицькій тюрмі одного із засновників Пласту в Україні – Івана Чмоли, яке організували Дрогобицькі пластуни, було ухвалено про створення організаційного комітету для зведення пам’ятника Іванові Чмолі у Дрогобичі, у 2012 році, в рік 100-річчя створення Пласту в Україні. Були зібрані перші кошти на побудову пам’ятника. Окрім цього, серед іншого, було запропоновано в парку Степана Бандери створити алею Героїв Дрогобичан, де пам’ятник Іванові Чмолі міг би бути одним із перших.

Ці та інші ініціативи громадськості цього року мали потужний заряд історичної справедливості. Вони яскраво продемонстрували, що сім десятиліть тому: по-перше розпочався запеклий бій двох великих негідників, а жертвами на полях битви лягли мільйони людей, по-друге був відкритий ще один фронт проти українського народу, де під червоними прапорами, радянськими воїнами тисячами знищувалися цивільних людей – українську інтелігенцію, духовенство, студентство і молодь – всіх тих, хто міг ідеологічно і фізично протиставитися страшній радянській тиранії.

Всі названі і не названі тут громадські дрогобицькі ініціативи переконливо говорять, про переважну громадську думку, щоб утвердити серед мешканців міста, а особливо молоді історичну правду, щоб відійшли в минуле і там залишилися тоталітарні символи і «святкування перемог» одного з найбільш кривавих режимів…

s2

А що ж влада? Нічого нового! Як піонери минулої епохи, її представники бігають 9 травня з червоним прапорцем зі серпом та молотом, забуваючи, що на дворі вже двадцятий рік існує Незалежна Україна. Нехтують українським законодавством про державну символіку. Агресивно відмовляються підтримати вищенаведені громадські ініціативи, більше того безсоромно використовуючи адміністративний ресурс, бо покликати людей їм, якось не випадає, знають, що не матимуть підтримки, тож носять спільно з власними підлеглими вінки штучних квітів на різні сумнівні Меморіали – символи минулої тоталітарної епохи: до, так званої, «Стіни плачу», з мізерною мистецькою цінністю фігур російських типажів, де нікого реально не розстрілювали – це відбувалося на 50 м ближче до Майдану Ринок, про що є документальні свідчення, до так званого, «Вічного вогню», де напевно кимсь у 1975 році під час реконструкції, свідомо приховано, хто ж там насправді похований, оскільки не відомі роки життя осіб, що належать написаним там прізвищам, відсутні військові звання і роди військ, а старожили стверджують, що там, швидше за все, поховані радянські воїни з підрозділів НКВД, які гинули від рук повстанців вже далеко після липня 1944 року – дня входження до міста радянських військ і початку нового масового терору проти українців.

Отож, вірю, що ми врешті навчимося відрізняти зерно від полови, усвідомимо себе дійсно нацією і не потребуватимемо зігнилих радянських чи іноземно-російських імперських символів у наших серцях. Знайдемо можливість організувати Міжнародний Трибунал для катів українського народу. Зможемо діяти рішуче і без оглядки на «вишестоячих», творити свою Державу як ми її собі уявляємо, за яку мільйони українців заплатили небачену ціну – ціну власного життя.

Святослав Сурма,

батько котрого – Іван-Богдан Сурма (1929 р.н.), теж спробував «радянщини», будучи неповно­літнім, у 1944 році, перебував у дрогобицькій тюрмі на Стрийській, за допомогу повстанця був засуджений «трійкою» і етапований на Схід, на каторгу, поблизу Магадану у заливі «Креста», за ним була вислана до Сибіру вся велика родина Сурмів.

У статті використано світлини Ігоря Фецяка та Богдана Гринчишина.